Естетико-культурологічний аспект маніпуляції свідомістю

Причиною утвердження масової культури, на думку А.Швейцера, стало порушення рівноваги між науково-технічним прогресом (у царині економіки, техніки, освіти) і духовним удосконаленням людини, - втративши зв’язок із етичними ідеалами, така культура втратила своє призначення – сприяти духовному й моральному відродженню людини і людства. Уже в праці «Занепад і відродження культури» А.Швейцер констатував, що «ми живемо в умовах, які характеризуються занепадом культури… І все те, що було духовного в житті суспільства, укорінилося в факти, які у свою чергу проявляють тепер негативний вплив на духовне начало». [203; 44] У праці «Культура і етика» він зазначає, що фатальним для європейської культури стало те, «що її матеріальна сторона розвивалася набагато активніше і досягла вагоміших результатів, ніж духовна. Рівновагу її порушено». [203; 92] Негадані відкриття у галузі природничих наук радикальним чином реформували життя народів і держав, непомірно виросли матеріальні й технічні можливості людини, змінилися умови її існування. Успіхи в царині науки, техніки та матеріальні досягнення трансформували загальну концепцію культури, - матеріальне начало почало перевершувати духовне, і людство, захопившись ідеєю могутності, керувань, досягнень та перетворень, приписувало матеріальному занадто великої ваги і значущості. Саме ця переоцінка матеріальної складової культури і призвела до такого стану в культурі, як «безкультур’я». Користуючись образною мовою, А.Швейцер порівнює культуру, яка розвиває лише матеріальну сторону без відповідного духовного прогресу, із кораблем, «який, утративши штурвальне керування, втрачає маневреність і безупинно мчить назустріч катастрофі». [203; 93]

Продовженням цих поглядів стала творча спадщина М.Бубера, який особливу увагу звертає на прогресуючий розпад попередніх органічних форм сумісного людського життя – невеликих людських спільностей, належність до яких визначалася народженням і долею людини (сім’я, релігійна спілка, сільська або міська община). Їх прогресуючий розпад виступає неодмінною платою за звільнення людини та її індивідуалізацію, - вона втрачає відчуття облаштованості у світі та способі існування прямих і особистісних зв’язків із собі подібними, тієї соціальної атмосфери, яка захищала її від почуття непотрібності та самотності. «Нові суспільні форми, - пише М.Бубер, - які людина намагалася по-новому поєднати з іншими, такими, як суспільство, профспілка, партія, хоча і змогли розпалювати колективні пристрасті, які, як зазвичай кажуть, «наповнюють» життя людини, але не змогли відновити зруйнованої впевненості; посилена самотність лише приглушується і придушується діяльнісною метушнею, але де б людина не завертала в тишу, у власну реальність свого життя, там вона пізнає глибину самотності…» [30; 46] Це призвело до того, що «людина більше не в змозі ладнати із створеним нею світом, - продовжує М.Бубер, - який стає сильнішим від неї, він звільняється від її, він протистоїть їй у елементарній незалежності, і людині більше невідоме слово, яке б могли витурити і знешкодити створеного нею Голена». [30; 46]

Критика явищ масової культури міститься і в працях мислителів франкфуртської школи: Т.Адорно, М.Хоркхаймера, В.Беньяміна і Г.Маркузе. Т.Адорно і М.Хоркхаймер не користувались поняттям «масова культура», але в результаті осмислення явищ, що відбувалися, формують категорію «культурної індустрії» (культуріндустрії), у значенні якої зосереджується уся сукупність феноменів нової культури. Така культуріндустрія, на їх думку, є могутнім засобом маніпулювання свідомістю мас, - встановлюючи свій диктат, вона весь світ перепускає через свої фільтри. У праці «Діалектика просвітництва» Т.Адорно і М.Хоркхаймер кинули виклик вірі в історичний прогрес, яка складала непорушний потенціал марксистської традиції. Автори наголошують на тому, що в процесі боротьби за виживання людина вимушена постійно удосконалюватися в керуванні світом за допомогою технічних засобів. Ця споконвічна орієнтація на панування змінює сутність людського мислення, зводячи розум до значення незмінного у всіх ситуаціях інструменту. Створена ж людиною за допомогою науки «техніка придушування» природи поступово придушує і природу людини. Вона усе менше розпоряджається створеною апаратурою, яка усе більше уособлюється від неї.

