Міжнародний тероризм

Характерна деталь "почерку" прихильників бен Ладена й ряду інших екстремістських  організацій, що виступають під прапорами  ісламу, - використання для проведення терактів бойовиків-камікадзе. Фанатики впевнені, що, гинучи в "джихаді" разом  зі своїми жертвами, вони прямим шляхом попадають у рай. Використання "смертників" надає боротьбі з "ісламським" тероризмом особливу складність, про  що свідчить і досвід Ізраїлю, і Росії  в Чечні.

Дослідники згадують, що успіху ісламістів сприяло ту обставину, що в період холодної війни уряду  таких країн, як Алжир, Туреччина, Йорданія, Єгипет, Ізраїль і ін., привітали  діяльність ісламських груп, бачачи в  них противагу поширенню лівих  і прорадянських ідей. Тепер деякі  з них пожинають плоди власної  недалекоглядності. Адже ізраїльські  політики спочатку підтримували “Хамас”, щоб послабити вплив Арафата, а американці допомагали афганським моджахедам, у т. ч. зброєю, у їхній  боротьбі проти радянських військ, чим скористався, зокрема, Бен Ладан  зі своїм угрупованням. Надане США  зброя була розвернута проти Заходу.

На підставі того, що нам відомо про світоглядну  базу й діяльність ісламського радикалізму, можна зробити наступні висновки.

1. Ісламізм не  можна розглядати як боротьбу  бідних і багатих. Проблематика  вбогості й матеріальної відсталості  не займає в ідеології екстремістів  центрального місця, та й самі  вони не ставляться до вихідців  з найбідніших верств населення.

2. Ісламізм не  є й чисто релігійним феноменом,  боротьбою ісламу проти християнства. Адже в жодній із сунн Корана, якщо не виривати з контексту  окремі цитати (чим часом займаються  екстремісти), не має й не може - із причин чисто теологічної  властивості - бути закликів до  нещадної, тим більше збройній  боротьбі проти християн як  іновірців.

3. Фундаменталізм (салафійя), дійсно, виступає основою ісламізму,  але лише частково. Гасло “  аль-іслам хуа аль-халь” (“Іслам - от вирішення”) означає, що для  “наведення порядку" у мусульманському  світі, для викорінювання соціальної  несправедливості, аморальності й  корупції, для усунення “несправедливих  правителів”, так само як і  для захисту від пагубного  впливу далеких культурних і  поведінкових моделей Заходу, необхідно,  насамперед, очищення самого ісламу  від шкідливих нашарувань, повернення  до незамутнених джерел цієї  релігії. Повернутися до “чистого, справжнього й правильного ісламу”,  відновити мусульманську духовність  і затвердити примат ісламу (при  неодмінній умові адаптації до  сучасності, засвоєння матеріальних, економічних, технологічних досягнень  західної цивілізації) - так можна  сформулювати завдання, що ставлять  перед собою ісламісти.

4. Найважливішим  імпульсом для активізації руху  ісламістів, причиною того, що називають  “новим ісламським спалахом”  (або навіть “вибухом ісламізму”), треба вважати розвиток процесу  глобалізації, що для багатьох  мусульман дорівнює американізації. Ісламські ідеологи колись проводили  грань між модернізацією (необхідність  якої більшість із них не  заперечує, хоча трактується це  поняття неоднаково) і вестернізацією, у якій вони завжди бачили  найбільшу погрозу для “мусульманської  душі”. Слідством гегемонії Сполучених  Штатів у західному світі й  перетворення цієї держави після  краху системи соціалізму в  єдину наддержаву стало те, що  саме на США сконцентрувалася  вся ненависть войовничих мусульман  до далекої “західної моделі”.  Могутня, поблажливо або зарозуміло  стосовна до країн третього  світу наддержава перетворилася  для них у втілення світового  зла й погрози ісламському  способу життя. Тому ціль ісламістів - підірвати міць і вплив Америки,  показати усьому мусульманському  світу її нездатність протистояти  енергії й волі борців за  справу ісламу, дискредитувати її  в очах мусульманської молоді. Для досягнення цієї мети необхідно  було так потрясти американське  суспільство, щоб Вашингтон у  відповідь обрушив свій військовий  кулак на мусульманські країни (для початку на Афганістан  як гніздо тероризму), що, у свою  чергу, неминуче викликало б  наймогутніший вибух антиамериканізму  по усьому ісламському світу.

1.4 Боротьба с тероризмом

Перші спроби формування міжнародно-правової основи антитерористичної  взаємодії були ще до ІІ світової війни. В 1937 році під егідою Ліги націй було розроблено Конвенцію щодо попередження тероризму та покарання за нього, і Конвенцію про створення  міжнародного кримінального суду. Щоправда обидва ці документи в дію так  і не вступили.

