Комплексний науковий аналіз стану та перспектив розвитку кримінальної відповідальності за привласнення, розтрату майна, або заволодіння

Ознака “вчинення  злочину організованою групою”, використовується законодавцем для конструювання найбільш тяжких різновидів корисливих злочинів проти власності. Таким чином, наявність у діях суб’єкта даної ознаки впливатиме на кваліфікацію його дій, як на рівні формули кваліфікації (дана ознака зумовлюватиме кваліфікацію дій суб'єкта за відповідною статтею Особливої частини КК, яка встановлює відповідальність за вчинення корисливого злочину проти власності), так і на рівні юридичного формулювання обвинувачення.

Варто також звернути увагу на сформульовані в ст. 30 КК 2001 р. особливості відповідальності учасників організованої групи. Відповідно до ч. 1 даної статті організатор організованої групи підлягає кримінальній відповідальності за всі злочини, вчинені організованою групою, якщо вони охоплювались його умислом. Таким чином, у кримінальному законі визначено обсяг злочинів, за які відповідає організатор організованої групи та особливості кваліфікації його дій (його дії кваліфікуються без посилання на ч. 3 ст. 27 КК, тобто формула кваліфікації його діяння в даному випадку не буде відрізнятися від формули кваліфікації діянь безпосередніх виконавців певного злочину). Відповідно до ч. 2 зазначеної статті інші учасники організованої групи підлягають кримінальній відповідальності за злочини, у підготовці або вчиненні яких вони брали участь, незалежно від тієї ролі, яку виконував у злочині кожен з них. Отже, у межах даної статті визначено обсяг злочинних діянь, за які відповідають учасники організованої групи.

Ознака “вчинення  злочину організованою групою”  має інкримінуватися також учасникам злочинної організації, які вчиняють корисливий злочин проти власності, оскільки дана ознака представляє в Особливій частині КК ознаку “вчинення злочину злочинною організацією”. При кримінально-правовій кваліфікації подібних ситуацій суб'єктам (учасникам злочинної організації) має інкримінуватися окрім відповідно особливо кваліфікованого різновиду корисливого злочину проти власності, склад якого містить ознаку “вчинення злочину організованою групою”, злочин, передбачений ч. 1 ст. 255 КК (як мінімум за ознакою “участь у злочинах, вчинюваних злочинною організацією”).

Певні особливості має  кваліфікація випадків вчинення корисливих злочинів проти власності таким  специфічним різновидом організованої  групи (злочинної організації), як банда. Відповідно до абз. 1 п. 17 постанови ПВС № 13 від 23 грудня 2005 р. “Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об'єднаннями” бандою необхідно визнавати озброєну організовану групу або злочинну організацію, яка попередньо створена з метою вчинення кількох нападів на підприємства, установи чи організації чи на окремих осіб або одного такого нападу, який потребує ретельної довготривалої підготовки. Відповідно до п. 26 цієї ж постанови у випадку вчинення бандою під час нападу злочинних діянь, які утворюють самостійні склади злочинів, дії учасників банди мають кваліфікуватися за сукупністю злочинів, один з яких передбачений ст. 257 КК, а інший – статтею чи частиною статті Особливої частини КК, яка встановлює відповідальність за злочинне діяння, що вчиняється бандою в ході нападу. Таким чином, у випадку вчинення бандою особливо кваліфікованого різновиду корисливого злочину проти власності, склад якого містить ознаку “вчинення злочину організованою групою”, дії учасників банди мають кваліфікуватися за ст. 257 КК та частиною статті Особливої частини КК, що встановлює відповідальність за особливо кваліфікований різновид корисливого злочину проти власності.

Розділ 4. Форми кримінальної відповідальності за злочини, передбачені ст. 191 КК

4.1 Покарання за вчинення  злочинів, які передбачені у ст. 191 КК

Необхідною складовою  проблеми кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого  ст. 191 КК України, є проблема встановлення у законодавстві та практичне  застосування судами кримінального покарання щодо осіб, які вчинили цей злочин. Кримінальному покаранню належить основне місце у системі заходів кримінально-правового характеру, які застосовуються державою з метою попередження та протидії злочинності в цілому та сприянню учасникам злочинних організацій та укриття їх злочинної діяльності зокрема. Воно являє собою основну й найбільш поширену форму реалізації кримінальної відповідальності та є важливим інструментом здійснення кримінально-правової охорони прав і свобод людини і громадянина, інших найбільш важливих суспільних відносин, а також запобігання злочинам. Тому, однією з основних складових проблеми ефективності кримінально-правової протидії досліджуваному злочину є проблема законодавчого визначення й призначення покарання за цей злочин.

Загальні ознаки покарання можна виділити з поняття  покарання, закріпленого в ч. 1 ст. 50 УК України: «Покарання є засобом  примусу, що застосовується від імені  держави за вироком суду до особи, визнаної винною в вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод осудженого».

