Міжнародний тероризм

До початку 60-х  років у Москві були створені центри вербування терористів як марксистської, так і немарксистської орієнтації. Іноземних студентів різних вузів  відбирали для навчання в спеціальних  таборах, що розміщалися в Одесі, Баку, Сімферополі й Ташкенті. Там  їх учили вести пропаганду, робити бомби, робити терористичні акти й убивства. Випускників таких "курсів" часто  посилали на Кубу, у Болгарію й Північну Корею. Найбільш відомий серед них  архітерорист Рамірес Санчес на прізвисько Карлос Шакал. Карлоса завербували  агенти КДБ на його батьківщині Венесуелі. В 60-е роки він навчався спочатку на Кубі, а потім в Університеті імені Патріса Лумумби в Москві, після чого почав свою горезвісну кар'єру терориста. Він брав участь у захопленні міністрів країн  ОПЕК у Відні в 1975 році й у кровопролитному  нападі на поїзд у Франції в 1982 році. Після того як стало неможливим проводити подібні терористичні операції, Карлос став непотрібним  і вкрився в Сирії. Звідти в 1994 році його вислали в Судан, а із Судану у Францію.

Однак центральним  елементом радянської зовнішньої політики тероризм став лише в 60-ті роки, коли холодна  війна зайшла в глухий кут. Досягнута  наддержавами ядерна рівновага привела  кремлівську еліту до відмови  від ідеї відкритої конфронтації із Заходом. "Фронтова зона" холодної війни перемістилася в країни третього миру. Саме там через підставні  особи міжнародних терористів велася боротьба Радянського Союзу із Заходом.

До такого, ретельно прихованого різновиду тероризму, опосередковано підтримуваного Радянським Союзом, охоче підключилися відомі своєю лютою антипатією до Заходу радикальні арабські режими на чолі із Сирією, Лівією й Іраком. Більшість  цих держав бути створено в середині XX століття; вони кипіли з люті, вважаючи, що принижений арабський світ сторіччями піддавався гніту Заходу. Маючи ще менше можливості, ніж Радянський Союз, вступити в безпосередню боротьбу із Заходом, арабські режими розгорнули таємну терористичну кампанію проти  об'єктів у США й Західній Європі. Терор був основним знаряддям  близькосхідної політики протягом тисячі років, з тих самих пор, як в XI столітті з'явилася шиїтская секта асасинів (спочатку йменувалися гашишинами, тому що при нападі на своїх правителів, турецьких сельджуків, члени секти одурманювали себе гашишем). Але тільки з появою незалежних арабських держав терор як випробована зброя ліквідації супротивників трансформувався в знаряддя зовнішньої політики й, ставши нарівні з нафтою головною статтею близькосхідного експорту, поширився майже на всі райони світу.

Терор, що заохочується державою, був постійним фактором в арабській війні проти Ізраїлю. Єврейські поселення в підмандатній Палестині починаючи з 20-х років  минулого сторіччя піддавалися терористичним  нападам. Після того як в 1948 році Ізраїль  одержав незалежність, Єгипет і Сирія  продовжували заохочувати вилазки "федаев" - бойовиків через границю  на ізраїльську територію. В 1964 і 1965 роках Єгипет і Сирія створили групи, "Звільнення Палестини", за зразком Фронту національного звільнення, якому двома роками раніше в результаті восьмирічної боротьби вдалося змусити  французів піти з Алжиру. Офіційно метою обох організацій було "звільнення Палестини", що на практиці означало звільнення її як від ізраїльтян, так  і від иорданцев. Єгипетську групу, що йменувалася Організація звільнення Палестини (ООП), очолював Ахмед Шукейрі. Більше небезпечної була організація  ФАТХ. Спонсором її була Сирія, а  очолював ФАТХ Ясір Арафат. ДО 1967 року вона організувала ряд вторгнень  через границю на територію Ізраїлю  для нападу головним чином на цивільні об'єкти. У тому ж році, після розгрому арабських армій у ході Шестиденної  війни, Арафат змістив Шукейри й  одноосібно очолив об'єднану структуру  ООП.

