УДосконалення функцінування ринку праці як складової ринкової економіки в житомирській області

 Шведську модель характеризує  активна політика держави щодо  зайнятості, внаслідок чого рівень  безробіття в цій країні мінімальний. Політика на ринку праці полягає  в попередженні безробіття, а  не в сприянні тим, хто вже  втратив роботу. Повна зайнятість  досягається за рахунок таких  заходів: проведення відповідної фіскальної політики, спрямованої на підтримання менш прибуткових підприємств і обмеження прибутку , високодохідних фірм з метою зниження інфляційної конкуренції між фірмами через підвищення заробітної плати; проведення “політики солідарності” в заробітній платі для досягнення однакової плати за однакову працю незалежно від фінансового стану тих чи інших фірм, що спонукає малоприбуткові підприємства скорочувати чисельність працівників, зменшувати або припиняти свою діяльність, а високоприбуткові — обмежувати рівень оплати нижче своїх можливостей; підтримування зайнятості у тих сферах економіки, які малі низькі результати діяльності, проте забезпечували розв'язання соції альних завдань.

Кожній державі притаманні свої особливості формування ринку праці, зумовлені ресурсними, географічними, економічними, пол тичними та іншими причинами.

 В Україні тривалий  час існувала монополія державної  власності жорстка регламентація  розмірів заробітної плати, наявність  інституту прописки, що призвело  до деформації ринку праці.

 Сьогодні формування  ринку праці в Україні здійснюється  в умовах кризового стану економіки, неефективної її структури, надзвичайно  розвиненої важкої промисловості  й слабкої сфери народної споживання, залежності економіки від кооперованих  зв'язків з державами СНД, насамперед  від постачання енергоносіїв  з Росії.

 Загалом сучасному  ринку праці в Україні притаманні  такі ознаки:  перевищення пропозиції  робочої сили над попитом; низька  ціна робочої сили, її невідповідність  реальній вартості; зниження зайнятості  у сфері суспільного виробництва, зростаня чисельності незайнятого  населення; низька частка офіційно  зареєстрованих безробітних за  великая масштабів зростання  прихованого безробіття; наявність  значних масштабів нерегламентованої  зайнятості;  зростання молодіжного  безробіття;  регіональні диспропорції  між наявністю і потребою в  робочій силі; низька професійна  й особливо територіальна мобільність  трудових ресурсів; відсутність  або недостатня спрацьованість  правових норм організаційно-економічних  механізмів, що регулюють трудові  відн сини, тощо;  еміграція висококваліфікованої  робочої сили.

1.3. Принципи управління ринком праці

До рекомендацій Міжнародної організації праці і нормативних актів про зайнятість населення при здійсненні державної політики зайнятості, необхідно керуватися такими принципами:

Забезпечення рівних можливостей усім громадянам, незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної належності, статі, віку, політичних переконань, відношення до релігії, в реалізації права на працю і вільний вибір виду діяльності;

Сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, яка запобігає безробіттю, створенню нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;

Добровільність праці, відповідно до якої зайнятість основана на вільному волевиявленні громадян, а саме: по-перше, кожен працездатний громадянин повинен мати право самостійно вирішити питання: брати чи не брати участь в суспільній праці; по-друге, добровільність зайнятості передбачає самостійний вибір працівником міри праці, тобто найсприятливішого для нього режиму зайнятості; по-третє, важливий елемент добровільного трудового образу життя пов’язаний із наданням права вільного вибору географічного місця прикладання праці; по-четверте, добровільний трудовий спосіб життя передбачає необмежене право вибору працівником сфери праці в будь-якому із секторів економіки, створюваних за ознакою форми власності;

Сприяння трудовій мобільності пов’язано з розвитком існуючої системи загальноосвітньої та професійної підготовки з урахуванням загальних закономірностей динаміки професійної структури в епоху науково-технічної революції, нових вимог до якостей працівника в умовах ринкової економіки, а також з формуванням у психології людей орієнтації на безперервне вдосконалення професійної майстерності, пошук найбільш відповідної сфери для прикладання своїх здібностей, готовність до перенавчання в разі необхідності;

