Шпаргалка по "Истории Украинской литературі"

«Історія русів», яка вплинула на формування історичних поглядів Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша, впродовж XIX—XX ст. належала до заборонених книг, тому залишалася неактуалізованою в Україні. За своїми ідеями вона не втратила свого значення, а її публіцистична пристрасність і літературно-художній стиль передають атмосферу політичних змагань кінця XVIII ст.

38. Життєвий і  творчий шлях Г.Сковороди

Григорій Савич Сковорода  народився 3 грудня 1722 р. в селі Чорнухах на Полтавщині в сім'ї малоземельного козака.

      У 1738 р.  він вступив до Києво-Могилянської  академії. З 1742 по 1744 pp. жив у Петербурзі, був співаком придворної капели, прославився чудовим басом, майстерною грою на скрипці, флейті, бандурі, цимбалах і сопілці та композиторським талантом, створював музику на власні вірші. Навчання продовжив в Київській академії.

      У 1750 р.  у складі російської місії  Сковорода виїжджав за кордон  і три роки мандрував Угорщиною,  Словаччиною, Польщею, відвідав  Братиславу, Відень, Будапешт; бував  в університетах, слухав лекції  знаменитих професорів, працював  у бібліотеках, студіював філософські праці й, володіючи багатьма мовами, дискутував із ученими різних країн.

      Повернувся  в Україну у 1753р., викладав поетику  в Переяславському колегіумі.  Написав для слухачів курс поетики «Роздуми про поезію і порадник до майстерності оної».

      Протягом 1754—1759 pp. жив у селі Коврай на Переяславщині, працюючи домашнім учителем у поміщика Степана Томари. Написав значну частину віршів збірки «Сад божественних пісень». Працював викладачем (спочатку поетики, а згодом етики) у Харківському колегіумі. Учителюючи в Харкові, латинськими і українськими віршами написав «Байку Езопову» (1760 р.), склав дві вступні лекції-проповіді до курсу етики.

      У 1766р.  філософ написав трактат «Вхідні  двері до християнської доброчинності», наступного року філософські  твори «Наркіс. Розмова про  те: взнай себе» і «Симфонія,  названа книга Асхань про пізнання самого себе».

      Протягом 1769—1774 pp. Сковорода написав збірку прозових байок «Байки харківські», «Бесіду, названу двоє, про те, що блаженним бути легко», і «Діалог, чи Розмова про стародавній світ», а також твори: «Розмова п'яти подорожніх про справжнє щастя в житті» («Розмова дружня про душевний світ»), «Кільце», «Розмова, звана алфавіт, чи буквар світу».

      У 1775—1776 pp. були написані твір «Книжечка, названа Si-lenus Alcibiadis, сиріч Ікона Алківіадська («Ізраїльський змій»)та «Книжечка про читання святого письма, названа Дружина Лотова».

      Твори «Суперечка  архістратига Михайла з сатаною  про те: легко бути благим»,  «Пря Біса з Варсавою» були написані в 1783—1784 рр.

      У 1785 р.  Сковорода об'єднав тридцять віршів, написаних у різний час, у збірку «Сад божественних пісень».

      У 1787р.  він написав «Вдячного Еродія»  і «Убогого Жайворонка», а у  1791р. завершив філософський твір «Діалог. Ім'я йому — Потоп зміїний».

      Поет і мандрівний філософ помер 9 листопада 1794 р. у селі Іванівці на Харківщині (нині Сковородинівка Золочівського району). Цікавою є епітафія (надгробний напис на могильній плиті): «Світ ловив мене, та не впіймав».

39. «Пізнай самого себе».

Вчення про малий світ — основа його філософської системи. Сутність малого світу — людини (як і великого) Сковорода розкриває, виходячи з концепції двонатурності  світу. У людині, як і в усьому існуючому, є видиме і невидиме, тілесне  і духовне, тлінне і вічне, зовнішнє і внутрішнє. Свого справжнього  вияву, власне людського буття людина набуває не з появою тілесності з  її чуттєвими властивостями, а лише за умови осягнення нею невидимості, глибинних внутрішніх духовних джерел. Тому принцип «пізнай себе» проходить  крізь усі його філософські твори.

Він постійно повторює: «побач самого себе», «слухай себе», «поглянь у себе самого».

У духовному самопізнанні Сковорода вбачав ключ до розкриття  таємниць буття світу і самої  людини. «Якщо хочеш виміряти небо, землю і моря — повинен спочатку виміряти себе» («Наркіс»). Процес самопізнання, спрямований на осягнення невидимої  натури в людині, він розглядав  як Богопізнання. Істинна людина і  вічність, Бог та Христос — суть те саме, стверджував Сковорода. Допомагає  людині пізнати в собі Бога Біблія, або третій світ — світ символів, як самостійна реальність. Біблія, на думку  Сковороди, «є аптека, набута Божою  премудрістю, для лікування душевного  світу, не виліковного жодними земними  ліками». Мудрість, виражена в Біблії, випробувана віками, тому заперечувати її — нерозумно. Водночас він застерігає від буквального тлумачення змісту Біблії, оскільки, окрім зовнішнього  вияву, тобто словесних знаків, вона має втаємничений духовний, невидимий  світ. Сковорода поділяв точку  зору, згідно з якою давні мудреці  передавали свої думки не словами, а  образами, тобто символами. Тому Біблія для нього — особливий світ символів, центральним серед яких є Сонце, що символізує істину, вічну  натуру, або Бога. Головна мета кожного  символу Біблії — допомогти людському  розуму пізнати духовні начала, невидимості. Тож завдяки третьому символічному світові невидимий світ стає видимим, досяжним для людського сприймання.

