Впроваждення педагогічної спадщини В.О. Сухомлинського в освіті КНР

Третій напрям

• Використання спадщини В.О. Сухомлинського в освітньому просторі КНР. Аналіз важливих складових реформованої системи виховання в Китаї. Визначення причин широкого поширення ідей В.О. Сухомлинського  в Китаї, чим це зумовлене.

1.2. Концептуальні положення гуманістичної педагогіки В.О. Сухомлинського

У світі існує небагато педагогічних систем, що входять до педагогічної скарбниці людства. Педагогічна система В.О. Сухомлинського відноситься саме до таких. Видатний український педагог, заслужений учитель України, директор Павлиської середньої школи В.О. Сухомлинський зробив вагомий внесок у розробку проблем виховання і навчання в початковій школі.

Василь Олександрович Сухомлинський (1918-1970 рр.) − видатний український педагог, засновник гуманістичної, новаторської педагогіки. Народився 28 вересня 1918 р. в с. Василівка Онуфріївського району на Кіровоградщині. Після закінчення школи навчався на факультеті мови і літератури Кременчуцького педагогічного інституту, але через хворобу в 1935 р. вимушений був припинити навчання у вузі. 17-річним юнаком розпочав практичну педагогічну роботу. З 1936 р. продовжив навчання на заочному відділі Полтавського педагогічного інституту. З 1938 р. і до початку війни працює вчителем і завучем в Онуфріївській середній школі. У 1941-1942 рр. був у діючій армії, а після поранення вчителював в Удмуртії. 1944-1948 рр. − завідувач райво Онуфріївського району, 1948-1970 рр. − директор Павлиської середньої школи [38, с.110].

У 1955 р. В.О. Сухомлинський захистив кандидатську дисертацію на тему: «Директор школи − керівник навчально-виховної роботи». З 1957 р.  В.О. Сухомлинський − член-кореспондент АПН, з 1958 р. − заслужений учитель. У 1968 р. йому було присвоєно звання «Герой Соціалістичної Праці». Автор цілого ряду праць, серед яких слід виділити такі, як «Духовний світ школяра» [61], «Павлиська середня школа» [75], «Серце віддаю дітям» [65], «Сто порад учителеві» [69], «Народження громадянина» [61], «Батьківська педагогіка» [63] тощо (всього 41 монографія і брошура, понад 600 статей).

Педагогічна спадщина В.О. Сухомлинського має різноплановий, багатоаспектний характер. Творча думка педагога зазнавала певної еволюції, вона постійно збагачувалася, поглиблювалася, відточувалася. Серед основних джерел творчості педагога варто назвати народну педагогічну мудрість, класичну педагогічну спадщину, передовий педагогічний досвід і його власну педагогічну практику.

В чому ж психолого-педагогічна й загальнонаукова сутність впливу цієї системи? Перш за все, вона орієнтується на загальнонауковий принцип оптимізації функцій будь-якого організму, згідно з яким життєдіяльність систем скерована спрямуванням до оптимального режиму функціонування. Останнє знаходить своє втілення в розроблених В.О. Сухомлинським психолого-педагогічних принципах, серед яких принципи: природовідповідності, цілісності, неперервності, цілеспрямованості, гуманізму і демократизму в поєднанні з високою вимогливістю й повагою до особистості вихованця [52, с.22-23].

Педагогічна творчість В.О. Сухомлинського розкриває методику проектування розвитку особистості дитини на тривалу перспективу, підкреслює самостійність дитячого життя, показує цілісну педагогічну систему розвиваючого навчання, в якій гармонійно представлені різні напрями, але системоутворюючу роль відіграє розумове виховання. «Повноцінне навчання, тобто навчання, яке розвиває розумові сили і здібності, було б немислимим, якби не спеціальна спрямованість, скерованість навчання − розвивати розум, виховувати розумну людину навіть за умови відносної незалежності розумового розвитку, творчих сил розуму від обсягу знань» [83, с.3].