Не дивлячись  на винятковість і єдиність джерела  законодавчого закріплення ознак  покарання, кількість цих ознак  в теорії кримінального права  не є суворо визначеною.

Головна ознака покарання – це те, що воно є засобом державного примусу. Зрозуміло, що в будь-якій галузі права у випадках порушення регульованих суспільних відносин може виникнути ситуація, коли для відновлення цих відносин і для подальшого їх функціонування необхідно застосувати примус до осіб, не охочих добровільно виконувати встановлені вимоги. І до покарання, як до останнього засобу забезпечення, захисту, відновлення найважливіших суспільних відносин, вдаються лише в крайніх випадках – випадках здійснення злочину.

Покарання –  це міра, яка сама по собі не є власне покаранням. Міра в характеристиці покарання указує на те, що воно має певні межі, одиниці вимірювання, вигляд і розмір.

Примусовість  покарання означає обов’язок  всіх осіб, визнаних судом винними  в вчиненні злочину, відбути і виконати покладений на них обов’язок. Це відбувається незалежно від волі засудженого (в більшості випадків – всупереч ній). Покарання суть державний примус, його призначення і виконання є винятковою прерогативою уповноважених державних органів.

Виконання покарання забезпечується примусовою силою держави на відміну від суспільних заходів дії, за якими стоїть не державна сила, а громадська думка.

Покарання призначається  від імені держави і винятково  вироком суду. Покарання завжди призначається  від імені держави, тобто носить публічний характер, виражає офіційний осуд злочинця і його діяння. Це пов’язано з тим, що в будь-якій демократичній державі громадяни делегують деякі повноваження державі, що створює відповідні механізми для захисту прав і свобод, діючому вже від власного імені, проте на користь громадян і суспільства.

Покарання призначається  виключно вироком суду. Однак слід пам’ятати, що в історії розвитку нашої держави були часи, коли покарання  могло призначатися позасудовими органами, коли громадяни не були застраховані від свавілля, повсюдного порушення власних прав і свобод.

Виходячи з  важливості даної ознаки, український  законодавець закріпив його в нормах Основного Закону (в ст. 124 Конституції  України), де говориться про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно і лише судами. Суд є єдиним органом, який ухвалює обвинувальний вирок і призначає покарання. Обвинувальний вирок суду, що набув чинності, є юридичним фактом, що породжує весь комплекс кримінально-правових і кримінально-виконавчих відносин. Тільки суду надано право остаточного висновку про винність особи у вчиненні злочину і призначення за нього покарання. Судова влада має своїм призначенням захист прав і законних інтересів як окремої людини, так і всього суспільства. Позасудовий порядок звільнення від покарання можливий тільки через амністію або помилування.

Покарання призначається  тільки за здійснення злочину, тобто  передбаченого КК України суспільно  небезпечного винного діяння (дії  або бездіяльності), вчиненого суб’єктом  злочину (ч. 1 ст. 11 УК України). В цій ознаці знаходить відображення принцип кримінального права «немає злочину, немає покарання без вказівки цього в законі», тобто немає злочину без вказівки на нього в законі, і, отже, немає покарання, оскільки, відповідно до ч. 4 ст. 3 УК України, застосування кримінального закону за аналогією заборонено.

Покарання застосовується тільки до особи, визнаної винною у  вчиненні злочину (тобто воно має  особистий (індивідуальний) характер). Ця ознака відображена в ч. 1 ст. 62 Конституції України, додатково  деталізує ч. 2 ст. 2 УК України: особа  вважається невинною в вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, поки його вина не буде доведена в законному порядку і встановлена обвинувальним вироком суду.

Покарання полягає  в передбаченому КК України обмеженні  прав і свобод осудженого. Сукупність обмежень прав і свобод складає зміст покарання і дозволяє розкрити його сутність. Відповідно до ст. ст. 63 і 64 Конституції України засуджений користується всіма правами людини і громадянина, окрім обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду, а конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, окрім випадків, передбачених конституцією України.

Тому особа  не може бути законно позбавлена того або іншого права, а може бути лише обмежена в його використовуванні.

Покарання тягне за собою судимість. Ця ознака покарання в науці кримінального права є однією з найбільш спірних. Наприклад, В.І. Зубкова вважає судимість ознакою покарання і результатом його відбування [33, з. 34], С.І. Курганов говорить про те, що судимість не є ознакою покарання, а являє собою правовий результат його призначення, що виражається в особливому правовому статусі особи [48, c. 8]. Дійсно, судимість не є в чистому вигляді ознакою покарання, оскільки вона є його правовим результатом і обумовлює особливий правовий статус особи, що виникає після призначення її конкретної міри покарання за вчинений цією особою злочин. Але судимість передбачає певні негативні наслідки для засудженого, які мають загальноправовий і кримінально-правовий характер. Що, у свою чергу, сприяє і максимально наближає досягнення цілей покарання.

