Комплексний науковий аналіз стану та перспектив розвитку кримінальної відповідальності за привласнення, розтрату майна, або заволодіння

У п’яти санкціях ст. 191 КК є додаткове покарання у  виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, причому в чотирьох випадках обов’язкове. Проте необхідно зазначити, що іноді деформується ієрархічний зв'язок при побудові кримінально-правових санкцій з урахуванням вищевказаного виду додаткового покарання. У теорії кримінального права загальновизнано, що додаткове покарання не повинно бути тяжче основного. Однак у санкціях іноді ця вимога порушується. Так, у ч. 1 ст. 191 КК додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років може бути приєднане до основного виду покарання штрафу. Що, звичайно ж, суперечить сучасній системі покарань і практиці побудови санкцій. У цьому випадку законодавець применшує значимість позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю. Аксіологічний підхід до аналізу перерахованих покарань дозволяє зазначити, що позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю сьогодні є більш тяжким покаранням, ніж штраф. У таких випадках при побудові кримінально-правових санкцій необхідно покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю перетворити з додаткового в основне. Необхідно поставити питання про ступінь тяжкості таких покарань, як громадські роботи, виправні роботи і позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю. На нашу думку, для більшості засуджених позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю є більш тяжким видом покарання, ніж громадські чи виправні роботи. Тому ще раз загостримо увагу на більш широкому використанні при побудові кримінально-правових санкцій цього виду покарання як основного.

Серед інших  нами були вивчені матеріали кримінальних справ, за якими до покарання у  виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на різні строки (1, 2 чи 3 роки) засуджено 15 осіб. Помилки при  застосуванні цього виду покарання схожі з уже описаними нами недоліками при призначенні покарання у виді конфіскації майна. Зокрема, не наводяться мотиви відмови від призначення цього виду покарання при застосуванні ст. 69 КК.

Стаття 191 КК звернена лише до осіб, котрим ввірене або перебуває в їх віданні чуже майно, чи до службових осіб. Санкція ст. 191 КК може впливати лише на осіб, які виконують обов’язки щодо охорони майна. Аналіз санкцій дозволяє з’ясувати зміст ознак складу злочину, вказаних у диспозиції. По суті може йтися про ситуацію, коли передбачене законом обов’язкове покарання може бути застосоване лише до певної категорії суб’єктів. Тому наявність у санкції вказівки на певне покарання одночасно є непрямою вказівкою на те, що суб’єктами цього злочину можуть виступати лише особи, які наділені відповідними ознаками.

Відносно визначенні санкції в даному випадку дають  судді можливість при призначенні  покарання максимально індивідуалізувати  його. Але також необхідно зазначити, що при призначенні конкретного  строку позбавлення волі суд має керуватися межами, визначеними в санкціях ст. 191 КК України. Дане твердження по суті своїй вірне, але потребує певного уточнення. Цілком вірно, що за відсутності ознак сукупності злочинів чи сукупності вироків, суддя не може призначити більш суворе покарання, ніж встановлене верхньою межею санкції ст. 191 КК України.

Відносно ж  нижньої межі, то відповідно до ст. 69 КК України за наявності декількох  обставин, що пом’якшують покарання  та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотувавши своє рішення, може призначити основне покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК України, або перейти до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за даний злочин.

Вважаємо, що межі покарання, визначенні у санкціях ст. 191 КК, є настільки широкими, що однієї межі не видно другої, протилежної. Такі широкі межі в санкціях цієї статті призводять до того, що покарання за злочин встановлює не законодавець, а суд. Не можна вважати виправданим такий широкий простір для судового розсуду. Судовий розсуд необхідно обмежити. Для цього було б достатньо встановити відстань між нижчою та верхньою межею санкції статті 2-3 роки (а може і 1-2 роки) позбавлення волі. Взагалі варто було б обговорити і таке питання: а чи потрібно, доцільно встановлювати в кримінальному законі такі занадто невизначені санкції? Такий великий розрив між верхньою і нижньою межею санкції руйнує сутність правосуддя, оскільки за таких умов тяжкий злочин може бути покараним м’якше, ніж злочин, який до тяжких не належить. Руйнуються всі засади правосуддя, якщо покарання призначається так свавільно. Санкція втрачає своє призначення складової частини кримінально-правової норми.

Зрозуміло, що важливо не тільки встановити в законі вичерпний перелік злочинів, але і надати витримані, взаємно узгоджені, співрозмірні ступеню тяжкості злочину та особі злочинця санкції. Розміри їх повинні бути такими, щоб, з одного боку, суддя не був стиснутий надзвичайно вузькими рамками, мав певний простір у виборі покарання, а з іншого боку, щоб цей простір не був надлишковим, не породжував суб’єктивізму, який має місце тоді, коли законодавець встановлює надто великий розрив між мінімальною та максимальною межами санкції. Для цього необхідно визначити місце того чи іншого покарання в аспекті сучасної кримінальної політики, дослідити підхід законодавця до встановлення їх розмірів. Враховуючи практику застосування покарань, виявити обставини, які впливають на їх розмір, і на цій основі сконструювати кримінально-правові санкції [35, c. 63].

