Внешняя политика Аргентины

   Видне місце в доктрині  зайняли геополітичні концепції,  що передбачають вплив Бразилії  на сусідні країни Латинської  Америки й у зоні Південної Атлантики, її особливу відповідальність за оборону регіону. Автори доктрини вважали необхідну  підготовку превентивної війни проти визвольних рухів.

   На перехідному етапі  між періодом імпортзаміни та  приходом до влади військових  в Аргентині правил законно обраний президент. Одним з найважливіших аспектів зовнішньополітичного курсу уряду Ільіа була його латиноамериканська політика. Зміцнюючи економічні, політичні й культурні зв'язки з державами Латинської Америки, особливо із сусідніми державами, аргентинська дипломатія прагнула до підвищення престижу своєї країни в Західній півкулі. Місцева буржуазія в пошуках нових ринків збуту товарів прагнула використати ЛАСТ, у створенні якої вона грала одну з першорядних ролей.

   У період з 1963 по 1966 р.  аргентинська дипломатія, хоча й  не завжди послідовно, виступала за створення блоку латиноамериканських держав, що протистоять експансіоністській політиці США в цій частині земної кулі. Керівники Аргентини неодноразово вказували у своїх заявах на те велике значення, що має зміцнення зв'язків із сусідніми країнами.

   Аргентина взяла активну  участь у підготовці й проведенні ряду конференцій латиноамериканських країн (січень 1964 р., Бразилиа; березень 1964 р. Альта-Гарсиа), скликаних для вироблення загальної платформи перед конференцією ООН по торгівлі й розвитку. Аргентина виступила з вимогами покінчити з дискримінаційною політикою імперіалістичних держав у міжнародній торгівлі, стабілізувати ціни на експортовані товари й розширити торгівлю з іншими країнами.

   Велика увага аргентинська  дипломатія приділяла зміцненню  зв'язків із сусідніми державами.  На початку лютого 1964 р. під час візиту міністра закордонних справ Парагваю Рауля Пастора в Буенос-Айрес відбулося підписання договору про надання Парагваю вільного судноплавства по ріках Парана й Парагвай, що відкривало цій країні вихід до моря. У квітні того ж року відбувся відповідний візит в Асунсьйон міністра закордонних справ Аргентини Савали Ортіса, що прибув для переговорів про розвиток економічних зв'язків між обома країнами. Під час візиту була досягнута домовленість про розгортання робіт з гідроенергетичного використання прикордонних рік.

   Значно покращилися аргентино-уругвайські  відносини. У січні 1964 р. в  Буенос-Айресі був підписаний спільний протокол, за яким уточнювалася границя, що проходить між обома державами по Ла-Платі. Була створена змішана комісія для рішення всіх спірних проблем, а також розглянуті питання будівництва моста між Пуерто-Унсуе (Аргентина) і Фрай Бентос (Уругвай) і укладена угода про будівництво гідроелектростанції в Гранді. Уругвай й Аргентина дотримувалися єдиної позиції в питаннях про експорт м'ясної продукції на конференції, присвяченій цій проблемі й проходила в Лондоні 28 січня 1964 р., у якій брали участь Великобританія, Австралія й Нова Зеландія.

   Зовнішньополітичний курс  уряду Ільіа привів до зм'якшення  в 1964 р. напруги в чілійсько-аргентинських  відносинах, що виникли у зв'язку  із прикордонними конфліктами  в районі Смалені й Енкуентро,  у яких мали місце зіткнення  між частинами аргентинської  жандармерії й чилійських карабінерів (грудень 1963р. - січень 1964 р.).

   16 вересня Савала Ортис  підписав у Ла-Пасі угоду про створення порто-франко в аргентинському місті Барранкерасе для болівійських товарів, а також про вільний вихід до моря для болівійських пароплавів по річці Парана. Слід зазначити як великий успіх аргентинської дипломатії той факт, що в підписані комюніке відзначалася підтримка латиноамериканськими країнами Аргентини в суперечці з Англією в питанні про Фолклендських (Мальвінських) острови.

   Увага латиноамериканської  громадськості залучив візит  Савали Ортиса в Ріо-де-Жанейро, що відбувся 1-5 серпня 1964 р. На переговорах з міністром закордонних справ Бразилії Васко Лейтао ДА Кунья й президентом Кастело Бранко Савала Ортис виступив із пропозицією створити латиноамериканський ринок нафти. Широкі переговори про розширення політичних й економічних зв'язків між обома країнами проходили під час відповідного візиту Васко Лейтао ДА Кунья в Буенос-Айрес (квітень 1965р.). У результаті візиту були створені спеціальні аргентино-бразильска комісія зі співробітництва й комісія підприємців Аргентини й Бразилії. Обидві країни визнали загальну потребу диверсифікованості регіональної торгівлі й захисту традиційних ринків. Вони виступили за координацію діяльності комісій країн Латинської Америки, акредитованих при штаб-квартирі ЄЕС у Брюсселі, за допомогою створення постійного секретаріату. Візит міністра закордонних справ Бразилії в Буенос-Айрес викликав широкі коментарі в аргентинській пресі . Вітаючи розширення економічних зв'язків між двома державами, газета Насьон вказувала також на наявність протиріч у підході до проблеми латинізації міжамериканської системи. Якщо Аргентина й Чилі висловилися за латинізацію, особливо в економічній області, то бразильські офіційні кола виступили за економічну інтеграцію від Аляски до Патагонії. У квітні 1966 р. Аргентина надала Болівії право користуватися портом у Санта-Ніколасє, у свою чергу Болівія збільшила частку аргентинських товарів у своєму імпорті.

