Міжнародний тероризм

4) зростання безробіття, яке зумовлює проблеми міграції, бродяжництва, психологічної і професійної  деградації і дезорієнтації особи  в умовах ринкової економіки  і т. ін.;

5) широке розповсюдження  серед населення зброї, військової  підготовки і специфічних військових  умонастроїв, пов'язане як з  участю значної частини військових  у реальних бойових діях (афганська  і чеченська війни), так і з  вимушеним перепрофілюванням багатьох  працівників спецслужб, що нерідко  опиняються в кримінальних структурах, доступність зброї і велика  кількість військових, що шукає  собі застосування;

6) підрив або  скидання свого уряду (наприклад  діяльність західнонімецької “Фракції  червоної армії" (РАФ) та італійських  “Червоних бригад”);

7) національне самовизначення (наприклад діяльність Вірменської  секретної армії за звільнення  Вірменії (АСАЛА);

8) поширення засобами  масової інформації ідей і  поглядів, що ведуть до зростання  насильства, нерівності і нетерпимості, навіювання населенню міфів про  всесильність і вседозволеність  терористів та ін.

Серед політичних причин називаються:

1) репресії з  боку правлячої еліти щодо  опозиційних політичних партій;

2) нав'язування правлячою  елітою нетрадиційних для даного  суспільства соціально-політичних  нововведень;

3) загострення внутрішньополітичних  конфліктів усередині самої держави;

4) зіткнення політичних  інтересів двох держав в якому-небудь  регіоні;

5) помилки в національній  політиці, що допускаються урядом;

6) цілеспрямоване  розпалювання національної ворожнечі  окремими людьми, групами, партіями (наприклад рух вахабітів);

7) агресія відносно  іншої держави і її окупація, що здебільшого спричиняє озброєний  опір мирного населення (партизан), яке використовує терористичні  методи (вибухи важливих об'єктів,  підпали і т. ін.);

8) заохочення тероризму  на рівні державної політики, як це роблять окремі країни;

9) незадоволеність  діяльністю уряду іноземних держав, у зв'язку з чим скоюються  терористичні акти проти його  представників і установ [35].

Російський учений М. Делягін вважає, що фундаментальною  причиною терактів сьогодні стала стратегія  розвитку самих США. Мотивує він  це тим, що США будують своє благополуччя на послідовній і ефективній дестабілізації решти світу [17, с.352].

На думку С. Хоффмана, міжнародний тероризм виявився можливим завдяки широкому набору засобів  комунікації. Базою для ісламського  тероризму, наприклад, слугує не тільки рух на підтримку палестинської  боротьби і проти силової американської  присутності. Його підживлює також  опір “несправедливій економічній  глобалізації” і західній культурі, в якій вбачається загроза для  місцевих релігій і культур [6, 46].

Після 11 вересня 2001 р. для багатьох розкрилися недоліки існуючих політичних і правових механізмів, що використовуються в боротьбі з  міжнародним тероризмом. Це відсутність  належної координації в роботі силових  відомств усередині держав і на міжнародному рівні, неоднозначне ставлення різних суспільно-політичних сил у різних країнах до питання про походження сучасного тероризму і методи боротьби з ним.

Важливим аспектом досліджень сучасного міжнародного тероризму є необхідність врахування безлічі чинників політичного, економічного і соціального порядку, що впливають  на його розвиток і розповсюдження. У цьому плані вивчення тероризму  безпосередньо пов'язано з дослідженнями  глобалізації.

В. Антипенко, досліджуючи  причини і джерела тероризму, розглядає їх крізь призму наукових поглядів теоретика війни К. Клаузевіца і оцінює сучасний тероризм як світову  загрозу, а його невпинна ескалація  дає підстави стверджувати про доленосність цілей, заради яких ця терористична боротьба точиться. Розвиваючи свою думку, В. Антипенко  аналізує статтю А. Арсеєнка “Глобалізація  чи поляризація: що чекає світ”, в  якій констатується загострення  соціальних проблем і одна із головних причин цього - це те, що за останні 15 років  дохід на душу населення знизився більш ніж у 100 країнах і що “сьогодні навіть західні дослідники змушені визнати, що глобалізація веде до “суспільства 20: 80”, яке характеризується вилученням 80% населення світу із соціального життя. Це стало “пасткою для ліберальної демократії”, оскільки в ХХІ ст. боротьба за перерозподіл ресурсів може вилитися у “війну всіх проти всіх” [3, с.276].