Тому, як стверджують  філософи, сьогодні для людини зовнішній світ стає лише продовженням того світу, з яким культуріндустрія знайомить людину в кіно чи на телеекрані, що згодом призводить до паралізування думки й мислячої активності та витісняє уяву. Створюючи власну мову, вона породжує особливий стиль – стиль «антикультури», або «стилізованого варварства», який є карикатурою на справжній стиль, естетичним варварством. Автори переконливо доводять, що «полегшене» мистецтво не можна вважати формою деградації, оскільки чисте, серйозне мистецтво створювалося ціною відторгнення нижчих класів від високої культури. Їм фактично нав’язувалося «полегшене» мистецтво, та й самі нижчі класи, зморені тяжкою працею і життєвими нестатками, відводили душу у «зустрічах» з творами розважального мистецтва. Це мистецтво приносило їм радість, даючи можливість хоч на деякий час відволіктися від повсякденних турбот про хліб насущний.

У праці «Соціодинаміка культури» А.Моль намагається аналізувати соціально-динамічні процеси, які відбувалися в культурі. Культуру він розглядав як «інтелектуальний аспект штучного середовища, яке людина створює в процесі свого соціального життя» [126; 83] і поділяв її на культуру індивідуальну і культуру соціальну. Індивідуальна культура – це «екран знань», сформований у свідомості людини; на цей екран проектуються отримані від зовнішнього світу стимули-повідомлення, на основі яких будуються сприйняття, тобто форми, здатні знайти подальше вираження у словах і знаках. Аналізуючи стан культури Заходу, А.Моль доходить висновку, що під впливом засобів масової комунікації «гуманітарна концепція культури застаріла і жити сьогодні справжньою гуманітарною культурою уже ніхто не в змозі». [126; 38] Під впливом засобів масової комунікації структура людського мислення зазнала глибоких змін, і тому в «оснащенні» розуму пересічної людини набагато більшу роль відіграє сьогодні те, що вона прочитає на афіші в метро, почує по радіо, побачить у кіно або по телебаченню, прочитає в газеті по дорозі на роботу або дізнається з розмови зі співробітниками чи сусідами, ніж початкова освіта. Свої «ключові поняття» - ідеї, які допомагають привести до єдиного знаменника враження від предметів і явищ, - сучасна людина виробляє статистичним шляхом, а цей шлях докорінно відрізняється від шляху раціональної картезіанської освіти. [126; 39]

 Так відбувається процес перетворення традиційної «гуманітарної» культури на «мозаїчну». Гуманітарна культура передавалася від покоління до покоління через механізми, генетичною матрицею яких був університет. Він давав цілісні уявлення про універсум (Всесвіт), незалежно від того, в якому об’ємі і на якому рівні давалися ці знання, скелетом її були дисципліни. «Сприйняття, - пише А.Моль, - повинні були ніби проектуватися на екран знань, який можна уявити собі у вигляді сітки, що нагадує павутину, строго упорядковану відносно декількох центрів.» [126; 38] Але сьогодні, на думку автора, ця «гуманітарна концепція» застаріла і поступово витісняється так званою «мозаїчною культурою».