Єдність відповідальності, що означає наявність чотирьох умов: координації діяльності в області зайнятості з іншими напрямами економічної і соціальної політики; поєднання самостійності місцевих органів влади в забезпеченні зайнятості з централізованими заходами; участь профспілок і спілок роботодавців у розробці та реалізації заходів щодо забезпечення зайнятості у взаємодії з органами державного управління; міжнародне співробітництво у розв’язанні проблем зайнятості, включаючи професійну діяльність громадян за кордоном і трудову діяльність іноземних громадян у країні.

Державне регулювання ринку праці спирається на певні важелі, які поділяються на правові, організаційні та наукові. Вони забезпечують управління ринком праці та стимулювання зайнятості населення.

Правові заходи. Для виконання функцій щодо регулювання ринку праці, ДСЗ повинна мати адекватне цим функціям правове забезпечення або правові важелі, за допомогою і на підставі яких забезпечується діяльність служби. Головним чинником правового регулювання ринку праці є Закон України "Про зайнятість населення", зміни і доповнення до нього, інші закони, підзаконні акти і розпорядчі документи уряду (Закони "Про пенсійне забезпечення", "Про молодь" та ін.).

1.4.  Нормативно-правове забезпечення управління ринку праці

Ринковий механізм сам по собі не може забезпечити повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості, як цього вимагає Конституція та Закон України «Про зайнятість населення України» [1, с. 43]. Неорганізований ринок не в змозі своєчасно пристосувати структуру робочої сили до мінливого попиту на неї або забезпечує це з великими соціальними втратами. Цього можна досягти цілеспрямованим виливом на ринковий механізм через сукупність взаємопов'язаних заходів економічного, правового, організаційного характеру, що дозволяють змінити ситуацію на ринку праці, забезпечити нормальне його функціонування, зняти або попередити виникнення соціальної напруги.

Правове регулювання зайнятості населення - це здійснюваний державою за допомогою всіх юридичних засобів владний вплив на суспільні відносини в сфері зайнятості населення з метою їх упорядкування, закріплення, охорони та розвитку. У процесі такого впливу безпосередньо реалізуються усі спеціально-соціальні функції права [10, с. 5]. До таких функцій зокрема належать:

- закріплююча або встановлююча (регулювання суспільних відносин  які виникли ще до прийняття  відповідного закону чи іншого  нормативного акту);

- стимулююча (сприяння розвитку  таких відносин);

- обмежувальна (встановлення  певних рамок поведінки) [10, с. 5].

Правове регулювання зайнятості населення можна поділити за певними видами:

 1. За територіальним статусом правотворчого суб'єкта регулювання:

 - централізоване (регулювання, яке здійснює Міністерство праці та соціальної політики України та інші центральні органи влади);

 - децентралізоване (регулювання, що здійснюється центрами зайнятості на місцях).

 2. За обсягом суспільних відносин, на які поширюється правове регулювання:

- загальне або нормативне;

- індивідуальне (наприклад, виплата допомоги по безробіттю  конкретній особі).

Безпосередньо регулювання ринку праці в Україні здійснюється державною службою зайнятості, Міністерством праці України, Міністерством сім'ї та молоді України, міграційними службами. Велике значення в регулюванні ситуації на регіональному ринку праці мають місцеві органи управління. Адміністрація області (міста) разом з регіональною службою зайнятості розробляють регіональні програми зайнятості, формують фінансово-кредитний механізм впливу на кількість робочих місць, регулюють міграційну політику, організовують господарські роботи [10, с. 5].

Механізм правового регулювання зайнятості населення - це система всіх державно-правових (юридичних) засобів, за допомогою яких держава здійснює владний вплив на суспільні відносини у сфері зайнятості населення. В умовах сучасного реформування системи соціального забезпечення лише досконалий правовий механізм може забезпечити ефективний вплив на суспільні відносини в сфері зайнятості населення [10, с. 9].

