Комплексний науковий аналіз стану та перспектив розвитку кримінальної відповідальності за привласнення, розтрату майна, або заволодіння

Суворе дотримання на практиці при  відправленні правосуддя цього принципу – одна з умов вирішення завдання зміцнення законності, захисту прав і свобод громадян. Є загальновизнаним, що психологічний аспект злочину визнається найважливішою частиною науки кримінального права та судової практики, з якою безпосередньо пов’язане вивчення причин злочинності та всіх інших питань кримінальної відповідальності.

Взаємозв'язок зовнішньої і внутрішньої сторін злочинної поведінки передбачає багатоаспектність характеристики суб'єктивної сторони злочину. Насамперед її визначають як психічне відображення у свідомості суб'єкта об'єктивних ознак вчиненого діяння, підкреслюючи тим самим її обумовленість об'єктивними ознаками. Однак її характеризують і з позиції притаманній їй відносній самостійності, яка полягає в тому, що суб'єктивна сторона породжує, спрямовує і регулює об'єктивну сторону злочину [47, c. 12-13].

Встановлення суб’єктивної сторони, поряд з іншими елементами складу злочину, є обов’язковим, оскільки ознаки, що її характеризують, можуть впливати на кваліфікацію злочину, сприяють відмежуванню одного злочину від іншого, впливають на призначення покарання, впливають на вирішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності і покарання [6, c. 46].

Суб'єктивна сторона  злочину – це внутрішня сторона суспільно небезпечного діяння, тобто психічна діяльність особи, що відображає її ставлення до вчинюваного нею діяння та його суспільно небезпечних наслідків [92, с. 171]. Зміст суб'єктивної сторони складу конкретного злочину утворюють певні юридичні ознаки, якими є вина, мотив та мета. Вина, у свою чергу, виступає обов’язковим елементом будь-якого складу злочину. Без її встановлення не можна говорити про наявність у діях особи складу будь-якого злочину (ч.2 ст. 2 КК). Мотив і мета – це факультативні ознаки суб’єктивної сторони, але якщо вони прямо передбачені у диспозиції статті Особливої частини КК або випливають із її змісту, то їх встановлення є обов’язковим.

Для правильного  з’ясування суб’єктивної сторони  злочину, передбаченого ст. 191 КК, слід належним чином дослідити обставини, які охоплювались (або могли охоплюватись) свідомістю та волею особи; з’ясувати відповідність ознак реального психічного ставлення особи: по-перше, ознакам форм вини, передбаченим у кримінальному законі ( ст.ст. 24, 25 КК); по-друге, ознакам суб’єктивної сторони складу злочину, які випливають зі змісту ст. 191 КК; і, нарешті, по-третє, суб’єктивним ознакам особливих форм злочинної діяльності (готування, замаху та співучасті) у разі їх наявності [25, с. 4-5].

Основним методологічним принципом при цьому є принцип пізнання психічного ставлення особи до вчинюваного нею злочину через аналіз її діяльності.

Структура об'єктивної сторони аналізованого  злочину, характер зазначених у ст. 191 КК діянь вказують на те, що його вчинення можливе тільки з умисною формою вини. Тому перш за все необхідно з'ясувати вид умислу. Даний злочин згідно із законодавчою конструкцією побудовано як злочин з матеріальним складом. Прямий умисел дій, позначених у ст. 191 КК випливає з описання останніх у законі [32, с. 47]. Крім того, вказуючи на корисливі, а також інші особисті інтереси, законодавець підкреслює цілеспрямованість дій винного, яка також притаманна прямому умислу. Як відмічається в літературі, включення спеціального мотиву в диспозицію кримінально-правової норми (що має місце в конструкції аналізованого складу злочину) означає можливість його вчинення тільки з прямим умислом [92, с. 196]. Необережне привласнення, розтрата майна, або заволодіння ним, шляхом зловживання службовим становищем, звичайно, можливе (наприклад, людина помилково виносить папку з грошима). Але такі дії не утворюють складу розглядуваного злочину через відсутність вини. Той факт, що протиправному заволодінню відповідними предметами злочину притаманні тільки прямий умисел та корисливі або інші особисті інтереси, є передумовою відповідальності за попередню злочинну діяльність, а також за діяння, вчинені у співучасті.

Інтелектуальний момент даної форми вини полягає в усвідомленні особою фактичного характеру свого суспільно небезпечного діяння, а вольовий – у бажанні його вчинити [63, с. 209-218]. Зміст усвідомлення суспільно небезпечного характеру діяння як елемента прямого умислу при вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 357 КК, складається з таких ознак.

1. Усвідомлення фактичної сторони злочину, перш за все діянь, які 
утворюють об'єктивну сторону складу злочину. Різновидами цих діянь є: привласнення, розтрата майна, або заволодіння ним, шляхом зловживання службовим становищем. В усіх випадках вчинення цих дій особа усвідомлює, що вона вилучає відповідні предмети з володіння (відання) суб’єкта.