За даними Держдепартаменту США, у 2004 р. у світі відбувся 651 акт  міжнародного тероризму (з них в  Іраку - 201), в яких постраждали “понад 9000” осіб, у тому числі 1907 загинули. До переліку найбільших терактів у  докладі включені захоплення заручників у російському Беслані 1-3 вересня 2004 р. (більше як 330 загиблих), вибух на мадридському вокзалі Аточа (загинула 191 особа) 11 березня і вибух філіппінського парома Superferry-14 27 лютого (130 загиблих). Згідно з методикою підрахунку, що застосовується в Держдепартаменті, обліку підлягають теракти, в результаті яких загинули або були поранені люди або був  завданий збиток власності на суму понад 10 000 дол. При цьому актами міжнародного тероризму вважаються теракти, жертвами або учасниками яких стали громадяни  більш ніж однієї країни. Наприклад, як заявив директор Національного антитерористичного центру США Джон Бреннан, “напад на школу в Беслані розглядається  як міжнародний тероризм, оскільки один з тих, хто вчинив напад, був  узбек, а інший - казах. Якби не це, теракт у Беслані не був би включений  у статистику”. Основною загрозою для  США, на думку Держдепартаменту, в 2004 р. Залишалася терористична мережа “Аль-Каїда” [19].

Світовій спільноті  в боротьбі з тероризмом, на думку  А. Кулікова, потрібно вживати таких  заходів. По-перше, необхідна організація  на міжнародному рівні скоординованої роботи щодо визначення загального поняття  “тероризм" і комплексу причин, що його породжують. Існуюча сьогодні конструкція правового визначення тероризму досить громіздка, складна  і утруднює кваліфікацію кримінально-правових діянь, що мають схожі кваліфікаційні ознаки, проте тероризмом не є. По-друге, потрібна подальша розробка на міжнародно-правовому  рівні базових принципів боротьби з тероризмом. По-третє, необхідна  розробка модельного міжнародного закону про боротьбу з тероризмом. По-четверте, ефективність боротьби з міжнародним  тероризмом немислима без створення  міжнародної системи моніторингу  тероризму на основі обов'язкової  передачі відповідної інформації від  національних урядів, регіональних і  міжнародних організацій, що беруть участь у різних формах боротьби з  тероризмом, її накопичення і аналізу  в спеціально створеному інформаційному банку. По-п'яте, при організації  масштабної боротьби з тероризмом і  транснаціональною злочинністю, як показує практика Афганістану, необхідна  розробка міжнародно-правових основ  проведення міжнародних антитерористичних  операцій із закріпленням обов'язковості  санкції Ради Безпеки ООН на здійснення і контроль за їх проведенням. По-шосте, слід також вжити заходів щодо найшвидшої ратифікації членами  міжнародного співтовариства конвенцій  по боротьбі з тероризмом і подальшого внесення ними потрібних змін у національні  законодавства. Необхідне скликання  спеціальної сесії Генеральної  Асамблеї ООН по боротьбі з тероризмом і ухвалення нею відповідних  рішень [27].

Ефективна боротьба з тероризмом, злочинністю на державному, міждержавному рівнях можлива тільки в тому випадку, якщо до неї приєднається громадянське суспіль

1.2 Історичний огляд світового  тероризму

Перший в історії  випадок свідомого та систематичного використання терористичної практики можна розглядати як зафіксований на Близькому Сході у І ст. н. е., коли групи сікаріїв фізично знищували  представників єврейської знаті  які співробітничали з римською адміністрацією. У середньовіччя  зявилася секта мусульман-ісмаїлітів під проводом Хасана-ібн-аль-Сабаха який перетворив тероризм на головний засіб боротьби із політичною опозицією.

Розвиток тероризму - це наслідок активного розшарування населення його ідеологічного розмежування оформлення політичних рухів обєднань партій які сповідували різні  політичні погляди та вели боротьбу за владу.

Вже в кінці ХІХ  ст. здавалося що ніхто не застрахований  від терористичного нападу. В 1894 році італійський анархіст вбив французького президента Саді Карно. В 1897 р. анархісти  смертельно поранили імператрицю Єлизавету  Австрійську та вбили іспанського  премєр-міністра Антоніо Кановаса. В 1900 р. жертвою терориста став король Італії Умберто І. А в 1901 р. був  вбитий президент США Уільям Маккінлі.

В Росії в 1902-1907 рр. есерівськими та іншими терористами  було здійснено близько 5.5 тис. терористичних  актів (вбивства міністрів депутатів  Державної думи жандармів працівників  поліції та прокуратури).

Тероризм став головною проблемою політиків. Коли в 1900 р. зустрічалися керівники найбільш індустріально  розвинених держав то більшість з  них ставили першим на порядку  денному питання про тероризм. На цьому ж наполягав президент  Клінтон під час зустрічі великої  сімки після того як в червні 1996 р. стався напад на американську військову  базу в Дахрані в Саудівській  Аравії.

Якщо згадати  це все то сучасний підйом тероризму  видається не таким вже й загрозливим  хоча кількість жертв зростає: за даними Держдепартаменту США в 1994 р. їх було 165 а в 1995 - 314. 4. Але ці цифри  майже ні про що не свідчать так  як не враховують специфіки зареєстрованих випадків а також випадків що залишилися без уваги.