Дуже швидко Арафат зрозумів, що підтримки країн арабського світу недостатньо для ведення  послідовної терористичної кампанії проти Ізраїлю. Тому Арафат став кріпити  зв'язку ООП з радянським блоком у розрахунку, що це допоможе вести  терористичну війну проти Ізраїлю. Одним з перших керівників радянського  блоку, з яким він зустрівся, був  Фидель Кастро, що починаючи з 1965 року неодноразово приймав його в Гавані. Пізніше Радянський Союз навчив тисячі оперативних агентів ООП, надаючи  їм особливий дипломатичний статус і право вільного пересування  по території країн, що входили в  Східний блок.

До початку 70-х  років Арафат створив напівнезалежну державу в Південному Лівані (ліванський уряд у чинність своєї слабості не поширювало свою владу на південь  країни, і там-те Арафата й створив  міні-державу, що підтримувало тісний зв'язок з Радянським Союзом і його сателітами). Саме цій майже незалежній базі ООП призначено було стати рушійною силою хвилі міжнародного терору, що обрушилася на демократичні держави  Заходу в наступні два десятиліття.

Як було відзначено вище, Радянський Союз підтримував  терористів-повстанців із часу другої світової війни, але старанно уникав брати на себе пряму відповідальність за організацію терористичних кампаній проти країн НАТО. Однак інші держави  в деяких випадках погоджувалися  взяти на себе провину в обмін  на радянську підтримку в інших  сферах; так, наприклад, Лівія й Північна Корея прикривали Радянський Союз, надаючи притулок викрадачам літаків, що давало Радянському Союзу можливість зтверджувати, начебто він проти такого виду терору. Однак Арафат пропонував те, що не погоджувалася запропонувати жодна інша країна: одержуючи щедру підтримку Східного блоку, він створив у Лівані навчальний центр і плацдарм для діяльності міжнародних терористів усюди у світі. Радянський Союз міг попросту заперечувати, що він обізнаний про те, що відбувається в Лівані, а різні відгалуження ООП охоче прийняли б участь у повсюдному розгортанні терору проти країн Заходу.

Згодом створена ООП нова "площадка жахів" забезпечила  оперативну базу й безпечний притулок практично всім самим злісним  терористичним угрупованням. ІРА, німецьке угруповання Баадер-Майнхоф, угруповання  Червоної армії й численні дрібні організації неонацистського напряму, італійські Червоні бригади, Японська Червона армія, французька "Аксьон Директ", сандиністы й десяток  інших латиноамериканських угруповань, Турецька армія звільнення, вірменська організація АСАЛА, курдська ПКК  і іранська "Революційна гвардія" - всі вони приїжджали в Ліван, проходили  навчання в таборах ООП, одержували там озброєння, а звідти їх відправляли  в пункти, де вони повинні були робити свої терористичні акти. В 1972 році на конференції  терористів, організованої в Бадаві (Ліван) Жоржем Хабашем, главою Народного  фронту звільнення Палестини (НФОП) - угруповання, що входила в ООП, - союз їх був  оформлений офіційно. По закінченні наради в Бадаві, Хабаш урочисто проголосив: "Створена органічний зв'язок між  палестинцями й революціонерами  всього світу, що забезпечить палестинцям  підтримку світового революційного  руху" Характер цієї "органічного  зв'язку" виявився, коли угруповання "Чорний вересень" (одне з угруповань ООП, на чолі якої стояв Абу Іяд  з очолюваного Арафатом ФАТХ) за завданням Червоних бригад здійснили  ряд вибухів бомб у Трієсті; коли збройні члени Японської Червоної армії перетворили в криваве  місиво прочан в ізраїльському аеропорті  Бен-Гурион; коли були затримані італійські терористи з контрабандою керованих  ракет, радянського виробництва, призначені для Народного фронту звільнення Палестини; коли німецькі терористи  разом з палестинськими бійцями  взяли участь у викраденні літаків  в Энтеббе, а Фронт звільнення Палестини (ФОП) разом з неонацистами з угруповання Одфріда Хеппа  зробив напад на ізраїльські і  єврейські об'єкти в Європі.

Аналогічні дії  вживали Лівія, Сирія, Ірак і Південний  Ємен. Вони уклали угоду з десятками  терористичних угруповань, дозволяючи їм створювати штаби в столицях своїх  держав, забезпечуючи їм інструктаж, дипломатичне прикриття, фінансування й притулок в обмін на їхні послуги у вигляді  терористичних актів, жертвами яких ставали супротивники вибраного  ними курсу. Ці держави незабаром  стали самостійним джерелом міжнародного тероризму. По суті ідеологія радикальних  пан'арабістів являла собою оригінальну  суміш пан'арабского фашизму й  войовничого ісламу. Головним ворогом  їм представлявся Захід, що, у їхньому  розумінні, розчленував арабський  мир, після чого його "колонізували" прозахідні "поплічники", такі, як королівські родини в Саудівській  Аравії й у Кувейті. Кожний із цих  режимів укладав самостійні домовленості з терористами і в обмін на свою стійку антизахідну позицію користувався військовою допомогою й дипломатичною підтримкою останніх.