Отже, вся філософська  система Сковороди у своєму внутрішньому єстві пронизана антитезами видимого і невидимого світів, що постають у  найрізноманітніших ракурсах. Це засвідчує, з одного боку, сприймання буття  всього сущого у стані постійного неспокою, взаємодії протилежностей, а з іншого — така антитетичність є вираженням абсолютної повноти  буття, в якій зливаються протилежні ознаки, які містить у собі все  існуюче. З огляду на таку світоглядно-методологічну  позицію Сковороди Д. Чижевський назвав його найвизначнішим представником  традицій античної та християнської  діалектичної методи.

Принцип двонатурності світу  й ідея трьох світів Сковороди  підпорядковані основному об'єкту його філософування — духовному світу  людини, проблемі її щасливого буття. Звідси й глибока етизація його філософського  вчення, виразна етико-гуманістична спрямованість. Сковорода переконував, що кожна людина спроможна досягти  щастя шляхом морального самовдосконалення, актуалізуючи в собі «внутрішню людину»  — Бога. Центром цього складного  процесу є серце — духовна  субстанція, джерело життєдіяльності  людини, яке він ототожнює з  Богом, Словом Божим, розрізняючи водночас «досконале серце», «нове», що зазнало  духовного переродження, і «старе серце», що передує народженню нового.

Необхідною передумовою  на шляху людини до щастя, є дотримання нею принципу «спорідненої» («сродної») праці — її відповідності тому вищому, розумному і справед­ливому началу, що визначає сенс людського  буття. У діалозі «Алфавіт, або  буквар світу» Сковорода стверджує, що кожна людина має свою природу, свій особливий нахил до «сродної»  собі справи, який неможливо змінити, оскільки вони є виявом у людині вічної, невидимої натури. Людина здатна лише пізнати її, а пізнавши, обрати собі заняття і життєвий шлях, споріднені з «Іскрою Божою».

За таких обставин вона уникне рабства видимої «сліпої  натури» з її неодмінними похідними  — жадобою багатства, влади, слави, іншими згубними пристрастями, які  несуть не щастя, а лише його привид, сіючи сум, нудьгу, непевність, незадоволення, страх тощо. Натомість «споріднена» праця дає людині впевненість, відчуття повноти свого буття, душевний спокій, веселість духу тощо. Будучи легко  здійсненною, «споріднена» праця приносить  людині насолоду не стільки своїми наслідками, винагородою чи славою, як самим своїм процесом. Вона не лише забезпечує людське матеріальне  благополуччя , а й є важливим засобом духовного самоутвердження, самовдосконалення людини, здоров'я  її душі, а отже, і щастя. Саме щастя  вбачав філософ у чистоті сердечній, у рівновазі духовній, утверджуючи  це своїм власним життям.

Серце як антитеза психічному життю. Проте Сковорода протиставляє «внутрішню людину» не лише тілу, а ще й якійсь «поверхні» психічного життя. Він відрізняє останню, а також глибину, яку називає «серцем». Але уявлення про «серце» є, швидше, передумова антропології Сковороди, ніж дальше уточнення та розвій ідеї «внутрішньої людини». «Серце» є корінь усього життя людини, вища сила, що стоїть поза межами і душі, й духу, - шлях до «дійсної людини» веде через «преображення душі в Духа, а Духа – в серце».

Серце є найпервісніше  в душі, до чого душа має «повернутися». Воно є безодня, глибінь, основа людського  буття. Серце є корінь людини. Як повітря невидне та непомітне, але  ламає дерева, руйнує будови, гонить хвилі та кораблі, гасить та роздмухує  вогонь, так і серце.

Розуміється, не досить визначати  найглибше в людині, як серце, - містики  всіх часів витратили немало сил, щоб дати означення цьому середовищу людського буття. Сковорода хоче з різних боків ближче підійти  до єства «серця».

Серце як божественна сутність. Серце є божественне в людині. Внутрішня людина є Бог, - тому й  серце божественного «елементу». Серце означене епітетами Бога: воно «вогнисте», воно «божественна іскра» в людині. Серце, як і Бог, «неподільне», «нероздільне», не піддається аналізу. Серце Сковорода називає «точкою», «пунктом», «центром» душі. Іншими словами, серце є «цілісна» людина, бо емпіричній людині саме і бракує цілості. Дійсна людина не є складна, комплексна, але  «вічна, ціла». Богопізнання не приступне  нікому, хто має лише «половину  серця» або «половину душі». Єдність, цілісність серця є заодно єдністю  усіх сердець у Богові.