«Розумове виховання необхідне людині не тільки для праці, а й для повноти духовного життя. Уміти творчо мислити, бути розумним повинен і майбутній математик, і майбутній тракторист. Розум повинен давати щастя насолоди культурними й естетичними цінностями» [62, с.76]. Тому головне завдання педагога − будувати це все разом з дітьми. Розвиваючи теорію активного, самостійного уміння, В.О. Сухомлинський поєднував свою теорію з конкретними пошуками методик, які цілеспрямовано формують розум дитини.

Педагогічні погляди В.О. Сухомлинського можна поділити за наступними ознаками:

• Гуманістичне ставлення до дитини

Педагогічна спадщина В.О. Сухомлинського різнобічна і багатопланова. Уся система діяльності павлиського вчителя пронизана високими принципами гуманізму, глибокою повагою до особистості дитини. Коли його запитували: «Що саме головне було в його житті?», він відповідав: «Любов до дітей!»

Щира любов до дітей і справжня педагогічна культура, у В.О. Сухомлинського,  поняття нерозривні. Він вважав, що вчитель зобов'язаний уміти дорожити дитячою довірою, піклуватись про захист дітей, бути для нього втіленням добра і справедливості. Без цих якостей не може бути вчителя. “Якщо вчитель став другом для дитини, якщо ця дружба осяяна шляхетним потягом, поривом до чогось світлого, розумного, у серці дитини ніколи не з'явиться зло. І якщо в школах є діти, що насторожилися, що наїжилися, недовірливі, а іноді і злі, те лише тому, що вчителі не знайшли підходу до них, не зуміли стати їх товаришами. Виховання без дружби з дитиною можна порівняти з блуканням у сутінках” [62, с. 21].

В.О. Сухомлинський − гідний спадкоємець гуманістичної традиції. У Павлиській середній школі виховання без покарань було педагогічним принципом усього педагогічного колективу. У підході до проблеми покарань у школі мала місце визначена еволюція його поглядів. Спочатку він визнавав у принципі доцільність покарань, був переконаний, що вони у визначених випадках можуть бути ефективним методом виховного впливу, а в останні роки своєї діяльності рішуче відстоював наступну тезу: виховання несумісне з покараннями учнів. Він мав на увазі такі види покарань, як грубе відчитування, висміювання, виставляння з класу, залишення провиненого після уроків для виконання якої-небудь роботи, спеціальні скарги в щоденнику учні. Покарання В.О. Сухомлинський, на відміну від його попередників, розумів набагато глибше. «У середовищі педагогів, − відзначав В.О. Сухомлинський, − можна нерідко почути розмови про заохочення і покарання. А тим часом, саме головне заохочення і найдужче покарання в педагогічній праці − це оцінка» [65, с.12].

«Лихо багатьох вчителів у тім, що вони вимірюють і оцінюють духовний світ дитини тільки оцінками і балами, поділяють всіх учнів на дві категорії у залежності від того, чи вчать, чи не вчать діти уроки» [65, с. 9].

В.О. Сухомлинський вважав, що правом користуватися гострим інструментом оцінки має тільки той педагог, що любить дітей. Учитель повинний бути для дитини такою же дорогою людиною, як мати. Віра школяра у вчителя, взаємну довіру між ними, людяність і доброта − от те, що необхідно вихователю, те що хочуть бачити діти у своєму наставнику. Одна із самих коштовних його якостей − людяність, у якій сполучається серцева доброта з мудрою строгістю батьків.

Говорячи про оцінку як інструмент покарання, В.О. Сухомлинський вважав припустимим її застосування тільки для школярів старших класів. Тому що в початкових класах покарання незадовільною оцінкою особливо боляче ранить, ображає і принижує гідність дитини. Не можна допускати, щоб дитина на самому початку свого шляху з «допомогою» учителя, що поставив двійку, зневірилася в собі. Діти приходять у школу самі різні: зібрані і незібрані, уважні і розсіяні, ті що швидко схоплюють і тугодуми, неохайні й акуратні. Єдині вони в одному: усі діти без винятку приходять у перший клас із щирим бажанням добре вчитися. Красиве людське бажання − гарно вчитися − осяює весь зміст шкільного життя дітей. Оцінка у В.О. Сухомлинського завжди оптимістична, ця винагорода за працю, а не покарання за лінь. Він поважав «дитяче незнання». Місяць, півроку, рік у дитини «може щось не виходити, але прийде час − навчитися». Свідомість дитини − могутня, але повільна ріка, і в кожного вона має свою швидкість. «Виховання без покарання − це не вузько шкільна справа, − говорив В.О. Сухомлинський. Це одна з найважливіших проблем... перебудови суспільства, його найтонших і найскладніших сфер − людської свідомості, поводження, взаємин» [62,с.196].