Беззаперечно, суд повинен мати право призначити, при наявності певних обставин, більш  м’яке покарання. Але ці обставини  мають бути більш жорстко встановленими.

Відповідно до цього, вважаємо, що в санкціях ст. 191 КК України межі покарання мають бути більш конкретизованими, диференційованими відповідно до суспільної небезпеки як основного складу, так і кваліфікуючих ознак цього злочину.

4.2 Звільнення від кримінальної  відповідальності.

Як визначено  у ч. 3 ст. 3 КК, злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом. Це принципове положення свідчить, що будь-який злочин може тягти за собою й інші, окрім  покарання, кримінально-правові наслідки. Приписи чинного КК дозволяють стверджувати, що одним із таких наслідків є звільнення особи, що вчинила певний злочин, від кримінальної відповідальності за нього.

Проведений  аналіз санкцій ст. 191 КК України  дає підстави стверджувати, що за вчинення цього злочину встановлено досить сурові покарання. Разом з тим, в деяких нормах розділу ІХ КК України передбачена й можливість звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які вчинили злочини проти власності, в разі їх подальшої позитивної посткримінальної поведінки.

Саме існування  у вітчизняному кримінальному законодавстві  заохочувальних правових приписів вже  дає підставу для висновку, що держава  має на меті протидіяти злочинам проти  громадської безпеки не лише шляхом репресивного впливу на осіб, які його здійснюють, а й шляхом їх кримінально-правового заохочення. При цьому, кримінально-правове заохочення, як напрям правової політики у сфері протидії злочинності, ще не отримав свого належного розвитку. Очевидно, що однією з причин такої ситуації є саме відсутність науково обґрунтованих висновків і рекомендацій для правозастосувача щодо застосування відповідних положень КК України.

Слід погодитись з О.О. Житним, який зазначає, що введення в законодавство норм про звільнення від кримінальної відповідальності обґрунтовується такими правовими й соціальними чинниками: а) потребою в удосконаленні засобів забезпечення відшкодування шкоди від злочинів й реалізації відновлювальної функції кримінального права; б) частковою нейтралізацією соціально корисними вчинками шкідливої значущості злочинного діяння й особи, що його вчинила; в) необхідністю перегляду цілей застосування звільнення від кримінальної відповідальності, звернення уваги на позитивну посткримінальну поведінку й психологію розкаяння; г) позитивним впливом збільшення кількості випадків дійового каяття на поліпшення організації, планування й стану протидії злочинності; д) можливістю шляхом застосування цієї норми обмежити стигматизацію певної частини громадян, які вперше вчинили злочини невеликої тяжкості [30, c. 78].

Спеціальні  види звільнення від кримінальної відповідальності, які містить Особлива частина  КК України, покликані стимулювати  суспільно корисну мотивацію  осіб у частині добровільного  припинення злочинної діяльності, добровільної видачі небезпечних для суспільства речовин та предметів, що має кінцевою метою досягнення користі для суспільства в цілому.

Проте зазначені  види звільнення не отримали свого  комплексного вивчення та комплексного впровадження у норми Особливої частини КК України, не досліджені тенденції щодо можливостей розширення кількості таких норм, її підстави та особливості застосування. Дослідження присвячені окремим аспектам багатогранної проблеми спеціальних видів звільнення від кримінальної відповідальності, які є складовою частиною напрацювань і розробок певного автора із певної проблематики. Зазначимо, що такий стан не сприяє виробленню комплексної концепції стимулювання позитивної посткримінальної поведінки.

Г.О. Усатий при  розгляді кримінально-правового забезпечення механізму податкової амністії пише, що з метою створення реальних стимулів до співпраці платника податків з державою і, відповідно, повернення незадекларованих доходів до легальної економіки, залучення додаткових інвестицій, збагачення української держави, автори законопроекту визначають організаційно-правові засади податкової амністії доходів, одержаних з порушенням визначених законами України правил оподаткування та валютного регулювання, а також порядок та умови звільнення від юридичної (у т.ч. кримінальної) відповідальності осіб, які легалізували такі доходи [101, c. 177-178].

