Комплексний науковий аналіз стану та перспектив розвитку кримінальної відповідальності за привласнення, розтрату майна, або заволодіння

Юридична ознака предмета привласнення, розтрати майна, або заволодіння ним, шляхом зловживання службовим становищем означає те, що:

А. Предмети, які  мають ознаки: фізичну, економічну, соціальну, повинні бути чужими для винного – винному повинно бути відомо, що він не має ні дійсного, ні уявного (спірного) права на поводження з ними як зі своїми власними. Якщо ж особа самовільно, всупереч встановленому порядку, в цілях здійснення свого уявного права, обґрунтованість якого оспорюється, незаконно вилучає ці предмети, будучи переконаним в правомірності своїх домагань, – таке діяння слід кваліфікувати, за наявності підстав, як самоправство (ст. 356 КК) або посягання на інші правоохоронювані інтереси. Вироком Першотравневого районного суду Донецької області від 29.05.1998 р. громадян К., Т., С. і М. засуджено за ч. 3 ст. 144 КК (в редакції 1960 р.) та визнано винними у вчиненні вимагання за обтяжуючими обставинами. Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України перекваліфікувала дії винних з ч. 3 ст. 144 КК (в редакції 1960 р.) на ст. 100 і статті 19, 198 КК (в редакції 1960 р.) мотивуючи своє рішення тим, що у К., Т., С. і М виникли до К-ка вимоги майнового характеру про повернення грошових сум із передбачених ст. 4 ЦК підстав. Тому не може розглядатись як вимагання поєднане з відповідними погрозами чи насильством вимога повернути борг [102]. З врахуванням викладеного, не можна розглядати як злочин проти власності будь-які незаконні дії, направлені на відчуження або приховування майна, на яке накладено арешт або яке описано, скоєні власником такого майна, оскільки в даному випадку він не позбавляється права власності на своє арештоване або описане майно, а лише обмежується в цьому праві до рішення справи відносно такого майна. Дії, направлені на розтрату, відчуження, приховування, підміну, пошкодження, знищення майна, на яке накладено арешт або яке описано, а також майна, яке підлягає конфіскації за рішенням суду, що набрало законної сили, кваліфікуються за ст.388 КК і є злочином проти правосуддя.

Б. Вони повинні  належати на праві власності або  знаходитися у володінні іншої  особи. При цьому не має значення, в законному або незаконному володінні знаходяться такі предмети в момент здійснення посягання на них. Тому розглядається як злочин, протиправне вилучення чужого майна не тільки у його власника і не тільки у законного його володільця, але й у незаконного володаря, наприклад у особи, що раніше викрала це майно (так зване „розкрадання викраденого”).

Як  випливає з вищевикладеного, власне майно особи не може бути предметом  злочинів проти власності. Наряду з цим, деякі криміналісти вважають, що в окремих випадках дії власника з вилучення належного йому майна також можуть розцінюватися як злочин проти власності. Це стосується, наприклад, випадків вилучення свого власного майна, переданого раніше іншій особі, скоєне з метою витребувати з тимчасового володаря відшкодування за нібито заподіяний втратою даного майна збиток. За думкою А.О. Пінаєва, О.О. Піонтковського, І.С. Тишкевича такі дії повинні кваліфікуватися як крадіжка. Проте в подібних випадках, зазначені дії особи відносно свого майна не порушують відносин власності. Предметом злочину в цьому випадку виступає не власне майно винного, а, знову-таки, чуже майно у вигляді подальшої компенсації в результаті шахрайських дій власника. «... дії, що полягають у вилученні своєї власної речі з чужого добросовісного володіння, є не що інше, як створення умов для подальшого здійснення шахрайства, готування до нього», - писав В.О. Владимиров [13, с. 27]. Таким чином, такі дії залежно від конкретних обставин справи слід кваліфікувати як шахрайство або готування до нього.

Крім  перерахованих вище критеріїв юридичних  властивостей предмета злочинів проти  власності ряд вчених виділяють  також його наявність, тобто у момент протиправного вилучення такі предмети повинні знаходитися у володінні певної особи [106, с. 136]. Однак, на нашу думку, виділення цього критерію є дублюванням попередніх, оскільки підтвердження того, що певна річ знаходиться на праві власності або у володінні окремої особи повинно означати не тільки наявність суб’єктивного права, але й фактичної можливості володіти такою річчю, користуватися або розпоряджатися. Тому не можуть бути предметом злочину проти власності речі безхазяйні, покинуті або загальнодоступні, а також бездоглядна домашня тварина.

Враховуючи  викладене слід зазначити, що законодавець обґрунтовано визнає заволодіння скарбом (закопаними у землі чи прихованими  іншим способом грошима, валютними  цінностями, іншими цінними речами, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності) посяганням на власність. Такий висновок обумовлений аналізом чинного цивільного законодавства, в якому відповідно до ч. 3 ст. 343 ЦК у разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкопки чи пошук цінностей без згоди на це власника майна, в якому він був прихований, право власності на скарб набуває власник цього майна.

