Шпаргалка по "Истории Украинской литературі"

Більшість дослідників розглядали творчість І. Некрашевича як предтечу нової української літератури (певно, через розмовну мову творів) і як визначний внесок у розробку гумористично-сатиричних творів. Імовірнішим є те, що І. Некрашевич був людиною старої культури, репрезентованої Київською академією, культури, що за його життя відмирала (звідси й мотиви самотності та нерозуміння в його творах). Народну мову він використовував спорадично, згідно з приписами академічних поетик — дія передачі мови народних персонажів чи в приватному листуванні. Був репрезентантом конкретного суспільного прошарку, типового для тогочасної України — мав високу освіту, але жив серед низів, не зливаючись з ними, але й відійшовши від культури високої, через те й творив літературу «низового» бароко.

Значення І. Некраніевича для історії української літератури полягає не в тому, що він був  видатним поетом (один із перших дослідників його, В. Перетц, писав, що той «не створив нічого видатного»), а в тому, що його творчість в силу обставин виявилася найбільш збереженою й дослідженою, відтак через неї можна вивчати явища «низової» літератури. Водночас у більшості сучасних праць твори І. Некрашевича розглядаються як взірцеві сатирично-гумористичні періоду становлення нової української літератури.

 

27. Сатира (лат. — суміш) віршована — ліро-епічний жанр, що передбачає викривальне засудження сміхом суспільних явищ або моральних якостей людей.

 Гумор — різновид відображення смішного, кумедного в життєвих явищах та людських характерах.

У діалозі «Сповідь» (1789) український церковний діяч, письменник Іван Некрашевич (прибл. 1740 — прибл. 1800) відобразив стосунки між молодим священиком та прихожанами (селянин, жінка, дівчина, діти). Сатиричний образ попа — надмірно строгого, прискіпливого, підозріливого у ставленні до селян — виразив відчуженість духовенства від побуту та запитів трудового люду. Селяни у монологах розповідають про власне безправ'я, злидні, пригніченість. Так постає картина життя українського села. Піп не вірить у їхню безгріховність, тому на цій основі виникає конфліктна ситуація, яка показує, що між священиком і простим прихожанином пролягла межа. Формально цей конфлікт передано за допомогою контрасту: піп говорить книжною мовою, а селяни — розмовною:

Духовник (до дівиці): К тебі убо, дівице!

Річ я обращаю: Покайся, то бог простит, і я нинь прощаю.

Раскажи здісь подробну, без всякой утайки,

Всі гріхи до послідной  пустой какой байки.

Дівиця:

А я що зогрішила — що я можу знати?

На вечірки не хожу — не пускає мати:

Шість раз мене і торік  моя мати била

За те, що на вулицю разів  з п'ять ходила.

 Один тільки раз  колись пісню заспівала —

Та й вигнала із хати, що й не ночувала!

Все ж тепер добре роблю, у гріхах не чуюсь,

Од теї доби й досі я  шануюсь.

 

Драматична сцена «Супліка, або Замисел на попа» (1798) Івана Некрашевича тематично перегукується зі «Сповіддю». У ній зображено селян, які прийшли до дяка жалітися на нового попа та заведені ним порядки. Сільська громада міркує, як би того попа «в шори вбрати», і радить дякові, щоб той написав архієреєві «круто, щоб на попа залізне надіть путо». Із нарікань селян постає образ пихатого, занадто вимогливого та гордого священика, котрий зневажає прихожан і чинить на них тиск. Громада жалкує за старим попом, який і колядував з усіма, і навкулачки бився, і старостував на весіллі, і до церкви не змушував ходити. Водночас селяни висловлюють сумнів, що їм удасться позбутися нового попа, бо всім заправляють пани — «куди піди, то їх право буде».

У сцені поєднано сатиру та гумор, відтворено мовний колорит, дотепні  висловлювання, влучні міркування, що акцентує на зв'язку з фольклорними традиціями.

Сатиричні вірші XVIII ст. критично відобразили негативні з демократичного погляду явища і художньо відтворили соціальні типи тогочасного суспільства.

 

28. Українська драма розвивалася поступово, а в епоху бароко досягла свого найвищого розвитку. На думку, Івана Франка, драма зароджується ще у язичницькі часи у фольклорних дійствах, з приходом християнства переосмислюється, а згодом виходить з лона церкви. С Єфремов стоїть на думці про те, що жанр драми був запозичений із зх.-європейської літ-ри через Польщу.

