Комплексний науковий аналіз стану та перспектив розвитку кримінальної відповідальності за привласнення, розтрату майна, або заволодіння

Вилучення характеризує спосіб дії усіх форм протиправного заволодіння документами, печатками або штампами, які входять у першу групу злочинних діянь. Тому застосування додаткової ознаки «обернення» видається зайвим. Її значення щодо злочинів проти власності зумовлене, на наш погляд, прагненням до позначення меж злочинного діяння відповідної групи посягань. Під оберненням у науці розуміється фактичне заволодіння предметом злочину після його вилучення у власника або іншого володаря [46, с. 10]. Отже, цей термін за великим рахунком дублює поняття «заволодіння». Його застосування підкреслює набуття певного статусу щодо вилучених предметів власності, одержання можливості фактичного володіння, використання або розпорядження відповідними предметами. Але щодо розглядуваного злочину набуття такого статусу та одержання певних можливостей не є суттєвим, оскільки предмети аналізованого злочину є нікчемними з погляду власності як такої. Між тим вилучення внутрішньо притаманне заволодінню, яким би способом останнє не відбувалося.

Важливе значення для кваліфікації має також  встановлення моменту початку посягання. Визначальним тут виступає спосіб вчинення злочину. Якщо ознаки способу не зазначено у законі, то початком злочину слід вважати момент, коли об'єкт посягання був поставлений під безпосередню погрозу заподіяння шкоди. Якщо відповідний спосіб позначено шляхом вказівки в законі на його окремі ознаки, то початок дії зумовлюється за двома критеріями – погрозою об'єкту та виконанням названих у законі дій. При цьому обирається більш ранній момент.

У різних формах заволодіння вилучення проявляється по-різному. Таємному або відкритому заволодінню (викраденню) властиве таке вилучення, що розуміється як протиправне витягання (виключення, виведення) предмета злочину з правомірного відання. Вилученню при викраденні притаманні відокремлення та переміщення відповідних предметів, у результаті чого вони виключаються з обігу і тим самим виводяться з відносин інформаційного забезпечення управління. При вчиненні злочину в названих формах наявність та визначення ознаки «вилучення» не викликають особливих труднощів, та більшістю вчених її використання при характеристиці різних видових дій злочинних посягань не заперечуються.

Важливим  є питання про оцінку насильства (погрози насильством), яке застосовується при викраденні. Ключем щодо розв’язання  даної проблеми виступає підхід, розроблений  В.В.Сташисом і М.І.Пановим. У тих випадках, коли, на думку вчених, шкода крім основного об'єкта завдається також «суспільним відносинам, що не є додатковим (обов'язковим або факультативним) об'єктом даного злочину та не входять як такі в зміст складного об'єкта», має бути застосована додаткова кваліфікація за статтями, що передбачають відповідальність за посягання на ці відносини [85, с. 90]. Отже, незалежно від характеру насильства, яке застосовується в процесі вилучення, потрібна додаткова кваліфікація за статтями, що передбачають відповідальність за злочини проти життя або здоров'я особи. Аналіз кримінального закону дає змогу зробити висновок про те, що у випадках вчинення злочину в аналізованих формах життя та здоров'я особи не входять як додатковий безпосередній об'єкт в структуру відносин, що охороняються даною нормою.

У разі привласнення або зловживання особи  своїм службовим становищем винний заволодіває відповідними предметами, що вже знаходяться в його фактичному володінні. У зв’язку з цим, деякі  вчені наголошували на тому, що термін «вилучення» не може бути застосовано до вказаних форм діяння, так як предмет злочину в цих випадках «знаходиться у правомірному володінні винного і вилучений бути не може» [88, с. 9]. Цю ж думку висловлювала Г.А. Кригер [37, с. 72]. Докладній критиці погляди цих авторів були піддані в працях А.О. Пінаєва [75, с. 88-89]. Ми також вважаємо, що вилучення притаманне як привласненню, так і заволодінню відповідними предметами шляхом зловживання особою своїм службовим становищем, якщо, звичайно, не зводити зазначену ознаку до її суто фізичного аспекту. Вилученням, на нашу думку, охоплюються не тільки фізичне витягання, виведення відповідних предметів з володіння (відання) уповноваженого суб'єкта, а й також фактичне заміщення правомірного володіння зазначеними предметами протиправним заволодінням. Головним при цьому є не фізичне переміщення, а фактичне відокремлення предметів злочину, виведення їх зі сфери управлінських відносин.

Разом з тим протиправне заволодіння  майном, вчинене шляхом зловживання  особи своїм службовим становищем, за ступенем суспільної небезпечності істотно відрізняється від інших форм даного злочину, що пов’язано насамперед з тим, що даній формі злочинного діяння притаманний додатковий безпосередній об'єкт злочину – інтереси служби, яким завдається шкода вчиненням злочину в розглядуваній формі. Наявність цього додаткового об'єкта не є характерною для більшості видових дій, визначених у ст. 191 КК. Це дозволяє поставити питання про виділення даної форми злочинного діяння як кваліфікуючої ознаки розглядуваного злочину. Відомо, що кваліфікуючі обставини (1) мають істотно впливати на ступінь суспільної небезпечності вчиненого і (2) не бути характерними для більшості злочинних діянь певного виду. Як бачимо, ці обидві умови, необхідні для виділення даної форми злочинного діяння з низки інших видових дій, виконуються.