О.В. Наден ґрунтовно  проаналізовано спеціальні види звільнення від кримінальної відповідальності за злочини в сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів. На думку дослідниці, суттєво повинні бути розширені передумови та підстави звільнення особи від кримінальної відповідальності за злочини у сфері обігу наркотичних засобів. Це стосується віднесення до передумов такого звільнення, принаймні, контрабанди наркотичних засобів (ст. 305 КК України), викрадення, привласнення, вимагання наркотичних засобів чи заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем (ст. 308 КК України), посіву або вирощування снотворного маку чи конопель (ст. 310 КК України), викрадення, привласнення, вимагання прекурсорів чи заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем (ст. 312 КК України).

Крім того, немає підстав  не визнавати передумовами даних  видів звільнення від кримінальної відповідальності кваліфіковані склади злочинів, передбачені частинами другими та третіми статей 307, 309 та 311 КК України. Кримінально-правове заохочення у вигляді звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які добровільно здали наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги чи прекурсори, має на меті стимулювання виведення названих речовин з нелегального обігу та передачу їх під контроль публічної влади. Очевидно, що держава має бути зацікавлена у тому, щоб якнайбільше таких речовин було вилучено з нелегального обігу і вони, в решті решт, не дійшли до кінцевого споживача-наркомана [59, c. 13-14].

О. Готін для  протидії захоплення заручників (ст. 147 КК України) вважає за доцільне застосування кримінально-правового компромісу, тобто замість загрози застосування карально-репресивних заходів за вчинене надати особі інший шлях – спокутувати вину без суворого покарання через посткримінальну поведінку [23, c. 79].

В.І. Борисов  відзначає, що за весь час дії нового КК України до нього була введена лише одна заохочувальна норма ч. 4 ст. 212¹ «Ухилення від сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». Але, на думку вченого, треба прогнозувати більш інтенсивне зростання таких норм, оскільки у законопроектах, що надходять до Верховної Ради, є чимало пропозицій щодо необхідності введення до КК разом із заборонними нормами також і заохочувальних [9, c. 17].

В.В. Голіна пропонує у якості компромісного шляху  у боротьбі з бандитизмом використовувати  норму заохочення і доповнити ст. 257 КК України спеціальною нормою «Звільняється від кримінальної відповідальності особа за вчинення злочину, якщо вона добровільно заявила про організацію банди, участь у такій банді або у вчинюваному нею нападі (нападах) та активно сприяла її розкриттю». Запровадження такої норми, на думку вченого, викличе напругу і підозру у бандитському середовищі, оскільки існуватиме правова спокуса – звільнення від покарання та кримінальної відповідальності за вчинені злочини [21, c. 175].

М.І. Мельник, досліджуючи  проблеми протидії корупції, наголошує  на необхідності уточнення законодавчого  описання інституту звільнення від  кримінальної відповідальності за давання  хабара [56, c. 24].

Уявляється, що для ґрунтовного вирішення поставлених  у цьому розділі завдань доцільно попередньо проаналізувати деякі загальні ознаки, які характеризують звільнення від кримінальної відповідальності. Сьогодні цей інститут сучасного кримінального права України є досить складним та розгалуженим, причому існує тенденція до його поступового розширення. Так, однією з характерних рис чинного КК визнається, що він передбачає в Загальній частині нові порівняно з попереднім законодавством види звільнення від кримінальної відповідальності, а в його Особливій частині вдвічі збільшено кількість заохочувальних норм [86, c. 7]. Норми, що його утворюють, належать не лише до Загальної й Особливої частин КК, але й безпосередньо інтегровані до норм конституційного права (амністія й помилування мають міжгалузеву природу: виходячи з компетенції органів, що їх приймають, вони є предметом регулювання конституційного права, але як юридичні підстави звільнення від кримінальної відповідальності, що названі в кримінальному законі, як засоби реалізації кримінальної політики держави – вони, безумовно, входять до сфери регулювання права кримінального [8, c. 422]). На теперішній час КК передбачає такі види звільнення від кримінальної відповідальності*: у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК); у зв’язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46 КК); у зв’язку з передачею особи на поруки (ст. 47 КК); у зв'язку із зміною обстановки (ст. 48 КК); у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 49 КК, ч.ч. 1, 2 ст. 106 КК); у зв’язку з амністією (ч. 1 ст. 44); звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру до неповнолітнього (ст. 97 КК); спеціальні види, передбачені Особливою частиною КК (ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 3 ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 4 ст. 212-1, ч. 2 ст. 255, ч. 2 ст. 258-3, ч. 6 ст. 260, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. 3 ст. 369, ч. 4 ст. 401 КК та ін.). Інститут звільнення від кримінальної відповідальності органічно поєднується із природою сучасного права, його гуманістичною й демократичною сутністю. Вважається, що норми цього інституту застосовуються тоді, коли ще не визріли умови для повної декриміналізації тих чи інших діянь, але вже є підстави не застосовувати кримінальну відповідальність за такі діяння у окремих конкретних випадках [95, c. 117].