З юридичною  ознакою предмета законодавець пов’язує юридичний момент закінчення конкретного  складу злочину. За загальним правилом виникнення фактичної можливості у винного розпоряджатися, володіти й користуватися майном свідчить про завершеність злочинного посягання. Однак, в окремих випадках, наявність юридичних повноважень щодо майна у винної особи (зокрема, отримання права на майно без його фактичного володіння) є підставою визнання злочину закінченим. Так, при вимаганні або шахрайстві отримання (придбання) права на майно визнається закінченим злочином.

З юридичною  ознакою предмета злочинів проти  власності безпосередньо пов'язаний правовий режим майна. У цивільному праві правовий режим майна, включаючи його оборотоздатність, диференційовано в залежності від виду такого майна. Зокрема, ст. 178 ЦК виділяє наступні категорії об’єктів цивільних прав:

а) об’єкти, вилучені з обороту, тобто такі, перебування яких у цивільному обороті не допускається. Їх перелік повинен бути прямо встановлений у законі;

б) об’єкти обмежено оборотоздатні, тобто такі, які можуть належати лише певним учасникам обороту  або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом. Вказаний перелік також встановлюється на підставі закону;

в) об’єкти, які  обертаються вільно.

Предмети вилучені з обороту, не тільки не допускаються в обіг, але й взагалі не можуть знаходитися у будь-чиїй власності. Тому неможливо говорити, що об’єкти вилучені з обороту виступають предметом злочинів проти власності, що відповідно виключає кваліфікацію таких діянь за статтями розділу VI Особливої частини КК.

Об’єкти обмежені в обороті, тобто такі, що належать лише певним учасникам обороту або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом, без будь-яких обмежень можуть визнаватися предметом злочинів проти власності. Як нами було зазначено вище, при посяганні на майно закон вимагає лише встановити можливість особи володіти та користуватися або знищити ті чи інші предмети матеріального світу, при цьому не має значення, чи має особа спеціальний дозвіл на володіння такими предметами або порушує спеціальний порядок оформлення такого дозволу. Крадіжка рушниці навіть при відсутності права придбання на такі предмети завжди залишається крадіжкою. Однак слід вказати, що можливість визнання вказаних об’єктів предметом злочинів проти власності залежить також від інших чинників. Перш за все, чи притаманні таким предметам всі необхідні ознаки майна (фізична, економічна, соціальна та юридична), а по-друге, чи не встановлені законодавцем спеціальні склади відносно злочинних посягань на такі об’єкти. Вказані вилучення встановлюються вже у самому кримінальному законі у зв’язку з двооб’єктністю таких посягань та пріоритету охорони у цих випадках таких об’єктів як громадська безпека (зброя, бойові припаси, вибухові речовини, радіоактивні матеріали), безпека руху та експлуатації транспорту (транспортні засоби), громадський порядок та моральність (пам’ятки-об’єкти культурної спадщини), здоров’я населення (наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги, прекурсори, обладнання для виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів), авторитет органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян (державні або громадські будівлі та споруди, майно працівника правоохоронного органу, службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов’язок, лінії зв’язку), правосуддя (майно судді, народного засідателя, присяжного, захисника чи представника особи, майно, на яке накладено арешт або яке описано чи підлягає конфіскації), встановлений порядок несення військової служби (зброя, бойові припаси, вибухові та інші бойові речовини, засоби пересування, військова та спеціальна техніка, військове майно), мир, безпека людства та міжнародний правопорядок (рослинний або тваринний світ, водні ресурси, морські та річкові судна).

Об’єкти, які  обертаються вільно, при наявності  усіх ознак майна, без-будь-яких обмежень є предметом злочинів проти власності.

Таким чином, під поняттям предмета привласнення, розтрати майна, або заволодіння ним, шляхом зловживання службовим становищ ми розуміємо майно та інші явища об’єктивно існуючого світу, в яких знаходять вираз відносини власності і які характеризуються притаманними ним ознаками: фізичною, економічною, соціальною й юридичною.

1.2. Об’єктивна сторона злочинів, передбачених ст. 191 КК

Кожен злочин виражається  в певних зовнішніх ознаках, а  саме, в суспільно небезпечній дії або бездіяльності, які спричиняють істотну шкоду об’єктам кримінально-правової охорони або створюють загрозу її заподіяння.

Зовнішні ознаки посягання  на об’єкт, який охороняється, тобто  те, в чому злочин виражається з  зовні, і створює його об’єктивну сторону. Вона являє собою процес суспільно небезпечного і протиправного посягання на охоронювані законом суспільні відносини, який розглядається з його зовнішнього боку, з точки зору послідовного розвитку тих подій і явищ, які починаються із злочинної дії (бездіяльності) суб’єкта і закінчуються настанням злочинного результату [39, с.31].

Об’єктивна сторона є  одним із елементів складу будь-якого  злочину. Вона охоплює лише ті ознаки, які характеризують злочин з точки  зору його зовнішнього прояву. До таких ознак відносяться: суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), суспільно небезпечний наслідок, причинний зв’язок між діянням та наслідком, спосіб, знаряддя, засоби, місце, час, обстановка вчинення злочину. На відміну від інших структурних елементів складу злочину об’єктивна сторона містить найбільше інформації, необхідної для кваліфікації діяння. Саме об’єктивна сторона відображається у більшості описових диспозицій статей Особливої частини КК.