Розтраті  як одній із можливих форм заволодіння притаманна низка рис, що відрізняють її від привласнення. Разом з тим вона є, на наш погляд, однією з форм привласнення. У разі привласнення особа виконує різні дії, що забезпечують вилучення предметів, які знаходяться в її віданні, шляхом незаконного утримання цих предметів. Розтрату ж утворюють дії з незаконного розпорядження відповідними предметами (відчуження, продаж або передання третім особам, дарування та ін.). Отже, у разі привласнення правомірне володіння переходить у протиправне заволодіння, а у при розтраті – у протиправне розпорядження зазначеними предметами. На відміну від привласнення при розтраті протиправне заволодіння і незаконне розпорядження відбуваються одночасно. Якщо способом вилучення у разі привласненні виступає утримання, то при розтраті – передання предмета. Розтрата за своєю суттю є наслідком привласнення і становить щодо нього поняття не родове, а видове, яке охоплюється поняттям привласнення. Як відчуження неможливе без попереднього придбання, так і розтрата неминуче припускає попереднє привласнення [58, с. 65-80].

Встановлюючи  кримінальну відповідальність за привласнення, розтрату майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191 КК), законодавець зазначив у диспозиції статті лише такі обов’язкові ознаки об’єктивної сторони складу цього злочину:

а) дія як форма  суспільно небезпечного діяння;

б) спосіб вчинення злочинної дії (при певних формах злочинної дії);

в) суспільно-небезпечні наслідки.

Дія – це активна, свідома, суспільно небезпечна, протиправна  поведінка суб’єкта. Обсяг та межі дії суб’єкта визначаються поставленою  ним метою, а також об’єктом кримінально-правової охорони, на який здійснюється злочинне посягання. З фізичної сторони дія може бути простою або складною. Прості дії містять у собі одиничні (елементарні) акти поведінки людини, складні дії характеризуються ускладненою структурою [42, с.107].

М.І. Панов, В.П. Тихий, аналізуючи способи вчинення злочинів проти власності, стосовно складних дій, подібних вимаганню, поєднаному з насильством, небезпечним для життя і здоров’я, зазначають: “Спосіб розкрадання у таких випадках являє собою не щось самостійне, що окремо знаходиться від дії, яка утворює об’єктивну сторону відповідного розкрадання. Тут дія, що виступає як спосіб розкрадання, входить до складу іншої дії більш високого рівня у якості такої, що обслуговує її і, будучи прийомом, необхідною умовою здійснення останньої, перебуває з нею у нерозривній єдності. Як дія “допоміжного” характеру, спосіб розкрадання за загальним правилом співпадає із “основною” дією в часі та просторі, складає з ним органічне ціле. Їх поєднання утворює єдиний акт суспільно небезпечної поведінки – “складну” дію, що посягає в підсумку на відносини власності” [82, с.29].

До складних належать також дії, що складаються  з ряду тотожних актів поведінки, об’єднаних єдиним умислом і спрямованих  на досягнення єдиного злочинного наслідку, що утворюють у своїй єдності  злочини [42, с.107]. Прикладом такої складної дії може бути викрадення вогнепальної зброї по частинах з метою складання їх у єдине ціле – вогнепальну зброю.

Залежно від  характеру впливу на об’єкт злочину  всі дії можна поділити на фізичні  та інформаційні. Фізичні (або енергетичні) дії полягають у застосуванні мускульної, фізичної сили для вчинення злочинного посягання (крадіжка, грабіж, розбій тощо) і завжди спрямовані на зміну зовнішньої, фізичної сфери предметів матеріального світу. Інформаційні дії полягають у передаванні інформації іншим особам і завжди виражаються у словесній (вербальній) формі, а також у будь-яких діях, що несуть інформацію: смислових жестах (конклюдентні дії), виразних рухах (міміка). Внаслідок інформаційних дій можуть статися такі злочини, як погроза вбивством, вимагання тощо. Для деяких злочинів характерним є поєднання фізичних та інформаційних дій, наприклад, при шахрайстві, а також при грабежі, розбої, які поєднані з погрозою насильства [71, с.90].

М.І. Панов, досліджуючи  поняття способу вчинення злочину, зазначає, що встановлення обсягу та змісту понять способів, їх об’єктивних та суб’єктивних ознак має важливе значення як для правильного застосування кримінального закону (кваліфікації злочинів, відмежування суміжних злочинів, відмежування злочинних діянь від незлочинних і т.п.), так і для призначення покарання [74, с.27].