Коли Сковорода хоче визначити  внутрішній характер серця, сердечного життя, то він, з одного боку, виходить із характеристик «душевної іскри», scintilla animae або rationis у філософії середньовіччя, й іноді серце є для нього  раціональним принципом: «думка є наш  головний та центральний пункт. Тому вона часто зветься серцем…»

Серце як сфера підсвідомого. Але серцем є не лише думка. Наука  Сковороди вільна від раціоналістичного  забарвлення. Філософ розуміє серце  і як сферу підсвідомого.

Наука про серце не повинна  бути містичною, як вважає Д. Чижевський. Але Сковорода надає їй містичного забарвлення. Серце безроздільне, панський принцип, що своїм напрямом визначає поворот людини до Бога або від  Бога. Обидві можливості – безмежна висота, до якої може піднятися людина, та безмежна глибінь, до якої вона може впасти, - є заодно у серці.

40.Притчі Сковороди  як засіб вираження його філософських  поглядів

Григорій Сковорода залишив  нам різноманітну творчу спадщину. Це і ліричні вірші, частина з  яких стали народними піснями, і  гострі викривальні вірші, у яких ми бачимо засудження вад тогочасного  суспільства, і глибокі притчі, і  повчальні байки.

Філософські трактати: Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті, Кільце. Дружня розмова про душевний світ, Розмова, звана алфавіт, чи буквар світу, Вдячний Еродій, Вбогий Жайворонок.

У притчі “Вдячний Еродій”  він висміяв прагнення українського дворянства механічно наслідувати  французам і німцям, розповів про мавпу, яка дає своїм дітям особливе “благородне” виховання. Це виховання здійснюється французькими учителями, що вчать мавп говорити французькою, співати, грати, танцювати, володіти світськими манерами.  
      Г.С.Сковорода був прихильником гармонійного виховання, розуміючи його як єдність розумового, фізичного, морального і естетичного виховання.  
      Розумове виховання – важливий елемент його педагогічної системи. Спираючись на знання, людина спроможна пізнати добро і зло, оцінити явища навколишньої дійсності. Мислитель обстоював необхідність навчання всіх дітей, незалежно від їх соціального стану. Школи мають бути доступними для навчання та рідномовними. Сковорода глибоко переконаний, що суспільство, у якому не буде насильства, духовної неволі може виникнути шляхом поширення освіти. Він підкреслював важливе значення морального виховання, головним завданням якого є виховання людяності, благородства і вдячності. 

Сковорода схвалює батьків, котрі вчать дітей життєвої мудрості, критикував тих, хто заохочує до чванливості, егоїзму (“Вбогий Жайворонок”). Таких батьків, хто передоручав виховання дітей нянькам, порівнював із зозулями. 

Писав, що в кожній людині змалку закладені великі творчі здібності. Природа, вільні нахили, а не штучна виправка є основою виховання. Пропагує ідею сродної праці. Аналогічні думкт у жайворонку.

Алфавіт - ...Моя розмова стосується лише людинолюбних душ, чесних станів і благословенних видів промислу, які не суперечать божому і людському законові, а складають плодоносний церкви, ясніше кажучи, суспільства, сад, як окремі частини складають годинниковий механізм. Мова моя тоді спокійніша, коли кожна людина не лише добра, але і споріднену собі всіма сторонами знаходить роботу. Се і є бути щасливим, пізнати себе чи свою природу, взятися за своє споріднене діло і бути з ним у злагоді з загальною потребою. Така потреба — се благодійство і послуга. Не дивно, що в стародавніх римлян як потреба, так і благодійство означалося словом officium, тобто моральний обов'язок. Найдобріша людина тим неспокійніша і нещасніша, чим більшу посаду вона займає, але до неї не народжена. Та й як їй не бути нещасною, коли загубила той скарб, що дорожчий за все на світі: «Веселощі серця — життя для людини, і радість людська — єдовгоденність»(Сирах). Наркіс – пізнай себе - Головним і початковим пунктом премудрості є знання про Бога, але длядосягнення цього вищого щабля пізнання людина повинна пізнати саму себе,пізнати свій шлях, бо "не можна ніяк пізнати Господа, не пізнавши самогосебе". Щоб робити добро іншим і відганяти від них зло, людина маєпізнати добро та зло у собі й навчитися переборювати зло. Істинне щастялюдини — у ній самій, тому треба намагатися досконало пізнати себе ізаволодіти цим щастям. Людина, яка не пізнала себе і не вгамувала своїхпристрастей, мало чим відрізняється від тварин. Для того, хто пізнавсамого себе, легкою буде будь-яка справа. Пізнаючи себе і навколишній 'світ, людина самоутверджується, розвиває свої природні нахили іздібності, обирає свій шлях і усвідомленою "спорідненою" працею виконує своє земне призначення.