В цей час у  всіх західних країнах, у тому числі  й США, переважало думку, що хвиля  тероризму, що захлиснула країни Заходу, була справою рук окремих незадоволених  людей, що звихнулися, або ж груп, які в такий спосіб реагували  на несправедливість або гноблення. І лише в 1982 році, коли Ізраїль захопив  розгалужену мережу навчальних баз  ООП на півдні Лівану, у його руки потрапила секретна документація, що дозволила одержати інформацію про  фактичні масштаби зв'язку між терористичними угрупованнями й підтримкою, одержуваної  ними від своїх спонсорів.

У результаті вторгнення Ізраїлю на ці бази, керівництво  ООП було вислано в Туніс, після  чого воно значною мірою втратилося здатності творити зло. До того ж  у середині 80-х років Захід  розгорнув безпрецедентно широкий  наступ на міжнародний тероризм. Цей  наступ мав головним чином політичну  форму: він ставив своєю метою  викрити країни, що роблять підтримку  терору, і беззастережно затаврувати  аморальність тероризму незалежно  від особистості самих терористів і їх мотивів.

Політичному наступу  передували багаторічні інтелектуальні зусилля переконати Захід змінити  свою позицію відносно тероризму. Саме в контексті таких зусиль був  заснований Інститут ім. Йонафана. Цей  інститут ставив своєю метою розкрити очі вільним суспільствам на справжню природу тероризму й указати  на методи боротьби з ним. На першій міжнародній конференції із проблем  боротьби з тероризмом, проведеною Інститутом ім. Йонафана, говорилося про  те, що терор став однієї з форм політичної війни диктаторських режимів  проти західних демократій.

Наприкінці 70-х і  початку 80-х років у США переважало думку, що тероризм породжений політичним гнітом і соціальною несправедливістю, із чого випливало, що доти, поки такому положенню речей не буде покладений кінець, викорінити терор не представляється  можливим. Але висвітлення фактів, що стосуються міжнародного тероризму, привело до зміни відносини до нього з боку багатьох мислячих політиків. І на другій конференції Інституту  ім. Йонафана у Вашингтоні в 1984 році учасники її, серед яких були люди, що грали провідну роль у політичному  житті США, призивали застосувати  до держав, спонсуючим тероризм, політичні, економічні й військові санкції. Ця позиція з'явилася результатом  переосмислення сутності міжнародного тероризму, що є результат змови  між диктаторськими державами й  міжнародною терористичною мережею.

Пред'явлені факти  змінили також позицію Радянського  Союзу: та обставини, що його співучасть у тероризмі придбало розголос, не тільки змусило радянське керівництво  втримуватися від підтримки терористичних  угруповань, але й спонукало виступити  з осудом тероризму. (До середини 80-х  років Радянський Союз майже повністю відмовився від підтримки міжнародного тероризму.)

Заклики, що пролунали  на конференції у Вашингтоні, мали практичні наслідки. Сполучені Штати  застосували дипломатичні й економічні санкції до таких терористичних  держав, як Лівія, Сирія й Іран. Були вжиті рішучі заходи для затримки збройних членів ООП, що по-звірячому вбили в 1985 році прикутого до інвалідної коляски американця Леона Клінгхоффера на борту яхті, що робила морський круїз. Разом з Великобританією, де прем'єр-міністром у той час була Маргарет Тэтчер, був нанесений бомбовий удар по Лівії, під час якого ледве не загинув сам Каддафі. Терористам недвозначно дали зрозуміти, що їхньої дії стали нетерпимими, і Захід не стане їм потурати.

В 1986 році США скликали конференцію лідерів країн Заходу в Токіо, на якій були прийняті радикальні резолюції про прийняття країнами Заходу рішучих заходів для захисту  від міжнародного тероризму. Однієї з таких мір з'явився прийнятий  в 1987 році конгресом США небувало твердий закон про боротьбу з  тероризмом. У тексті цього закону ООП була названа "терористичною  організацією, що представляє погрозу  інтересам Сполучених Штатів і їхніх  союзників" і всі представництва ООП у США підлягали закриттю.

Незважаючи на окремі невдачі, антитерористична політика в 80-е роки в остаточному підсумку була досить успішною. Після майже  двадцяти років безперервних звірств  вся структура міжнародного тероризму, здавалося, звалилася.

Але світовий тероризм вижив. Однією з причин цього було те, що аналітики недооцінили ті процеси, що відбувалися в підгрунті  самої структури тероризму, а  також його ідеологічну основу, що виявилася досить живучою.

1.3 Ісламський фундаменталізм як  ідеологічне підґрунтя міжнародного  тероризму

Характеризуючи  міжнародний тероризм, головним джерелом поширення якого є ісламські  суспільно-релігійні організації  Саудівської Аравії, Судану, Ірану, Пакистану й Афганістану, доречно  використовувати визначення "самий" і "більше за всіх". Дійсно, в останні 25 років ці терористи є самими фанатичними й самими активними. Вони більше всіх захопили заручників, більше всіх убили людей, більше всіх підірвали бомб. І ще їм, більше, ніж  яким-небудь іншим терористам, вдається впливати на міжнародну політику. [22, 54]

Ісламські терористичні угруповання дуже широко контактують  між собою. Це зумовлено тим, що в  них є два загальних вороги: західний спосіб життя й Ізраїль  як держава невірних, що окупувала  священні землі ісламу. Ще в них  загальна ідеологія ісламського  фундаменталізму. Вони володіють також  досить потужною фінансовою базою за рахунок коштів радикальних ісламських організацій у багатьох мусульманських країнах.

Для того щоб зрозуміти  сутність міжнародного тероризму, треба  усвідомити, що таке ісламський фундаменталізм.

Саме слово "фундаменталізм" спочатку застосовувалося в США  для характеристики ряду християнських  груп, утворених ортодоксальними  представниками євангелічної церкви (переважно  кальвіністами, пресвітеріанами й  баптистами). Лише пізніше зазначений термін став уживатися західними  дослідниками при вивченні ісламу, іудаїзму й інших релігій. Причому  найчастіше він тлумачилося дуже широко - як повернення до початків релігійно-цивілізаційної єдності, виведення релігійно - політичних принципів з вічно священного тексту. У наші дні дане поняття використовують при описі теоретичної й практичної активності безлічі політико-релігійних рухів і організацій - ісламських, иудаїстських, протестантських, католицьких, православних, індуїстських, буддистських, які діють у Південно-Східній і Центральній Азії, у Північній Африці й на Близькому Сході, у Європі й США - практично повсюдно. Розмах процесу, вовлечіння у нього держав і народів роблять фундаменталізм не тільки впливовим фактором, але й суб'єктом політики.

Це форма радикального ісламу, пов'язана з вірою в  те, що для повернення ісламським країнам  їх "колишньої величі" правовірні мусульмани повинні відмовитися  від усього того, що пов'язане з "західними  духовними цінностями й західним способом життя". Треба повернутися  до джерел, до "фундаменту" ісламу, точно в такому виді, яким його проповідував пророк Мухамед.

Перший розкол в  ісламі відбувся після трагічної  загибелі в результаті теракту, здійсненого  сектантом у відношенні четвертого й останнього праведного халіфа, двоюрідного  брата й зятя пророка Алі бен  Абу Талиба Абу-Л-Хасану ал-муртада. Дана подія поклала початок серйозному політичному й ідеологічному  розмежуванню в мусульманській уммі. Це розмежування привело до утворення  двох щодо самостійних громад: шиїтів (від арабського слова "шиа" - партія) і суннітів ("сунна" - приклад, переказ), які, однак, залишалися в межах халіфату й корилися одному правителеві - халіфові.

Подальший дезінтеграційний процес у цих громадах виразився  у відбруньковуванні різних груп, що виділилися в окремі секти. Їх у  цей час налічується кілька десятків, і тенденція формування різного  роду угруповань під ісламськими  гаслами зберігається.

Антиколоніальна боротьба в мусульманських країнах прискорила процес утворення "ісламських" партій і рухів, інших національних і  інших суспільних об'єднань, які  спочатку виступали за звільнення своїх  країн від колоніальної залежності, за право народів на вільне волевиявлення  й створення суверенних державних  утворень, за рівноправність і справедливість у міжнародних і міжнаціональних  відносинах.