 

Перші українські драми ХVІІ ст. були віршованими діалогами й  називалися шкільними, бо їх створювали й виконували в навчальних закладах (КМА, Остр. ак.). Авторами драматичних  творів, як правило, були викладачі  поетики, а виконавцями — їхні учні. викладачі теорії літератури поділяли драматичні твори на трагедію, комедію і трагедокомедію. За тематикою  шкільні драми поділялись на кілька груп. До різдвяного і пасхального  циклів належали п’єси, сюжети для  яких запозичували з біблійних книг. Драми-міраклі мали теми, спільні  з агіографічними легендами. Твори, в яких дійовими особами виступали  персоніфіковані абстрактні поняття  – любов, плач, надія, гордість називалися драмами-мораліте. Також окрему групу  становили драми на історичну  тематику.

 

Найдавнішою датованою п’єсою укр.-го театру є міракл «Олексій…». Вона написана на сюжет житійної літ-ри. В основу змісту п’єси покладено  широко відому легенду про сина римського  сенатора Євфіміана, олексія, який керуючись  вченням християнської церкви втік відразу ж після одруження  з дому, довго був відсутній, згодм  повернувся до батьків, де жив ще 17 років  як невпізнаний жебрак. Своїм змістом  драма про олексія наближається до його житій, відрізняючись тільки введенням ангелів і алегоричних  фігур. Художній рівень драми визначається майстерним обрамленням агіорафічного  сюжету та вплетенням у п'єсу сентиментальних  елементів та романтичного пафосу у  зображенні життя героя.

 

Слово про збурення пекла - великодня драма-містерія. В основі драми – сюжет із апокрифічного  Никодимового Євангелія. Усі образи представлені у світлі апокрифів, а  не у традиційній біблійній інтерпретації.

 

До найвідоміших шкільних драм ХVІІ ст. належить перша історична  п’єса в українській літературі «Володимир» Феофана Прокоповича, присвячена гетьманові І. Мазепі (новаторська – автор відходить від біблійної тематикою, яка була присутня у традиційній шкільній драмі).

 

29. До найвідоміших шкільних  драм ХVІІ ст. належить перша  історична п’єса в українській  літературі «Володимир» Феофана  Прокоповича, присвячена гетьманові  І. Мазепі (новаторська – автор  відходить від біблійної тематикою,  яка була присутня у традиційній  шкільній драмі). Новаторським є  жанр трагедокомедії – жанр, у  якому гармонійно поєднуються  високий і низький стилі. Новаторство  – перше звернення до нац.  Історії. Автор проектує історичне  минуле на сучасну йому епоху.  Образ Володимира віддзеркалює  образи сучасників Ф. Прокоповича  - івана мазепи та Петра 1. Автор  підтримує політику своїх сучасників. Після полт. Битви прокопович  поставив присвяту Петру 1. Автор  остаточно перейшов на позиції  петра.

 Феофан Прокопович - один  із яскравих представників стилю  бароко в українській та світовій  літературі.

 

Драма написана в 1705 році. Головна  тема - хрещення Русі князем Володимиром  і боротьба з невігласами жерцями, неуцтвом, реакційним духовенством.

 

Новаторство автора в поемі: використання не релігійних сюжетів, але  реального історичного українського матеріалу. Первісно твір був присвячений  І. Мазепі як видатному культурному  та історичному діячу, але згодом присвята була перероблена на користь  Петра І.

 

Трагедокомедія написана силабічним 13-складовим віршем, складається  з п'яти актів, прологу й епілогу.

 

Головними героями її є  князь Володимир, Мечислав, жерці  Піяр і Куроїд, а також дух князя  Ярополка (Прокопович використовує елементи містики), біси. Ярополк, дізнавшись, що Володимир хоче прийняти християнство, намагається завадити йому через  жерців. Але інтриги жерців не мають  успіху, і християнство на Русі таки приймається.

 

Автор використовує елементи комічного в творі, але при  цьому чітко дотримується античних канонів драми: єдності місця  і дії, єдність часу не є пріоритетною. Трагедокомедія написана мовою, яка наближається до живої української мови.

 

30. За задумом Ф. Прокоповича  головним героєм драми є київський  князь Володимир. Це самовладний,  але розумний правитель. Образ  Володимира відтворений драматургом  рельєфно. Київський князь виступає  перед глядачем у всій складності  свого характеру, у тісному  звязку з обставинами та подіями.  З язичника він перетворився  на християнина, але цей шлях  не був ні прямолінійним, ні  безболісним. Прокопович прагнув  якнайповніше відтворити процес  зламу в душі Володимира, його  розрив з вірою батьків і  прийняття нової віри – християнства, відбиваючи всі нюанси душевного  стану героя.

 Автор в образі Володимира  прагнув розкрити реформаторську  діяльність Петра 1, а в образах  представників язичництва – Жеривола, Курояда, Пияра – представників  реакцйного духівництва, яке перешкоджало  Петру 1 реалізувати свої реформи.