В.О. Сухомлинський рекомендує педагогам викликати в школу батьків не з приводу поганої успішності чи дисципліни їхньої дитини, а тоді, коли він робить щось гарне. Нехай незначний, на перший погляд, але добрий вчинок. У присутності дитини потрібно похвалити, підтримати і неодмінно написати в щоденнику. Система виховання, в основі якої лежить оцінка тільки позитивних результатів, приводить надзвичайно рідко до психічних зривів, до появи «важких» підлітків.

• Колектив як засіб виховання

В.О. Сухомлинський, як  А.С. Макаренко й інші радянські педагоги, розглядав колектив як могутній засіб виховання. В.О. Сухомлинський вважав, що колектив – це завжди ідейне об'єднання, що має визначену організаційну структуру, чітку систему взаємозалежностей, співробітництва, взаємодопомоги, вимогливості, дисципліни і відповідальності кожного за всіх і всіх за кожного. «Дитячий колектив – найсильніший засіб виховання, такий могутній, що ним потрібно користуватись з відомою обережністю. Діти – не дорослі, вони легко збудливі, легко піддаються вселянню, і ніяка крайність для них не крайність. Вихователь ніколи не повинний випускати    з-під контролю дитячі пристрасті. І колективна думка, що серед дорослих немає справедливості, може стати причиною непоправних щиросердечних травм у дітей» [62,ас.190]. Як видно з цього висловлення В.О. Сухомлинського, він справедливо побоювався сили суспільної думки в осуді особистості колективом, протиставляв колективному осуду, тим більше покаранню −  прояв чуйності, дбайливості, щоб дитина переживала почуття подяки колективу, здобував у цьому моральний досвід підтримки і допомоги тим, хто в ній потребує. «Вплив на не устояну, легко раниму психіку дитини силою морального осуду колективу найчастіше приводить до того, що дитина «ламається», стає лицеміром і пристосуванцем, або, що не менш страшно, озлобляється в сліпій ненависті проти усіх” [62, с.199].

На цій підставі було б невірним робити висновок про те, що В.О. Сухомлинський узагалі заперечував виховну роль колективу. «Колектив може стати середовищем, що виховує, лише в тому випадку, − вважав В.О. Сухомлинський, - коли він створюється в спільній творчій діяльності, у праці, що доставляє кожному радість, що збагачує духовно й інтелектуально, що розвиває інтереси і здібності. І при цьому треба пам'ятати, що справжній колектив формується лише там, де є досвідчений, люблячий дітей педагог. В атмосфері сердечності, доброзичливості в дітей росте прагнення стати краще не на показ, не для того, щоб тебе похвалили, а з внутрішньої потреби почувати  повагу  навколишніх,   не упустити   в   їхніх очах своєї гідності» [61, с.15].

Народжена в живому досвіді Павлиської школи методика виховання колективу ґрунтувалася не на «організаційних залежностях», а на розвитку духовних багатств особистості, потреби в людині, готовності привносити в колектив плоди своєї «індивідуальної духовної діяльності» і збагачуватися в духовному спілкуванні. Як закономірність виховання особистості в колективі сприймається висновок теоретика-експериментатора:  «Чим вище інтелектуальний рівень і глибше, чистіше моральні переконання вихованця, тим багатше повинно бути духовне життя колективу, щоб особистість знайшла в ньому джерело свого подальшого розвитку» [61, с.17].