   У листопаді 1966 р. Аргентину  відвідав міністр закордонних справ Бразилії Жуараси Магальянс, а у квітні 1967 р. президент Болівії генерал Рене Баррьєнтос. Переговори стосувалися координації дій у боротьбі проти підривних сил. Ми будемо координувати, - заявили Онганіа з Баррьєнтосом, - свої дії по найважливіших проблемах колективної оборони й удосконалювати методи, які дозволять нам відбити ідеологічну агресію й придушити підривну діяльність, що загрожує безпеці американського континенту.

   Прихід до влади в Аргентині  генерал-лейтенанта А. Лануссе  (1972 р.) збігся з ростом у середовищі  аргентинського з націоналістичним  настроєм, загальним ростом тенденцій  до проведення незалежного зовнішньополітичного  курсу й зміцненню латиноамериканської  єдності. Новий курс у зовнішній  політиці, що характеризується, зокрема , відмовою від реакційної геополітичної доктрини ідеологічних границь, чітко виявився у відносинах із сусідніми державами. В 1971 р. Аргентина, прагнула розширити свої зв'язки з іншими країнами Латинської Америки, зокрема з Болівією. У липні в Буенос-Айресі відбулися переговори між міністрами закордонних справ обох держав Л. М. Де Пабло Пардо й Уаскаром Таборго Торрико, у ході яких був укладений ряд угод по технічному, економічному й культурному співробітництву. Був ратифікований договір про поставки болівійського природного газу в Аргентину, підписаний в 1968 р., і прийнята угода про допомогу болівійським брасерос, що працює на сафре в північних провінціях Аргентини. Крім того, був підписаний договір про спільне використання вод ріки Ла-Плати, Берочихо й Пилькомао.

   Аргентинський уряд надавав  великого значення поліпшенню  відносин з Болівією, прагнучи  не допустити розширення економічного  й політичного впливу Бразилії, що особливо усилились після скинення болівійського націоналістичного уряду Торреса.

   Особливу увагу уряд Лануссе  приділяв аргентино-бразильским  відносинам. Відоме охолодження  цих відносин порозумівалося, насамперед , невдоволенням аргентинських виробників економічним проникненням бразильських монополій у Болівію, Парагвай й Уругвай. Газета Кларин відзначала, що Бразилія здійснює дипломатичне й економічне настання на сусідні країни. Напруженість у відносинах між двома країнами підсилилася через позицію Аргентини в уругвайському питанні. Мова йде про погрозу уругвайському суверенітету. Напередодні президентських виборів у Східній Республіці Уругвай збройні сили Бразилії провели військові маневри в Ріу-гранді-ду-сул. Уряд Лануссе виступив проти втручання Бразилії у внутрішні справи сусідньої держави.

   Слід зазначити, що позиція  Аргентини у відношенні Уругваю аж ніяк не зводилася до одного прагнення захистити уругвайську демократію. Насамперед , мова йшла про спроби перешкодити посиленню політичного й економічного впливу Бразилії.

   Розбіжності між Аргентиною  й Бразилією виявилися й у торгівельних відносинах. Коли Аргентина підвищила ціни на пшеницю, Бразилія почала закуповувати її в інших країнах. У свою чергу, аргентинський уряд пригрозив припинити імпорт бразильських промислових товарів і напівфабрикатів. У жовтні 1971 р. в Ріо-де-Жанейро після тривалих переговорів була, нарешті досягнута домовленість про поновлення угоди про пшеницю між Аргентиною й Бразилією. За даною згодою, починаючи з 1972 р. Аргентина повинна щорічно поставляти 1 млн. тон пшениці за фіксованими цінами. Обидві сторони пішли на взаємні поступки. Бразилія дала згоду на підвищення цін на пшеницю, а Аргентина - на збільшення імпорту бразильських товарів.

   У березні 1972 р. А. Лануссе  наніс візит у Бразилію, де  вів переговори із президентом Гаррастазу Медиси. Основною метою поїздки було прагнення врегулювати розбіжності, що були між обома державами. Зокрема , аргентинський уряд вимагав, щоб Бразилія консультувалася з ним, перш ніж будувати гідроелектростанції на річці Парана, що протікає по території обох країн. Крім того, Аргентина домагалася, щоб Бразилія переглянула свою торгівельну політику, засновану на дискримінації аргентинських товарів. Спільне аргентино-бразильське комюніке сприяло тому, що повністю перебороти ці розбіжності не вдалося, хоча в ньому й виражалася впевненість, що характер відносин між двома країнами буде сприяти зміцненню миру й безпеки в Латинській Америці, і вказувалося на необхідність дотримання принципів невтручання, самовизначення й мирного врегулювання конфліктів. Однак у комюніке нічого не говорилося про задоволення вимог Аргентини консультуватися з нею із проблем будівництва гідроелектростанції на річці Парана, а також про усунення Бразилією перешкод на шляху аргентинського експорту. Арентино-бразильські протиріччя, в остаточному підсумку не одержали при уряді Лануссе свого дозволу.