2. Усвідомлення соціальних якостей вчинюваних дій, тобто суспільної небезпечності діяння, розуміння (хоча б у загальних рисах) того, що своєю протиправною поведінкою винний заподіює шкоду суспільним відносинам власності. Тобто, особа, яка вдається до відповідного діяння, має розуміти як (а) суспільну небезпечність самої вчинюваної нею дії, так і (б) шкідливість такої дії, її протиправний вплив на охоронювані суспільні відносини.

3. Нарешті, усвідомлення соціальних та економічних ознак предмета злочину – майна. Через розуміння соціальних властивостей вказаних предметів особа, яка вчиняє суспільно небезпечне діяння, усвідомлює також об'єкт злочину (тобто хоча б у загальних рисах розуміє факт посягання на суспільні відносини у сфері власності, охоронювані кримінальним законом). Винний має розуміти, що своїми діями він не лише вилучає відповідні предмети, яким властиві певні якості, а перш за все тим самим негативно впливає на суспільні відносини, у які вказані предмети були залучені. Особа усвідомлює, що своїми протиправними діями вона не тільки реалізує свої злочинні наміри, а, що найголовніше, діє всупереч суспільним відносинам власності, коли вилучає предмети з правомірного обігу.

Передусім слід встановити, що злочинець, який вчиняє зазначені у ст. 191 КК дії, усвідомлює їх фактичну сторону – те, що він привласнює, розтрачає майно, або заволодіває ним, шляхом зловживання службовим становищем.

В умисному заволодінні майном у зміст умислу має входити й усвідомлення винним форми (способу) заволодіння, тобто розуміння ним того, що він застосовує такі прийоми вилучення відповідних предметів, що суперечать (йдуть врозріз) волі правомочного суб'єкта (як це має місце, наприклад, при крадіжці), коли дійсна воля власника (володаря) фальсифікується під впливом обману чи зловживання довірою.

При вчиненні розглядуваного злочину винний має усвідомлювати властивості предмета, яким заволодіває або який знищує (пошкоджує), приховує чи вимагає. Як правило, усвідомлення функціонального призначення предмета злочину є очевидним для винного і найчастіше зумовлює визначення мети його злочинної діяльності.

Щодо  конкретних форм вчинення злочину, передбаченого  ст. 191 КК, змістовні ознаки суб’єктивної сторони складу злочину мають конкретне наповнювання та певні особливості, зумовлені відповідними видовими діями. Розглянемо ті з них, які мають значення для кваліфікації злочину, що розглядається, та викликають труднощі у встановленні або тлумаченні.

Зміст усвідомлення суспільно небезпечного характеру діяння як елемента прямого умислу має свої особливості у разі відкритого заволодіння майном.

Умисел  на протиправне заволодіння передбаченими  ст. 191 КК предметами злочину має бути встановлено на момент початку посягання хоча б в альтернативі, або у процесі заволодіння предметами злочину до настання стадії закінченого злочину чи закінченого замаху на нього. Ігнорування цієї обставини призводить до помилок у судовій практиці.

У теорії кримінального права дотепер пануючим продовжує залишатися думка про те, що усвідомлення протиправності не входить у зміст умислу [83, с. 81] . Такий погляд сформувалася в той час, коли в радянських кримінальних кодексах було закріплено матеріальне визначення злочину і допускалося застосування кримінального закону за аналогією. Разом з тим після закріплення в Основах 1958 р. формально-матеріального визначення злочину вказівка на протиправність виступає непорушною ознакою поняття злочину. Тому позиція тих авторів, які вважають невід'ємною ознакою умисної форми вини «усвідомлення протиправного характеру вчиненого діяння» [83, с. 81], заслуговує на увагу. В кримінальному законодавстві деяких європейських країн усвідомлення протиправності вчинюваного діяння прямо включено в зміст умислу (ч. 1 § 16 КК Німеччини [100, с. 16], ч. 3 ст. 14 КК Іспанії [96, с. 15], ст. 30 КК Республіки Польща [97, с.19] та ін.) У чинному КК України таке положення не міститься, а тому це створює підґрунтя для об’єктивного ставлення.

Методологічною основою пізнання психіки особи до вчиненого нею злочину є критерій її з’ясування через аналіз діяльності особи, яка вчинила злочин [25, c. 8]. Ось чому суб’єктивна сторона злочину повинна встановлюватись через перелік юридично значимих ознак об’єктивної сторони складу злочину, на підставі яких проводиться розподіл злочинів з формальним або матеріальним складом. Вони неоднаково відображаються у свідомості винного. Тому в юридичній науці приділяється значна увага з’ясуванню змісту вини у злочинах з формальним складом, до яких відноситься і злочин, передбачений ст. 256 КК України.