Покарання слід розглядати тільки як засіб досягнення певної мети, бо покарання без мети буде позбавлено правового і соціального  змісту. Проте цілі можуть бути різними. Саме тому питання про цілі, які повинне переслідувати покарання, і яким конкретно воно повинно бути, розглядалося багатьма ученими, кожний з яких пропонував своє вирішення проблеми. Разом з цим, питання про мету покарання і дотепер не є вирішеним.

Вчення про  цілі покарання – одне з самих дискусійних як в історії, так і в сучасній теорії кримінального права. Неоднозначність підходів до цієї проблеми багато в чому пояснюється тим, що застосування покарання завжди представляло діяльність з приводу вже вчиненого, і орієнтованим на майбутнє. Оскільки покарання відноситься до минулого, воно представляється відплатою, помстою, актом більш рефлективним, ніж доцільним, держава примушується до нього самими властивостями людської особи або неодмінними законами спільного життя, воно складає більш-менш неухильний обов’язок держави; оскільки покарання відноситься до майбутнього, воно є засобом для досягнення відомих цілей, воно розглядається як реалізація права держави, якою останнє повинне застосовуватися за розумними засадами [94, з. 315].

У сучасній юридичній літературі сутність суперечок між ученими в основному зводиться до того, чи можна вважати кару як мету покарання. Відповідь на це питання можливо одержати шляхом аналізу КК України, оскільки ч. 2 ст. 50 УК України закріплює положення про те, що покарання має на меті не тільки кару, але і виправлення засуджених, а також попередження здійснення нових злочинів як осудженими, так і іншими особами.

Проте, не дивлячись  на те, що кара закріплена в українському КК як мета покарання, питання про  те, чи є вона сутністю або все-таки метою покарання залишається одним з самих дискусійних в доктрині кримінального права. Зокрема, це обумовлено тим, що радянське кримінальне законодавство давало визначення покарання у дуже невизначеній формі. Про це свідчить перш за все ст. 22 УК УРСР 1961 р., де йшлося про те, що покарання не тільки є карою за вчинений злочин, але і має на меті виправлення і перевиховання засуджених у дусі чесного відношення до праці, точного виконання законів, пошани правил гуртожитку, а також попередження здійснення нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Таке визначення мети покарання, дане радянським законодавцем, як підкреслив М.Д. Шаргородській, надало можливість деяким авторам стверджувати, що законодавець визнає кару метою покарання [111, з. 58].

Прихильники кари як однієї з цілей кримінального  покарання (Н.А. Беляєв, В.Г. Смірнов, І.І. Карпец, П.П. Осипов і ряд інших вчених) стверджували, що покарання призначається не тільки для того, щоб конкретна людина не скоювала злочинів, але і за те, що вона вже зробила. Розплата, вважали вони, не пов’язана з бездумною формулою «смерть за смерть», злочинцю призначається покарання, що є певною мірою розплатою за скоєне. Крім того, в покаранні злочинця часто зацікавлені близькі потерпілого. І, нарешті, покарання переслідує мету кари ще і тому, що воно містить в собі кару.

Супротивники  такого підходу (А.А. Герцензон, А.А. Піонтковській, А.Л. Ременсон, М.Д. Шаргородский і ін.) стверджували, у свою чергу, що кара є сутністю покарання і не може у жодному випадку бути його метою. Кінцевою метою покарання є тільки і виняткове превенція злочинів [94, з. 317].

Аналізуючи  аргументи другої групи учених їх точки зору, можна стверджувати, що вони зводяться до наступного:

• кара не суть мета покарання, оскільки вона є анахронізмом в кримінальному праві;
• кара не є метою покарання – вона його сутністю;
• кара – це не мета покарання, тому що поняття «кара» і «покарання» є синонімами.

Покарання, залишаючись  у всіх випадках карою з елементом  примушування, повинно бути настільки доцільним і справедливим, щоб передчасно створювалася моральна основа виключення спричинення засудженому фізичних страждань або приниження людської гідності як цілі покарання. Мета покарання полягає в тому, щоб кара була реалізована в умовах, коли держава прагне, в міру можливості, максимально нейтралізувати елемент суб’єктивно виникаючого страждання. Останнє якщо і має місце, то на рівні лише атрибуту внутрішньої специфіки кари, а не її мети як такій.

У даний час  ч. 2 ст. 50 УК України закріплює положення про те, що покарання має на меті:

• кару;
• виправлення засуджених;
• попередження здійснення нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Як вказувалося  вище, ми не є прихильниками кари як цілі покарання, бо визнаємо її за його сутність. Кара не може бути метою покарання. Якщо сутність якого-небудь явища співпадає з метою його застосування, то кожний випадок такого застосування повинен мати 100%-у ефективність, що зняло б з порядку денного деякі аспекти результативності покарання (чого, на жаль, не відбувається). Оскільки покарання саме по собі є карою, немає сенсу ставити перед ним мету кари.