В ХХ ст. мотиви стратегія  та зброя терористів стали дещо іншими. Міжнародний тероризм був складовою  політики супердержав та їх сателітів, інструментом ідеологічної експансії, ї, зрештою, дестабілізатором системи  міжнародної безпеки. При цьому  країни-конкуренти завжди виховувалися у дусі розподілу сили на “справедливу”  та “несправедливу”, що у свою чергу  обумовлювало “подвійний стандарт”  у політичній, юридичній та оперативній  оцінці актів міжнародного тероризму.

Терористичні організації  в цей період часто виконували замовлення державних спецслужб. За даними часопису “U. S. News and World Report”, які  були оприлюднені у листопаді 1977 року, за період з 1961 по 1976 роки ЦРУ США  було причетне до майже 900 великих таємних  операцій проти окремих “небажаних”  для США іноземних державних, громадських діячів та урядів.

Активна інтернаціоналізація  тероризму розпочалася у 60-70-ті роки нашого століття. Їй сприяли:

По-перше, процеси  інтернаціоналізації капіталу, структурна перебудова економічних систем, країн  що розвиваються, зміна їх місця  в системі капіталістичного господарювання як наслідок процесу деколонізації, що і призвело до вивільнення нагромадженого потенціалу соціальної енергії у  країнах світової периферії з  подальшим утворенням національно-визвольних рухів, у тому числі терористичного спрямування.

По-друге, глобалізація політичної та економічної діяльності транснаціональних компаній (ТНК), що в окремих випадках сприяла організації  терористичних груп, які, окрім іншого, спеціалізувалися на обслуговуванні інтересів  монополій (наприклад, протягом 70-80-тих  років в Анголі рух УНІТА здійснював таємні торговельні операції з алмазами за дорученням південноафриканської ТНК  “De Bierce”).

По-третє, нерівномірність  розвитку держав світу, яка обумовлювала поділ країн на “сильних” та “слабких”, а з цим - зростання  ролі націоналізму та релігійного фундаменталізму  у міжнародному житті.

По-четверте, криза  ідеї суспільства ”масового споживання”, наслідки якої сприяли формуванню у  країнах Західної Європи у 70-ті роки “покоління розгніваних”, представники якого були головною рушійною силою  терористичних угрупувань у Західній Європі.

Філософських корінь сучасного тероризму іде до організації "Народна воля", що в 1879 році розгорнула антиурядову кампанію, що завершилася  зрештою вбивством Олександра II. Члени цієї організації бачили в  царі представника автократичного суспільного  лада, що, на їхню думку, повинно було знищити. На зміну народовольцям  прийшли інші терористи, такі, як соціалісти-революціонери (есери), яким удалося підірвати престиж  царського уряду й підготувати  ґрунт для революції. Їхній успіх  показав більшовицькому керівництву, наскільки корисні й важливі  методи тероризму для дестабілізації й в остаточному підсумку для  скинення влади. Коли в 1945 році, після  розгрому Німеччини, Радянський Союз знайшов  статус міжнародної держави, саме ці незгладимі спогади стали одним  з таємних мотивів радянської зовнішньої політики. В 40-е й 50-е роки минулого сторіччя саме в Радянському  Союзі й у країнах - його сателітах  проходили підготовку повстанці  й терористи, що прибули з Італії, Греції, французького Індокитаю й  португальської Африки; саме в СРСР їх навчали методам здійснення терористичних  актів.

Переконливим прикладом  того, як діяла радянська терористична мережа, може служити Італія. Італійські вбивці-марксисти стали проходити  навчання в Чехословаччині і Югославії, державах - сателітах Радянського  Союзу, відразу ж після другої світової війни. До кінця 40-х років  терористична група "Воланте Роса" здійснювала вбивства й напади на урядові об'єкти в Італії, ховаючись  у Чехословаччині щораз, коли почувала небезпека арешту. Ще однією підривною  організацією була комуністична воєнізована  група Пьетро Секкії, що в 1948 році, будучи вже досить сильною і професійної, зуміла затвердити свою владу в деяких районах Північної Італії й навіть захопила контроль над національною телефонною мережею. Коли в 1953 році група Секкії розпалася, сам Секкія й багато хто його прихильники бігли в Прагу. Наприкінці 60-х років радянська військова розвідка (ГРУ) організувала курси підготовки іноземних терористів у Чехословаччині; випускниками цих курсів були багато хто з первісних керівників італійських Червоних бригад. Засновником Червоних бригад був якийсь Карло Курчо, що теж неодноразово їздив у Прагу, де радився з ветеранами групи Секкії. Аналогічним образом італійський видавець-терорист Джанджакомо Фельтринеллі, що теж закінчив курси ГРУ, у період з 1969 по 1971 рік двадцять два рази їздив у Чехословаччину й зрештою перебіг туди за допомогою чехословацьких органів безпеки. Пізніше розвідка Болгарії надала Червоним бригадам додаткову допомогу в плані інструктажу й фінансів, а терористи із Сардинії й Сицилії, а також італійські неонацистські організації, такі як "Ордине Неро", стали одержувати допомогу у вигляді інструктажу, грошей і зброї від лівійського диктатора Муаммара Каддафі.