Основною й  обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони злочину є вина. Конституція  України в ст.62 закріпила один із найважливіших принципів кримінального  права – принцип суб'єктивного  ставлення: без вини немає відповідальності. Цей принцип знаходить свій відбиток у ст.3 КК України, у якій передбачено, що кримінальній відповідальності і покаранню підлягає тільки особа, винна у вчиненні злочину, тобто та, яка умисно або з необережності вчинила передбачене кримінально-правовим законом суспільно небезпечне діяння.

Як обов'язкова ознака будь-якого злочину, вина відображає його об'єктивні ознаки, оскільки не існує вини абстрактної, відірваної від конкретного суспільно небезпечного діяння. Саме воно і складає предметний зміст вини, її матеріальне наповнення. Елементами вини, як і будь-якого психічного ставлення, є свідомість і воля, які у сукупності утворюють зміст вини. Соціальна сутність вини «знаходить свій прояв у негативному або зневажливому ставленні особи, яка вчиняє суспільно небезпечне діяння, до тих інтересів, соціальних благ, цінностей (суспільних відносин), що охороняються кримінальним законом» [43, c. 130]. Важливе значення для правильного розуміння поняття вини мають її форми – умисел і необережність, передбачені в ст.8 і 9 КК України, а також ступінь вини, «яка багато в чому визначає вагу зробленого діяння і небезпеку особистості винного» [43, c. 131].

Слід зазначити, що навіть у зв’язку з появою у чинному кримінальному законодавстві  визначення вини, її неоднозначне розуміння є не тільки в теорії, але й у різних нормативних актах – зокрема, в Конституції України (ст. 62) і КК України. З однієї сторони передбачена в ст. 23 КК України норма-дефініція є відносно самостійним елементом змісту кримінального права. З іншої сторони така норма-дефініція системно зв’язана з положеннями інших кримінально-правових норм, для багатьох з яких вона має бути своєрідним загальним орієнтиром. Термін «вина» вживається також в Конституції України (ст. 62), в багатьох нормах КПК України. Таким чином, наука кримінального права має сформулювати теоретично обґрунтовані і практично прийнятні рекомендації щодо розуміння змісту ст. 23 КК України, а також визначити наскільки цей зміст узгоджується з розумінням вини в межах інших галузей права [12, c. 3].

Зміст вини обумовлений  сукупністю свідомості (інтелектуальний  момент), волі (вольовий момент) та їх співвідношенням. Інтелектуальний момент охоплює  той або інший ступінь усвідомлення особою фактичних обставин вчиненого  діяння та наслідків, які наступають, або зрозуміння їх шкідливості. Вольовий момент змісту вини означає усвідомлене спрямування розумових і фізичних зусиль на досягнення мети або на утримання від активних дій. Розглядаючи ці положення, необхідно відзначити, що в усіх випадках особа повинна усвідомлювати суспільно небезпечний характер свого діяння. Усвідомлення означає не лише розуміння фактичних обставин вчиненого діяння, які стосуються об’єкта, предмета, об’єктивної сторони складу конкретного злочину, а й певне розуміння його суспільної небезпеки [62, c. 37].

Суб’єктивна сторона  злочину, передбаченого ст. 191 КК, характеризується низкою особливостей, а тому дослідження  цього елемента потребує більш детального аналізу ознак, що його характеризують, насамперед прямого умислу, оскільки цей злочин, як нами вже зазначалось, може бути вчинений за наявності тільки цієї форми вини.

З суб`єктивної сторони злочин, передбачений ст. 191 КК,, на думку абсолютної більшості  науковців, характеризується прямим умислом. Тобто, відповідно до пункту 2 статті 24 КК України, особа має усвідомлювати суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачати його суспільно небезпечні наслідки і бажати їх настання.

Слід зазначити, що законодавче визначення прямого  умислу містить вказівку тільки на обов'язковість усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру вчинюваного діяння, однак у науці кримінального права більшість вчених справедливо вважають, що усвідомлення суспільно небезпечного характеру діяння, яке вчинюється, можливе лише при наявності усвідомлення його фактичних ознак (змісту об'єкта, діяння, наслідків, способів, місця, часу, і т.д.). Лише усвідомлюючи ці ознаки, особа може усвідомлювати його соціальне значення, тобто його суспільну небезпечність, шкідливість для конкретних суспільних відносин [25, c. 27]. Така позиція уявляється правильною.

Таким чином, суб’єктивна  сторона злочину, передбаченого  ст. 191 КК, характеризується виною у  формі прямого умислу.

При дослідженні  суб’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 191 КК, виникає  необхідність дослідження таких її ознак, як мотив та мета злочину. Загальновизнано, що мотив злочину – це внутрішнє спонукання, рушійна сила вчинку людини, якою керувалась особа, вчиняючи злочин, а мета злочину – це уявлення про той результат, якого прагне досягти особа, вчиняючи суспільно небезпечне діяння [17, c. 8].