Усі ознаки об’єктивної  сторони злочину з погляду їх описування (закріплення) у диспозиціях статей Особливої частини КК можна поділити на дві групи: обов’язкові (необхідні) та факультативні. До обов’язкових ознак належить діяння у формі дії чи бездіяльності. Без діяння, інакше кажучи, без конкретного акту суспільно небезпечної поведінки людини, не може бути вчинено жодного злочину. Діяння завжди або безпосередньо вказується в диспозиції статті Особливої частини КК, або однозначно випливає з її змісту і, таким чином, виступає обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочину. Тому встановлення ознак такого діяння (дії чи бездіяльності) є обов’язковим у кожній кримінальній справі [42, с.103].

КК встановлює відповідальність виключно за виражену суспільно небезпечну дію або бездіяльність особи і не припускає відповідальності за настрої, погляди, ідеї, думки, переконання, якими б негативними вони не були, а також за виявлення наміру вчинити злочин, що не підкріплене реальними злочинними діяннями. Цей принцип відомий ще римському праву: “nullum crimen sine actus” (немає злочину без вчинення діяння), “cogitationis poeman nemo patitur” (думки не караються). Він закріплений в Конституції України – кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34) [39, с.32].

До факультативних ознак об’єктивної сторони складу злочину належать: суспільно небезпечні наслідки, причинний зв’язок між  діянням і суспільно небезпечними наслідками, місце, час, обстановка, спосіб, знаряддя і засоби вчинення злочину. Ці ознаки, що фактично притаманні злочину як явищу реальної дійсності, далеко не завжди вказуються в законі як ознаки конкретного складу злочину. Так, наприклад, у диспозиції ст. 191 КК не міститься вказівки на місце, час, обстановку, знаряддя та засоби вчинення цього злочину.

У той же час, якщо суспільно небезпечні наслідки, причинний зв’язок між діянням  і суспільно небезпечними наслідками, місце, час, обстановка, спосіб, знаряддя або засоби вчинення злочину прямо  вказані у диспозиції статті Особливої частини КК або однозначно випливають із її змісту, то вони набувають значення обов’язкових ознак об’єктивної сторони складу цього злочину і їх встановлення у такому випадку є обов’язковим. Так, наприклад, великий розмір привласнення, розтрати або заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем, є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу цього злочину. У зв’язку з цим ця ознака підлягає обов’язковому встановленню при вирішенні питання про притягнення особи до кримінальної відповідальності за ч. 4 ст. 191 КК.

Зазначення  законодавцем тих чи інших ознак  об’єктивної сторони складу злочину  у диспозиції статті Особливої частини  КК залежить від особливостей цього  злочину.

Різні форми злочинного заволодіння майном докладно описані і проаналізовані в спеціальній монографічній літературі щодо злочинів проти власності. За своїми основними істотними ознаками вони однотипні з аналогічними формами посягань на власність. Разом з тим загальні ознаки діяння при вчиненні злочинів проти власності визначаються вченими по-різному. Для цього вживається низка термінів, а саме «придбання», «привласнення», «заволодіння», «вилучення» та «обертання». Перші дві ознаки були піддані розгорнутій критиці в спеціальній літературі [75, с. 85-86] і натепер їх вживання як узагальнюючого поняття відкинуто більшістю правників. Відзначимо, що термін «привласнення» характеризує далеко не усі форми злочинного діяння. Поняття «заволодіння», на наш погляд, більш влучно відображає сутність злочинної дії, на відміну від «придбання», яке за змістом ближче до правомірного акту. Найбільш поширеними термінами, які вживаються у науці для зазначених цілей, виступають «вилучення» [14, с. 28] та «заволодіння» [37, с. 88]. Деякі автори пропонують використовувати у цьому сенсі сукупність ознак: «вилучення та обернення» [75, с. 90-95] та зауважують при цьому, що жодна з ознак, узята окремо, не може у повному обсязі охарактеризувати різні видові дії. Ці трактування були узагальнені в роботі М.І.Панова, В.І.Борисова та В.І. Тютюгіна [73, с. 17-18]. Слід відзначити, що жодна з наведених позицій не може бути механічно використана для аналізу злочинного діяння, передбаченого ст. 357 КК, без урахування особливостей безпосереднього об'єкта і предмета аналізованого злочину. Предмет злочину для даного складу виступає насамперед носієм юридично значущої інформації. Протиправні дії щодо нього виключають його із системи управлінських відносин, завдаючи тим самим шкоду інформаційному забезпеченню управління. Шкода тут пов'язана не з корисними (споживчими, вартісними) властивостями речі, яку вилучає винний, як це має місце при вчиненні злочинів проти власності, а з властивістю предмета як засобу інформаційного забезпечення управління. Тому важливим видається не набуття можливості витягання корисних властивостей речі, а саме вилучення предмета злочину зі сфери управлінських відносин.