Сучасна система  багатостороннього співробітництва  в боротьбі з тероризмом сформувалася за останні 30 років. На глобальному  рівні вона функціонує під егідою ООН та її спецпідрозділів, перш за все МАГАТЕ, на основі 11 універсальних  конвенцій і протоколів про боротьбу із різними проявами тероризму на суші, на морі та в повітрі.

Ці угоди закріплюють  реальні механізми, що орієнтовані  на ефективну практичну взаємодію. Це зобов'язання припиняти теракти, включаючи знешкодження та затримання осіб, винних або підозрюваних у їх скоєнні, обмін відповідною інформацією, надання максимальної правової підтримки один одному. Беззаперечно, найбільше значення мають конвенційні положення, що забезпечують неухильне покарання злочинців на основі принципу "aut dedere aut judicare". Згідно з ним, держава, на території якої перебуває злочинець, має або застосувати до нього покарання, або видати особу для цієї мети іншій державі.

Антитерористичні  конвенції містять положення, що визначають загальні правові рамки, необхідні для організації активного  опору. Наприклад, Міжнародна конвенція  про боротьбу із захопленням заручників 1979 року, зобов'язує держав-учасниць:

а) вжити всіх заходів  для звільнення заручників, якщо вони знаходяться на території даної  держави;

б) вжити всіх заходів  щодо попередження підготовки до здійснення таких злочинів, включно із забороною  незаконної діяльності осіб, що заохочують, підбурюють, організовують чи беруть участь у захопленні заручників;

в) встановити свою кримінальну юрисдикцію щодо таких  злочинів, якщо вони були скоєні

на території  держави-учасниці або морського  судна, зареєстрованого в цій  державі;

будь-яким з громадян держави або, якщо держава вважає таке рішення доцільним, то і апатридами, що постійно проживають на її території;

для того, щоб змусити  державу прийняти певний акт або  утриматися від його прийняття;

щодо заручника, який є громадянином даної держави, якщо держава вважає таке рішення  доцільним.

Щодо тактики  в конкретних ситуаціях, то міжнародним  правом вона не регламентується, оскільки це могло б виявитися контрпродуктивним. Як показує досвід багатьох країн, переговори щодо врегулювання ситуації ведуться на різних рівнях. Бажано було б, якби в  них брали участь спеціально підготовлені до цього люди. Зрозуміло, що предметом  переговорів не можуть бути імперативні  вимоги, встановлені міжнародним  правом - безкарність терористів, загроза  життю людей тощо. 2

Заборона актів  терористичного характеру під час  збройних конфліктів передбачається нормами  міжнародного гуманітарного права, зокрема положеннями Додаткових протоколів 1977 року до Женевських конвенцій  про захист жертв війни 1949 року.

На жаль, міжнародне право не завжди встигає за новими викликами, які кидає тероризм людству. Поза сферою універсального договірного  регулювання залишаються питання  щодо навмисного застосування зброї  проти мирного населення. Інший  невирішений аспект пов'язаний з  відсутністю міжнародно-правових норм, спрямованих на протидію тероризму  із застосуванням засобі масового знищення. Дуже послаблює ефективність глобальної системи антитерористичної взаємодії  і той момент, що конвенції підписали  далеко не всі держави. Нарешті, механізми  контролю за їх виконанням дуже неефективні.

Безперечна заслуга  світового співтовариства - в утвердженні  основного принципу: загального осуду  тероризму. Перший крок у становленні  цього принципу було зроблено 9 грудня 1985 року, коли Генеральна Асамблея ООН  прийняла без голосування резолюцію 40/61, в якій вона “визнає злочинними всі акти, методи та практику тероризму, де б і ким би вони не були скоєні”. 2 Це положення пізніше було закріплено у преамбулі Римської конвенції 1988 року.

За останні 10 років  принцип протиправності тероризму  був розвинутий та конкретизований  у ряді документів ООН, наприклад, в  Декларації про заходи із ліквідації міжнародного тероризму, прийнятій  на 49-й сесії Генасамблеї в 1994 році. Надзвичайно важливими, особливо на тлі чеченських подій були положення  декларації про те, що “злочинні  акти, спрямовані чи розраховані на створення обстановки терору серед  широкого загалу не можуть бути виправдані, якими б не були мотиви (політичного, расового, ідеологічного, етнічного, релігійного  характеру) ”2.

Декларація зобов'язує держави утриматися від організації  терористичної діяльності, а також  підбурювання та сприяння їй; забезпечує затримання, судове переслідування та видачу осіб, що вчинили терористичні акти. Державам пропонується також  стати учасниками всіх універсальних  міжнародних антитерористичних  договорів. Хоча не всі із вказаних положень стали загальновизнаними  нормами міжнародного права, їх морально-політичні  зобов'язання для держав членів ООН  очевидне.