Спосіб вчинення будь-якої із цих злочинних дій  відноситься безпосередньо до останньої  і є важливою її характеристикою, він визначає форму прояву дії  і злочину в цілому. М.І. Панов вказує, що спосіб вчинення злочину, будучи об’єктивною характеристикою дії і її невіддільною ознакою, у той же час не може бути тотожним їй, співпадати з дією за обсягом та змістом [74, с.33].

При розумінні  викрадення, привласнення, заволодіння  шляхом зловживання службовим становищем у якості способів вчинення злочину, передбаченого ст. 191 КК, виключається по суті існування самої злочинної дії, як основи, що повинна характеризуватись певним способом.

Той чи інший  спосіб вчинення злочину завжди свідчить, перш за все, про відповідні об’єктивно існуючі умови, у яких здійснюється злочинна дія. Ці умови, до яких можуть бути віднесені об’єкт, предмет злочину, а також місце, час, обстановка і засоби вчинення злочину, у свою чергу, суттєво впливають на спосіб, виступають його детермінантами, тобто обумовлюють порядок, метод, послідовність рухів і прийомів, що застосовуються особою при вчиненні злочину.

 З точки  зору законодавчої техніки для  зазначення способів вчинення  злочину в статтях Особливої  частини КК застосовуються різні словосполучення. М.І. Панов вказує, що такими словосполученнями є наступні: “шляхом насильства”, “шляхом обману”, “шляхом зловживання довірою”, “поєднаним з насильством”, “поєднаним з обманним використанням документів”, “шляхом спричинення”, “шляхом погрози” і т. п. [74, с.90].

З врахуванням  законодавчої конструкції ст. 191 КК способами вчинення злочину необхідно  вважати зловживання службовим  становищем. Така позиція відповідатиме  загальноприйнятому розумінню поняття  злочинної дії та розумінню поняття способу вчинення злочину. Цей спосіб перебуває у нерозривному зв’язку з дією, тобто заволодінням, що визначена законодавцем в ст. 191 КК. Вони виступають своєрідним засобом здійснення заволодіння, породжують його, обумовлюють його характер і зміст. По іншому кажучи, зв’язок цих способів і дії носить характер “генетичного” зв’язку.

Так, при заволодінні  майном шляхом зловживання службовим  становищем спосіб вчинення злочину  обумовлює обернення цих предметів  службовою особою завдяки використанню своїх службових повноважень на свою користь або користь інших осіб, а при заволодінні шляхом шахрайства спосіб вчинення злочину обумовлює вилучення особою цих предметів завдяки обману.

Спосіб, як ознака об’єктивної сторони злочину, належить безпосередньо діянню, надає йому якісної визначеності, уточнює, конкретизує його, внаслідок чого злочинне діяння є саме таким, а не іншим, воно володіє індивідуальними ознаками, якими воно й відрізняється від інших злочинних діянь. У цьому зв’язку встановлення способу у кожному конкретному злочині має важливе значення, як тоді, коли спосіб вказаний у законі і є обов’язковою ознакою складу злочину і відповідно обов’язковою умовою кримінальної відповідальності, так і тоді, коли він в законі не вказаний.

Складна дія  разом із утворюючими її основною та допоміжною дією, тобто способом вчинення злочину, є особливим, специфічним актом злочинної поведінки, який, за загальним правилом, характеризується підвищеною суспільною небезпечністю. Складна дія, як ознака складу злочину, лежить в основі, так званих, складних злочинів, які, зокрема, виступають у виді особливої форми закріплення в законі способу вчинення злочину. А.А. Піонтковський зазначав, що складні злочини складаються із декількох різнорідних дій, кожна із яких окремо утворює у собі склад самостійного злочину, але які в силу їх внутрішньої єдності розглядаються як один злочин [76, с.646].

Таким чином, у  складах злочину, передбаченого  ст. 191 КК, злочинними діями, як обов’язковими  ознаками об’єктивної сторони складу цього злочину, слід визнавати дії у формі привласнення, розтрати або заволодіння. А способом цього злочину, які також є обов’язковими ознакою об’єктивної сторони його складу, слід визнавати зловживання службовим становищем.

Дії, які вчиняються суб’єктом злочину, передбаченого ст. 191 КК, характеризуються протиправністю. Остання полягає у відсутності у винної особи права на вчинення дій у будь-якій із форм, передбачених у цій статті.

Першим у  переліку форм злочинної дії, передбачених ст. 191 КК, законодавець зазначив привласнення. На практиці ця форма злочинної дії є найбільш розповсюдженою. Серед науковців немає єдності у підході щодо тлумачення поняття привласнення як форми злочинної дії.

Розділ 2. Кримінально-правова  характеристика суб’єктивних ознак  злочинів, передбачених ст. 191 КК.

2.1 Суб’єктивна сторона  злочинів, передбачених ст. 191 КК

У статті 62 Конституції  України і ч. 2 ст. 2 КК України закріплений  принцип суб’єктивного інкримінування, який обґрунтовано визнається найважливішим  в оцінці законодавства демократичної та правової держави: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду».