Комплексний науковий аналіз стану та перспектив розвитку кримінальної відповідальності за привласнення, розтрату майна, або заволодіння

Мотив та мета –  це факультативні ознаки суб’єктивної сторони складу злочину. Вони не тільки дають можливість правильно зрозуміти  психічний стан особи в момент вчинення злочину, виявити причини  протиправної поведінки, а й точно визначити форму вини і ступінь суспільної небезпеки особи, і врешті-решт дати правильну кримінально-правову оцінку вчиненому [40, c. 140].

Опрацювавши праці, присвячені спеціальному дослідженню  мотиву і мети злочину, та загальні роботи з теорії кримінального права, спробуємо визначити кримінально-правове значення мотиву та мети злочину як елементів суб’єктивної сторони юридичного складу злочину та як обставин, що впливають на обрання заходів кримінально-правового впливу:

1. В окремих випадках мотив і мета злочину виступають як обов’язкові елементи суб’єктивної сторони юридичних складів злочинів певних видів (наприклад, диверсія, зловживання владою або службовим становищем, крадіжка тощо); відсутність в цьому разі мотиву чи мети свідчить і про відсутність злочину даного виду в цілому.

2. В ряді випадків  мотив та мета злочину відіграють  роль обтяжуючих обставин (кваліфікуючих  ознак) при створенні кваліфікованих  юридичних складів злочинів певних  видів (наприклад, п.п. 6, 7, 9 ст. 115 КК); в цьому разі відсутність мотиву і мети не свідчить про відсутність злочину даного виду, але може свідчити – за відсутності інших кваліфікуючих ознак – про відсутність кваліфікованого виду такого злочину.

3. Не будучи  обов’язковим елементом юридичного складу злочину, мотив і мета можуть виступати як обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання (наприклад, п.п. 5, 9 ст. 66; п.п. 3, 4, 10 ст. 67 КК); в цьому разі вони є одним з проявів встановленого в загальних засадах призначення покарання (ст. 65 КК) конкретного критерію, який має враховувати суд, обираючи конкретну міру покарання.

4. В деяких  випадках, якщо відповідний мотив  чи мета прямо не вказані  в ст.ст. 66, 67 КК, вони можуть виступати  як один з показників ступеня  тяжкості вчиненого злочину чи бути конкретною характеристикою особи винного (більш загальних критеріїв, які також передбачені в ст. 65 КК).

5. Мотив і  мета злочину в окремих випадках  можуть свідчити про характер  і зміст інших обов’язкових  елементів юридичного складу  злочину: традиційно вважається, що наявність мотиву в складі завжди означає умисний характер вини даного злочину, а наявність мети не прямо свідчить про те, що цей злочин може бути вчинено лише з прямим умислом.

Кримінальний  закон не називає обов’язкових мети та мотиву вчинення злочину, передбаченого ст. 191 КК. Під час аналізу форми вини, з якою вчиняється даний злочин ми спробували довести, що він вчиняється лише з прямим умислом. Однак, як бачимо з конструкції даного складу злочину та його ознак, законодавець спеціально не виділив ні в основному складі злочину, ні в кваліфікованому мотив чи мету його вчинення. Від цього – можемо стверджувати, що при встановленні мети та мотиву вчинення злочину, передбаченого ст. 191 КК, вони: не будучи обов’язковим елементом юридичного складу злочину, передбаченого ст. 191 КК України, можуть виступати як обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання (наприклад, п.п. 5, 9 ст. 66; п.п. 3, 4, 10 ст. 67 КК) (тобто вони є одним з проявів встановленого в загальних засадах призначення покарання (ст. 65 КК) конкретного критерію, який має враховувати суд, обираючи конкретну міру покарання); можуть виступати як один з показників ступеня тяжкості вчиненого злочину чи бути конкретною характеристикою особи винного (більш загальних критеріїв, які також передбачені в ст. 65 КК); в окремих випадках можуть свідчити про характер і зміст інших обов’язкових елементів юридичного складу злочину: традиційно вважається, що наявність мотиву в складі завжди означає умисний характер вини даного злочину, а наявність мети не прямо свідчить про те, що цей злочин може бути вчинено лише з прямим умислом.

2.2 Суб’єкт злочинів, передбачених  ст. 191 КК

Поняття суб’єкта злочину передбачає дослідження  широкого кола питань, що передбачають, з однієї сторони, встановлення правових ознак, які характеризують його відповідно до положень кримінального права, та, з іншої сторони, розкривають соціально-політичну та моральну сутність злочинця [93, c. 65].

В КК України 2001 р. інститут суб’єкта злочину отримав  своє законодавче закріплення в ст. ст. 18-22 КК України, де вказано ознаки суб’єкта злочину – осудність та вік, крім того міститься вказівка на те, що суб’єктом злочину може бути тільки фізична особа.

Суб’єктом злочину  кримінальне право України визнає фізичну, осудну особу, яка досягла на момент вчинення злочину віку, з якого може наступити кримінальна відповідальність. Відсутність будь-якої із зазначених ознак свідчить про відсутність ознак складу злочину і застосування покарання. Суб’єкт злочину є однією з чотирьох обов’язкових ознак складу злочину. Разом із тим А.Н. Трайнін виступав проти визнання суб’єкта злочину в системі елементів складу злочину, мотивуючи дану позицію тим, що людина не може бути елементом вчиненого нею діяння [91, c. 191]. У зв’язку з цим Н.С. Лейкіна писала, що включення осудності, а також віку в склад злочину як найбільш важливих ознак суб’єкта представляє собою не перетворення злочинця в елемент вчиненого ним суспільно-небезпечного діяння, а в спробу найбільш всебічно пояснити склад злочину. Поняття суб’єкта злочину, відмічає Н.С. Лейкіна, означає передусім сукупність ознак, на підставі яких фізична особа, яка вчинила суспільно-небезпечне діяння, підлягає кримінальній відповідальності. Такими постійними і загальними ознаками є осудність і досягнення особою певного віку [51, c. 37].

Відповідно до ч. 1 ст. 18 КК України, суб’єктом злочину  є фізична осудна особа, яка вчинила  злочин, у віці, з якого, згідно з  кримінальним законом, може наставати  кримінальна відповідальність. Це законодавче  визначення охоплює ознаки суб’єкта злочину, які традиційно прийнято називати загальними: 1) особа має бути фізичною; 2) особа має бути осудною; 3) особа має досягти встановленого у законі віку.

У теорії кримінального права зазначається, що поряд із загальним суб’єктом  існує і спеціальний суб’єкт злочину, але єдиного поняття змісту цього інституту не існує.

Одні вчені спеціальними суб’єктами визначають осіб, які мають не тільки загальні властивості всіх суб’єктів  злочину (осудність та вік), але і  характеризуються додатково особливими, лише їм властивими якостями [69, c. 138]. У цьому визначенні головний акцент робиться на різниці загального та спеціального суб’єкта злочину шляхом вказівки на додаткові ознаки; хоча вони не називалися.

Інші науковці вважають, що спеціальним  суб’єктом є особа, що має певні особливості, які передбачені в диспозиції відповідної норми Кримінального кодексу [15, c. 8].

Третя група юристів вважає, що спеціальним суб’єктом є особа, яка, крім необхідних ознак суб’єкта (осудність і вік), має ще і особливі додаткові ознаки, які обмежують можливість притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб за вчинений злочин [70, c. 82].

Слід погодитись з думкою В.Я. Тація, який вважає, що ознаки спеціального суб’єкта злочину певною мірою є обмежувальними, тому що вони визначають, що певний злочин може вчинити не будь-яка особа, а лише та, яка володіє такими ознаками [92, c. 161].

Тривалі дискусії в юридичній літературі та відсутність  загальновизнаного змісту поняття  “спеціальний суб’єкт злочину”, сприяли  закріпленню (вперше) поняття спеціального суб’єкта злочину у чинному Кримінальному кодексі України, хоча відкритим залишилося питання про ознаки спеціального суб’єкта, що, з нашої точки зору, обумовлено неможливістю в Загальній частині Кримінального кодексу України передбачити вичерпний перелік таких ознак [22, c. 57].

Ч. 2 ст. 18 КК України визначає, що спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа.

Сучасне кримінальне  право традиційно визнає суб’єктом злочину лише фізичну особу, тобто людину. У Кримінальному кодексі України 1960 р. таке положення випливало з тексту ст. 4 та 5, згідно з якими кримінальна відповідальність могла наставати лише щодо до громадян України, іноземних громадян, а також осіб без громадянства. У чинному Кримінальному кодексі України законодавець прямо визначив згадану ознаку суб’єкта злочину.

Закон визначає, що суб’єктами злочину можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, що не користуються правом особистої  недоторканності і дипломатичного імунітету, а також особи без громадянства (ст. ст. 6 – 8 КК України). Юридичні особи не можуть бути суб’єктом злочину, інакше буде порушений принцип персональної відповідальності за вчинене діяння.

Досягнення  визначеного законом віку є необхідною умовою кримінальної відповідальності. На обрання законодавцем оптимального вікового мінімуму, що допускає кримінальну відповідальність, впливає безліч факторів, обумовлених політичними, соціальними й економічними передумовами.

Суть дискусії про мінімальний вік кримінальної відповідальності обумовлена ставленням до самої відповідальності. Якщо кримінальна відповідальність і покарання є тільки карою, то можна говорити про знижений вік кримінальної відповідальності осіб; якщо це засіб захисту суспільства від злочинних посягань – суспільство, насамперед, повинне виховувати неповнолітніх, а не карати їх. Наша держава пройшла достатній шлях розвитку, щоб визнавати метою покарання не тільки кару, а й виправлення засуджених.

Частина 2 ст. 22 КК України містить вичерпний перелік злочинів, за вчинення яких відповідальності підлягає особа, що досягла до часу вчинення злочину 14-річного віку. Наприклад: ст. 121 – «умисне тяжке тілесне ушкодження»; ст. 152 – «зґвалтування»; ст. 153 – «задоволення статевої пристрасті неприродним способом» тощо. У цих випадках, законодавець враховує поряд з підвищеною суспільною небезпекою цих злочинів, ще і ті обставини, що людина саме з даного віку (14 років) вже може усвідомлювати як суспільну небезпеку, так і протиправність своїх дій.

З аналізу ч. 2 ст. 22 КК України бачимо, що до цього  переліку не входить злочин, передбачений ст. 191 КК України. Таким чином, кримінальній відповідальності за ст. 191 КК України підлягає особа, якій виповнилося 16 років.

Кримінальний  кодекс України 2001 р. встановлює відповідальність за злочин, передбачений ст. 191, після  досягнення винною особою 16-річного  віку. З нашої точки зору, таке положення кримінального законодавства є виправданим, оскільки в цьому віці особа може передбачати наслідки своєї діяльності.

У літературі правильно  відзначається, що реальна можливість передбачення особою наслідків своєї  діяльності означає, зокрема, що особа  мала достатні знання у відповідній галузі, досвід, накопичений у результаті попередньої роботи тощо. На ці можливості впливають зорові, слухові й інші рецептори індивіда, рівень його темпераменту. Будь-яка з цих якостей залежить від багатьох обставин, і водночас більшою чи меншою мірою визначається віком особи. Вік – найбільш універсальний, хоча і не абсолютний критерій досягнення (недосягнення) особою такого розвитку, за якого вона стає здатною усвідомлювати свої дії і керувати ними.

Осудність – передбачена законом обставина, що є фіксованим показником достатніх в особи здібностей для усвідомлення своїх дій (бездіяльності) і керування ними під час вчинення злочину, що є необхідною умовою наявності суб’єкта злочину та його можливості зазнавати заходів кримінально-правового впливу [11, c. 21].

Питання про  осудність особи виникає в  нашому дослідженні тільки в зв’язку  з вчиненням нею злочину, передбаченого  ст. 191 КК або іншого злочину. Саме щодо нього необхідно з’ясувати, чи здатна особа правильно оцінювати суспільно-небезпечний  характер вчиненого діяння і керувати своїми діями. Стан осудності є типовим станом психіки людини і, як правило, характерний для переважної більшості людей. Тому на практиці питання про встановлення осудності виникає тільки в тих випадках, коли злочин виявлявся в діях, що суперечать здоровому глузду і викликають сумнів щодо нормального психічного стану суб’єкта.

Особу, що знаходилась  в момент вчинення злочину, у стані  неосудності, не може бути визнано суб’єктом  злочину і, відповідно, не може бути притягнуто до кримінальної відповідальності. Якщо осудна особа підлягає за вчинений нею злочин покаранню, то неосудна не може бути засуджена: за вчинення суспільно небезпечних діянь до таких осіб застосовуються примусові заходи медичного характеру.

Чинний Кримінальний кодекс України, на відміну від Кодексу 1960 р., не лише вживає поняття «осудність», а й розкриває його зміст. У ч. 1 ст. 19 КК України визначено, що осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

Для встановлення неосудності особи використовується змішана формула із урахування двох критеріїв:

1) медичний критерій  визначає всі можливі психічні  хвороби, дає узагальнену характеристику  всіх можливих психічних аномалій (хронічне психічне захворювання; тимчасовий розлад психічної діяльності; недоумство; інший хворобливий стан психіки) і є лише можливим джерелом неосудності;

2) юридичний  критерій встановлює межі медичного  критерію, визначає межі між осудністю  і неосудністю та складається  з двох ознак: а) інтелектуальна ознака виражена в законі словами – особа не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність); б) вольова ознака – особа не могла керувати ними [60, c. 78].

Наявність одного медичного чи одного юридичного критерію не дає підстави для визнання особи неосудною; для цього необхідна сукупність цих критеріїв. Питання про осудність або неосудність особи вирішується стосовно факту вчинення особою конкретного злочину і лише на момент його вчинення.

Як бачимо, ознаки кримінально-правового характеру  включають в себе порівняно невеликий перелік. Сюди відносяться тільки ті особливості суб’єкта злочину, які мають значення для вирішення питання про притягнення особи до кримінальної відповідальності. Вони пов’язані із з’ясуванням змісту кримінально-правової норми. Виявлення ознак кримінально-правового характеру зумовлено необхідністю встановлення у суспільно-небезпечних діях (бездіяльності) особи складу злочину і здійснення процесу правової кваліфікації.

Ознаки, що характеризують суб’єкта, нерозривно пов’язані з усіма іншими елементами складу злочину. Саме своїм суспільно небезпечним діянням (об’єктивна сторона злочину) суб’єкт завдає шкоди об’єкту посягання, діючи при цьому винна (суб’єктивна сторона). Суб’єкт злочину – це не абстрактне юридичне поняття, що існує поза часом і простором, а людина, що живе в суспільстві і вчиняє злочинні дії.