На жаль, серйозний  негативний вплив на ефективність взаємодії  держав і, насамперед, під егідою ООН  має нашарування тривалої політики протистояння. В свій час це проявилося в роботі Спеціального комітету Генасамблеї  по міжнародному тероризму заснований у 1973 році, даний орган встиг провести лише три сесії, остання з яких мала місце у 1979 р. Причина - в тому, що Спецкомітет став заручником політики. Для одних його членів виявилися  неприйнятними теорії, що прирівнювали діяльність національно-визвольних груп до тероризму, а для інших - концепція  державного тероризму, тобто дій  на державному рівні з метою підриву  суверенітету та незалежності інших  держав.

Що ж до визнання держав спонсорів тероризму, то необхідно  пам'ятати, що для цього немає  відповідних міжнародно-правових критеріїв. В нашому світі, заповненому політичними, ідеологічними, релігійними упередженням, бажано було б забезпечити обєктивний міжнародний, в ідеалі, судовий розгляд  таких справ. Найбільш адекватно  цю функцію міг би виконувати Міжнародний  кримінальний суд, що створюється зараз  в рамках ООН.

В сфері, пов'язаній із зміцненням юридичних основ антитерористичної  взаємодії держав, доцільно особливо відзначити ідею створення міжнародно-правових інструментів, спрямованих на попередження і ліквідацію наслідків терактів з використанням ядерної зброї  або ядерного матеріалу, а також  міжнародного документу, який би врегулював заходи з фізичного захисту хімічного  та біологічного матеріалу. З цією метою  в рамках Четвертого Комітету ГА ООН  можна створити відповідну робочу групу.

Останнім часом  боротьба ведеться в основному на регіональному рівні. Як і слід було чекати, найбільший політико-правовий потенціал накопичений на Європейському  континенті. Під егідою Ради Європи діє Європейська конвенція із попередження терактів. З 1977 р. функціонує механізм спільних дій в сфері  антитероризму країн Євросоюзу (зокрема  в рамках так званої “Групи Треві”). Обговорюється питання про переведення  питання боротьби з тероризмом в  компетенцію європейського поліційного  агентства “Європол”, що зараз створюється. Проблеми, які були описані вище, регламентуються відповідними положеннями  підсумкових документів зустрічей  ОБСЄ в Хельсинки, Мадриді, Відні.

Щодо інших регіонів, то конвенційне закріплення співробітництва  мало місце в рамках Південноазіатської асоціації регіонального співробітництва (СААРК) та Організації американських  держав (ОАД).

Співробітництво розвивається і на двосторонньому рівні. Росія  має міжурядовий Меморандум про  взаємопорозуміння з США щодо співробітництва в галузі цивільної  авіації. двосторонні угоди укладені між Італією та Туреччиною, Францією та Іспанією, Францією та Венесуелою, США  та Італією. 2

Україна також не відстає від співдружності країн  в боротьбі з тероризмом. Головним принципом попередження та боротьби має стати постійне удосконалення  відповідної вітчизняної законодавчої бази першим кроком стало прийняття  Верховною Радою проекту закону “Про боротьбу з тероризмом”. У  статті 1 цього закону тероризм визначено  як “погрозу застосування насильства, а також його застосування, які  породжують почуття страху як у окремих  громадян, так і у багатьох людей, і розраховані на їх залякування  та породження недовіри до органів  державної влади у спроможності протидіяти цим злочинним проявам”.

У проекті добре  було б врахувати позитивний досвід Італії у боротьбі з цим явищем, а саме: визнати тероризм державним  злочином, встановити за нього максимальний строк покарання, передбачити можливість використання положень цього закону разом з нормами Кримінального  кодексу України з автоматичним збільшенням міри покарання у  разі доведення терористичного характеру  акту порівняно з загальнокримінальним злочином; запровадити обов'язкову кримінальну відповідальність за дії, пов'язані з пропагандою тероризму; дозволити правоохоронним органам  та спецслужбам отримувати у випадках, пов'язаних із діяльністю терористичних  організацій, відповідні санкції прокурора  по телефону.

Непоганим було б  впровадження державних програм  винагород за надання цінної розвідувальної або попереджувальної інформації щодо міжнародного тероризму. Наприклад, в  США існує можливість запропонувати  інформаторові винагороду до 4 мільйонів  доларів. Інформанти можуть контактувати зі співробітниками програми через  поліційні канали, для чого існує  вільна цілодобова міжнародна лінія; зв'язок відбувається й через комп'ютерну мережу ІНТЕРНЕТ, канали ФБР та Держдепартаменту США.