Образи язичницьких жерців Жеривола, Курояда, Пияра, які уособлюють найненависніше духівництво, змальвані  Ф. Прокоповичем в різко негативних рисах. Вони не лише невігласи, а й  ненажери, розпусники, брехуни. Жерці  тільки похваляються своєю силою, могутністю, а насправді є нікчемами і  боягузами. На словах вони наче вболівають за віру, а по суті всі їхні вчинки спрямовані на задоволення власних  інтересів.

31. Історична проза другої  половини XVII ст.

Середина і друга половина XVII ст. в Україні позначені динамічними, драматичними подіями: визвольна війна  під проводом Богдана Хмельницького, пошуки союзників у боротьбі проти  агресивних посягань Польщі і Туреччини; жорстокі внутрішні міжусобиці, означені істориками як період Руїни; початок  колонізаторської політики Москви на українських землях. Головними особливостями  того часу були розвиток релігійної, націо-нальної  та політичної свідомості українського народу, звитяги козацтва і не завжди гідна поведінка його ватажків, боротьба за владу з патріотичними намірами, але ганебними наслідками. Складні  перипетії та колізії епохи певним чином були відображені в тематиці, жанрово-стильових формах історичної прози, яка продовжувала традиції літописання, але під впливом нового часу набувала інакших зображально-виражальних  параметрів.

Дослідник історичної прози  епохи бароко Микола Корпанюк так  охарактеризував основні її передумови: «Джерелами розвитку літописного жанру  були складні умови суспільно-політичного  життя, національно-виз-вольної боротьби з усіма її суперечностями; боротьба із зовнішніми агресорами, внутрішні  релігійні протистояння, неоднозначна діяльність козацтва та його ста¬нові проблеми; процес завершення формування нації, відбудова держави та її втрата через цілеспрямоване руйнування Московією та Польщею».

Другу половину XVII ст. історики називають «козацькою ерою», яка  охопила «козацьку революцію 1648—1657 років», Переяславську угоду 1654 р., соціальні  та світоглядні суперечності козацької  старшини, початок московсько-польської  війни, громадянську війну на теренах  України, «андрусівське розполовинення 1667 року», «турецьку альтернативу Петра  Дорошенка, рукотворну пустелю після  Чигиринських воєн 1677—1678 років», багатолику політику Івана Мазепи. Загалом тогочасна  культура була «освітлена загравами  воєн». Важлива особливість світоглядних та культурологічних засад епохи  — народження «козацько-руської  вітчизни». Над хаотичною розбіжністю  політичних орієнтацій, персо¬нальних  ворожнеч та особистих амбіцій височіла спільна мета — відновити «братерство» мешканців краю, знівеченого громадянською  війною. У ролі словесного сим-волу цієї мети утвердилася метафора Матері-вітчизни, розтерзаної власними дітьми. Вона втілена в більшості текстів  другої половини XVII ст. «Козацько-руська вітчизна» (Самійло Величко) потребувала  чіткого історичного означення. Першими це почали робити представники православної церкви.

У першій половині XVII ст. в  Україні також набули розвитку такі літературні жанри як ораторсько-проповідницька проза, мемуарна проза та поезія. Ораторсько-проповідницька проза включала твори з тлумаченням  євангельських текстів і моралістичних  повчань. Найвидатнішим проповідником  був Кирило Транквіліон-Ставровецький (Зизаній), автор творів «Зерцало богословія», «Євангеліє учительноє» і «Перло многоцінноє». Одним із перших творів української мемуарної прози  стали спогади киянина Богдана  Балики «Про Москву і про Дмитра, царька московського неправдивого», що розповідають про похід польського війська на Москву в 1612 р.

32.Козацькі літописи 17-18 ст. Стр-ра, зміст і зв'язок  з Давньоруськими пам’ятками.

Коза́цькі літо́писи — історико-літературні твори 2-ї половини XVII — середини XVIII століття, присвячені козацьким війнам. Цінні джерела для дослідження вітчизняної історії і важливі пам'ятки літератури. Мова більшості літописів —книжна, близька до народнорозмовної. Їх авторами є люди причетні до козацької справи, особисто – учасники війн та походів, які були ознайомлені з істор документами, приватними записами та інозем істор джерелами. К.л. створювали грандіозну Хмельниччину, їхні тексти хоча і зосереджувались на виборі істор фактів та процесів, не позбавлені образно-художніх ознак, що надає ім. белетристичного забарвлення. Окремі літописні уривки нагадують гостросюжетні новели та оповідання, в літописах часто подані об’єктивні авторські характеристики істор постатей, що відповід худ прийому їхнього змалювання як літературних персонажів. Завдяки цим властивостям козацькі літописи в 19-20ст стали джерелом історичної белетристики. До к.л. належать літописи Самовидця, Григ Грабянки, Самійла Велички та імперсональна історія русів.