Мозаїчну культуру, переважно, створив Захід. Процес становлення  цієї культури протікає наступним чином: сучасна людина пізнає оточуючий  світ методом випробувань і помилок. «Сукупність її знань, - пише А.Моль, - визначається статистично; вона отримує їх із життя, із газет, із повідомлень, які здобула у міру необхідності. Лише накопичивши певний об’єм інформації, вона починає знаходити приховані в них структури. Вона іде від випадкового до випадкового…» [126; 44] «Екран знань» у «мозаїчній» культурі більше нагадує волокнисте утворення або повстину: «знання складаються із розрізнених клаптиків, - продовжує далі А.Моль, - пов’язаних простими, іноді досить випадковими відносинами близькості за часом засвоєння, за співзвучністю або асоціацією ідей. Ці клаптики не утворюють структури, але вони володіють системою зчеплення, яка не гірше ніж старі логічні зв’язки надає «екрану знань» певної щільності, компактності, не менших, ніж у «тканинеподібного» екрану гуманітарної освіти.» [126; 45]

А.Моль називає цю культуру «мозаїчною» тому, що вона складається  із безлічі фрагментів, які стикаються, але не утворюють конструкцій, у  ній немає «точок відліку», мало істинних загальних понять, проте багато понять, які володіють великою вагомістю (опорні ідеї, ключові слова). Ця культура уже не є наслідком університетської освіти, тобто деякого раціонально побудованого процесу пізнання, а лише результатом щоденного, безперервного, численного і безладного потоку випадкових повідомлень, які негативно впливають на особистість. У «мозаїчній» культурі, пише А.Моль, «знання формуються переважно не системою освіти, а засобами масової комунікації». [126; 45] Фактично мова йде про заміну особистого світогляду «пересічної людини масового суспільства» набором виготовлених суджень, оцінок та понять, які виходять від комунікаторів і поширюються через канали масової інформації. Мова, таким чином, ведеться не про самостійну творчу особистість, яка діє на основі сформованого завдяки освіті й вихованню світогляду, а про «керування» людиною «без якостей». Така «мозаїчна культура» виробила нову людину – «людину маси», про яку з песимізмом писав Х.Ортега-і-Гассет, і ця «людина маси» є ідеальним об’єктом для маніпуляцій.

Аналогічну позицію займали і радянські науковці. У 60 – 90-х роках минулого століття критики масової культури Г.К.Ашин, З.І.Гершкович, О.М.Смольська, Р.І.Галушко і В.П.Шестаков розглядали її явищем, яке негативно впливає на стан світової культури й руйнує ціннісні настанови цивілізації. Характеризуючи її особливості спрощенням, «легкістю і комфортністю» споживання, вони звертали увагу на відсутність у ній морально-виховних, навчальних і відтворюючих функцій, які завжди були властиві високій культурі, оскільки ґрунтується вона на заданих стереотипах сприйняття та свідомості й не вимагає складної інтелектуальної діяльності.   

Аналізуючи індустріальне  суспільство, Г.Маркузе у праці  «Одномірна людина» зазначає, що воно захопило науку і технологію як частину  свого майна, прагне до все більш ефективного панування над особистістю і природою та ефективним використанням власних ресурсів. У сфері суспільного життя це виражається у тому, що рішення, які мають кардинальне значення для особистого життя, власної і суспільної безпеки, знаходяться поза людською досяжністю. І тому-то Г.Маркузе пише, що «сутність різноманітних режимів проявляється тепер не в альтернативних формах життя, але в альтернативних техніках маніпулювання і контролю». [119; 134] А «мова тепер не тільки відображає ці форми контролю, але сама стає інструментом контролю навіть там, де вона повідомляє не накази, а інформацію, де вона вимагає не покори, а вибору, не підкоряння, а свободи». [119; 134]

До аналогічного висновку приходить Р.Сапенько, який говорить про те, що масова культура досить ефективно і діяльно реалізує головний принцип сучасної влади – маніпуляцію свідомістю мас. «Усе, що не підкоряється владі, - зазначає Р.Сапенько, - не отримує економічної підтримки і повинне вмерти. Того, що не знаходиться в обігу масової культури, ніби не існує, бо культура стає мірою онтологічною і соціальною. Будь-що, що противиться, може вижити лише за умови, що воно стане елементом системи.» [162; 81] Тому в масовій культурі, як і в «масовому суспільстві», можуть створюватися та реалізовуватися тільки ті продукти, які служать його постійному функціонуванню й відтворенню – масова культура, масова свідомість, масова поведінка, масове споживання. «В умовах ринкової економіки, - як зауважують українські естетики, - артефакти масової культури функціонують, з одного боку, як споживацький товар, а з іншого – як культурні цінності.» [68; 306] З певною мірою гіркої іронії так писав про масову культуру Р.Барт у праці «Задоволення від тексту»: «повторення, яке соромиться самого себе, - такою є масова культура в її виродженій формі: повторюють зміст, ідеологічні схеми, способи затушовувань протиріч; проте безупинно варіюють зовнішні форми: ні на хвилину не зупиняється випуск нових книг, програм, кінофільмів, безперестану оновлюється поточна хроніка, зміст же при цьому ніяк не змінюється». [12; 496]

Тому сьогодні «масова культура, - як зазначив Р.Сапенько, - задовольняє всі потреби, за умови, що ці потреби належать до її арсеналу. Для цієї культури важливим також є те, що споживач став постійним її клієнтом, бо в «магазин» масової культури заходиш як у супермаркет, який ми не можемо змінити на якийсь інший, тому, що той, у якому ми знаходимось, виявляється єдиним, стандартним». [162; 82] Таку прагматично влучну характеристику стану сучасної культури хочеться змінити на прогностичне висловлення М.Бровка про те, що в узагальненому вигляді культура має скласти «…усе те, що сприяє, насамперед, утвердженню людського в людині, забезпечує людське буття людини в світовому універсумі» [29; 241], оскільки «саме культура всім своїм гуманістично-ціннісним потенціалом спроможна сприяти відкриттю і втіленню в реальну практику між людських стосунків не агресивності, ворожості, непримиренності, а, навпаки, налагодженню на принципах загальнолюдської моралі, високої культури співжиття, співробітництва між різними країнами, соціальними утвореннями, націями, етносами на благо всього людства в цілому, і кожного його представника, зокрема.» [29; 241]

У критичній статті «Джон  Гарднер про моральність літератури» її автори (Д.Ляліков, І.Роднянська, В.Чалікова) правильно і влучно апелюють до проблеми, яку висвітлив Дж.Гарднер: зміст сучасного мистецтва. «Беззахисність традиційних цінностей, - зазначається у праці, - перед диявольським сміхом сучасного мистецтва Гарднер пов’язує із психологією індивіда, який живе в умовах сучасної демократії: його свідомість розірвана і обезсилена двома протилежними імпульсами – прагненням до особистої свободи і жаданням порядку. Цей конфлікт бачиться автору не як соціальне протистояння «високолобих» і «мовчазної більшості», а саме як боротьба «в душі кожного із нас»». [112; 583] Тому, почасти од відрази до конформізму, почасти від моди на щирість американці, на думку Гарднера, почали соромитися серйозного змісту в мистецтві. Слід зауважити, що таке відношення до мистецтва почало спостерігатися і в європейських країнах, а останнім часом і у вітчизняному. А втрачаючи свою серйозність, мистецтво перестає бути контрольним інструментом цивілізації, її звичаїв і думок; «наприклад, якщо раніше воно, з гуманітарних мотивів, учило поблажливості до моральних калік, - зазначають автори, - то нинішнє аутсайдерське мистецтво почало вихваляти їх як істот більш високого порядку». [112; 583] Тому-то духовна відповідальність сучасного мистецтва багато в чому перекликається із тоталітарним і створює підґрунтя для маніпулятивних впливів.

Таким чином, маніпулятивна  тенденція, яка масово присутня в  соціальній, політичній, морально-ідеологічній сферах, проникла в саму товщу художньої  культури і творчості, використовуючи ті ж випробувані прийоми штампів, підміни понять, еклектики й імітації. Наприклад: ажіотажний виступ «зірки» під фонограму. Механістичне нашвидкуруч часто переважає особистісно-творче начало. Поле маніпулятивного маневрування в художній культурі досить широке: внутрішньо-трансформаційні деструктивні перетворення способу образно-художнього мислення; включення мистецтва, в тому числі найвищих його цінностей, в маніпулятивну мережу масових дійств; естетизація, включення елементів художності в повсякденне середовище з метою маніпуляції свідомістю.