І ще один актуальний висновок ми повинні засвоїти, розглядаючи  це питання. Для В.О. Сухомлинського не було дилеми: особистість чи колектив. «Це дві грані, дві сторони єдиного людського буття. Немає  і не може бути виховання особистості поза колективом, так само, як не може бути «абстрактного» колективу без особистостей» [62, с.202].

• Естетичне виховання

«У світі є не тільки потрібне, корисне, але і красиве. Відтоді, як людина стала людиною, з тієї миті, коли він задивився на пелюстки квітки і вечірню зорю, він став вдивлятися в самого себе. Людина осягла красу...  Краса існує незалежно від нашої свідомості і волі, але вона відкривається людиною, їм осягається, живе в його душі...» [62, с.165]. Світ, що оточує людину, − це, насамперед, світ природи з безмежним багатством явищ, з невичерпною красою. У природі вічне джерело прекрасного. Природа – благодатне джерело виховання людини.

Серед різних засобів виховання краса у В.О. Сухомлинського на першому місці. Саме звернення до краси, облагороджування душі, переживання краси і знімає «товстошкірість», розвиває почуття дитини настільки, що вона стає сприйнятливою до слова, а значить виховується. Педагог спочатку учить відчувати красу природи, потім красу мистецтва і нарешті підводить вихованців до розуміння вищої краси: краси людини, його праці, його вчинків і життя.

Ні в чому вчителю не приходиться бути таким терплячим, як у вихованні почуття краси. Виховання почуттів – саме важке в роботі педагога. «Привести дітей на луг, сказати їм: «Подивіться, як красиво!» діти можуть відповісти, що так, красиво, але це зовсім не означає, що їх вразила ця краса. В.О. Сухомлинський розповідає, що іноді доводиться чекати роками, поки раптом, у якийсь день, у якусь мить, при якихось обставинах і настроях серце дитини розмерзнеться, переповниться щастям... Треба чекати, вірити в дитину і тоді вона полюбить прекрасне» [62, с.153]. Є відоме прислів'я:  «Навчання і праця поруч йдуть”, але і навчання, і праця недалеко підуть, якщо поруч з ними не йде краса – третій з найважливіших елементів виховання.

Від краси природи – до краси слова, музики і живопису. Слово і книга − головний засіб естетичного виховання в школі. В.О. Сухомлинський не агітує за естетичне виховання. Він показує, що без естетичного виховання взагалі ніякого виховання немає. Свій ідеал естетичного виховання талановитий педагог вбачав у тому, щоб кожна дитина, побачивши прекрасне, зупинилася перед ним у здивуванні, зробила його часткою свого життя. Пізнання прекрасного, переживання радості в зв'язку з його створенням збагачують людину, множать її сили, цементують світогляд. Адже світогляд базується не тільки на сумі знань, але і на морально - естетичному, емоційному світі людини, у тому числі і на почутті прекрасного. Входження мистецтва в духовний світ дитини починається з пізнання краси слова. Пізнання краси слова є найважливішим кроком у світ прекрасного. Слово – могутній спосіб відточування, виховання витончених почуттів. Краса слова яскравіше всього втілена в поезії. Захоплюючись віршем чи піснею, діти якби чують музику слова. У кращих віршах поетичне слово розкриває найтонші емоційні відтінки рідного слова. Дати дитині радість поетичного натхнення, розбудити в її серці живе джерело поетичної творчості – це така ж важлива справа, як навчити читати і розв’язувати задачі.

В.О. Сухомлинський поділяв думку про те,  що успіх виховання багато в чому визначається розвитком емоційно-почуттєвої сфери. Настільки ж велике значення в естетичному вихованні В.О. Сухомлинський надавав живопису і музиці. У Павлишській школі дуже багато уваги приділялося слуханню музики. Першою задачею, що при цьому ставилася, було викликати емоційну реакцію на мелодію і потім поступово переконати дітей, що краса музики має своїм джерелом красу навколишнього світу;  музична мелодія як би закликає людину – зупинися, прислухайся до музики природи, насолоджуйся красою світу, брати цю красу і множ її. Мистецтво відкриває очі  на світ рідної природи, якби настроює струни душі на ту хвилю, що передає звучання краси світу, пробуджуючи  почуття прекрасного і доброго.