   Для того, щоб зрозуміти  вузькість рамок зв'язків між  двома країнами, необхідно вивчити і розглянути точку зору на ті ж питання бразильської сторони.

   Після перевороту 31 березня 1964 р., із приходом до влади першого військового уряду, керованого У. Кастело Бранко, доктрина стала політичною філософією нового режиму. У цей період бразильський режим розірвав дипломатичні відносини з Кубою й став активно підтримувати США в рамках міжамериканської системи  в ООН. Не без впливу таких дій США в західній півкулі, як, наприклад, інтервенція в Домініканську Республіку, у правлячих колах Бразилії була висунута доктрина ідеологічних границь, автори якої повідомляли державні кордони категорією застарілої на зміну якої нібито повинні прийти границі ідеологічні. Доктрина ідеологічних границь з'явилася в результаті синтезу принципів доктрини національної безпеки з концепцією внутрішнього фронту й превентивної війни. З її допомогою, за задумом авторів, повинне було бути виправдане створення міжамериканських збройних сил і будь-яке збройне втручання в справи сусідніх країн під гаслом боротьби з підривною діяльністю й захисту національної безпеки.

   Відповідно до  геополітичних  поглядів бразильської військової  верхівки були розроблені принципи  концентричних сфер дипломатичної  активності Бразилії. Першою й  основною сферою був названий  район Ла-Плати, друга сфера  охоплювала всі країни Латинської  Америки, третя - вся західна  півкуля, четверта - Західну Африку й Західну Європу.

   Тим часом зовнішньополітичний  курс Бразилії в 1964-1968 р., цілком  підлеглий      імперативам,  що діяли в період холодної  війни, національної безпеки й  відзначений проамериканською орієнтацією,  об'єктивно вів до звуження сфери зовнішньополітичних інтересів країни. Він усе більше виявляв свою невідповідність із реально складною дійсністю в міру прискорення темпів економічного розвитку, росту економічного потенціалу країни й державного сектора економіки, зміни як інтересів різних економічних груп, так і співвідношення сил у правлячому блоці. Початок економічного бума, відносна стабілізація режиму після придушення опозиції, посилення націоналістичного плину в збройних силах, вже у 70-х роках висунули нові завдання перед бразильською дипломатією, що зажадали відновлення концептуальних основ зовнішньої політики.

   Важливим фактором назріваючої  зміни зовнішньополітичного курсу  стали зміни, що відбувалися  на світовій арені, а саме тенденція до розрядження міжнародної напруженості, а також, що підсилюються протиріччя, між індустріальними капіталістичними державами й  країнами, що розвиваються, які поширилися й на бразильсько-американські відносини. Вже на початку 70-х років видатні діячі режиму прийшли до висновку, що беззастережна підтримка США завдає шкоди економічним інтересам Бразилії і її міжнародному престижу.

   Такого роду погляду відбивали  мінливу економічну реальність - вступ Бразилії в нову фазу економічного росту, що вимагало розширення ринків і джерел фінансування економічного розвитку на базі сучасних технологій.

   Проголошення урядом А.  Коста-і-Силви (1967-1969 р.) дипломатія  процвітання передбачала збільшення  бразильського експорту, створення  умов для залучення фінансових  засобів через границю, підтримку латиноамериканської інтеграції. Дипломатія процвітання ознаменувала перехід Бразилії до більш активної й диверсифіцированої зовнішньої політики й була відзначена певним охолодженням в американо-бразильських відносинах. Декларуючи дипломатію процвітання, керівники, однак, не відмовлялися від основних постулатів доктрини національної безпеки, а скоріше відстоювали більше творче її застосування.

   Наприкінці  1960-х - початку  1970-х рр. ідеї створення Великої  Бразилії й завоювання лідерства  в регіоні придбали першорядне  значення в арсеналі засобів  урядової пропаганди, стали переважною  зовнішньополітичною концепцією.

   Підвищений інтерес до посилення впливу в Південній Америці, обумовлений реальними економічними потребами  країни, що розвивається, у розширенні використовуваних нею природних ресурсів і зовнішньоторгівельних ринків, знаходив обґрунтування в геополітичних настроях військових стратегів, що підрозділяли континент на геополітичні зони - стратегічні райони. При цьому Бразилія внаслідок розмірів своєї території виявлялася включеною в усі зони. Звідси робився висновок про її велику відповідальність у справі захисту континенту від нападу. Першорядну увагу військові ідеологи приділяли Уругваю, Болівії й Парагваю, а Аргентина, з обліком її традиційного суперництва із Бразилією, іменувалася нервовим вузлом бразильської зовнішньої політики.