Сьогодні проводиться реформування системи соціального страхування в Україні. Реформування має на меті, з однієї сторони, встановлення єдиної системи загальнообов'язкового державного соціального страхування, з другої сторони, розмежування окремих видів страхування залежно від страхових випадків і введення п'яти видів страхування:

- пенсійного;

- у зв'язку з тимчасовою  втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням;

- медичного страхування;

- страхування від нещасного  випадку на виробництві та  професійного захворювання, які  спричинили втрату працездатності;

- страхування на випадок  безробіття [10, с. 11].

В Україні нормативно-правове регулювання зайнятості населення здійснюється цілим рядом нормативних актів, що мають різну юридичну силу.

За юридичною силою їх можна поділити на:

1. Закони України, які  в свою чергу поділяються на  такі види:

- Конституція України (Основний  Закон) [1].;

- конституційні закони (з  питань, безпосередньо врегульованих  Конституцією України);

- звичайні або біжучі  закони (з інших питань суспільного  і державного життя);

- надзвичайні закони (приймаються  у певних, передбачених Конституцією, ситуаціях).

 Підзаконні нормативно-правові  акти (накази, розпорядження, інструкції  виконавчої влади).

Очолює ієрархічну структуру нормативних актів, що регулюють зайнятість населення, без сумніву, Конституція України. Зокрема, ст.43[1] передбачає право кожної особи на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки й перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Ст.46. надає громадянам право на соціальний захист, що включає забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення.

Якщо міжнародним договором або міжнародною угодою, в яких бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті що їх містить законодавство України про працю, то застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної угоди. Ст.9 Конституції передбачає, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України є частиною національного законодавства України. Тому наступною структурою нормативних актів є Конвенції та Рекомендації Міжнародної Організації праці (МОП). Головними стратегічними цілями МОП вважаються: розвиток і реалізація норм і основоположних принципів і прав у сфері праці; створення більш широких можливостей для жінок і чоловіків по забезпеченню достойної зайнятості; підвищення ефективності соціального захисту та розширення кола осіб які підлягають такому захисту.

В даний час в Україні діє більше 50 Конвенцій МОП і близько 80 Рекомендацій. До одних з найголовніших прийнятих МОП можна віднести Конвенцію №29 Про примусову або обов'язкову працю. Відповідно до ст.1 Конвенції №29 Про примусову або обов'язкову працю кожен член МОП який ратифікував її зобов'язується скасувати застосування примусової або обов'язкової праці у всіх її формах у можливо найкоротший термін. При цьому на підставі ст. 2 Конвенції термін «примусова або обов'язкова праця» означає всяку роботу або службу яку вимагають від будь-якої особи під загрозою будь-якого покарання для якої ця особа не запропонувала добровільно своїх послуг.

Відповідно до ст. 2 Конвенції №100 «Про рівне винагородження чоловіків і жінок за рівну працю» (1951) кожен член МОП за допомогою засобів що відповідають діючим методам встановлення ставок винагородження, заохочує, і тією мірою, в якій це сумісно з зазначеними методами, забезпечує застосування щодо всіх трудящих принципу рівного винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності.

Конвенція №87 «Про свободу асоціації та захист права на організацію» у ст. 2 закріплює право трудящих і підприємців без будь-якої різниці створювати за своїм вибором організації без попереднього на те дозволу, а також право вступати в такі організації на єдиній умові підпорядкування їх статутам.

У ст. 3 цієї Конвенції встановлюється, що організації трудящих і підприємців мають право виробляти свої статути та адміністративні регламенти вільно вибирати своїх представників організовувати свій апарат і свою діяльність і формулювати свою програму дій.

Конвенція №122 «Про політику в галузі зайнятості» передбачає, що з метою стимулювання економічного зростання та розвитку, підвищення рівня життя, задоволення потреб у робочій силі та ліквідації безробіття та неповної зайнятості кожна держава, яка ратифікувала Конвенцію проголошує і здійснює як головну мету активну політику, спрямовану на сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості. Ця політика як сказано в ст. 2 Конвенції має на меті забезпечення того щоб: