Курс лекций по "Философии"

Наукове знання розгортається  за схемою: проблема - гіпотеза – теорія, кожен елемент якої відбиває міру проникнення суб'єкта, що пізнає, у сутність об'єктів науки. У цьому відношенні можна говорити про те, що проблема, гіпотеза, теорія виступають формами наукового пізнання.

Пізнання починається  з усвідомлення або постановки проблеми. Проблема – це те, що ще невідомо, але потрібно пізнати, це питання дослідника до об'єкта. Вона являє собою: 1) трудність, перешкоду в вирішенні пізнавальної задачі; 2) суперечлива умова питання; 3) задачу, усвідомлене формулювання вихідної пізнавальної ситуації; 4) концептуальний (ідеалізований) об'єкт наукової теорії; 5) виникаюче у ході пізнання питання, практичний чи теоретичний інтерес, що мотивує науковий пошук.

Гіпотеза – це наукове припущення чи передбачення щодо сутності об'єкта, сформульоване на основі ряду відомих фактів. Вона проходить дві стадії: висування і наступна перевірка. У міру того, як гіпотеза перевіряється і обґрунтовується, вона може бути відкинута як неспроможна, але може бути і “відшліфована” до істинної теорії.

Теорія - це форма наукового знання, що дає цілісне відображення істотних зв'язків досліджуваного об'єкта. Теорія, як цілісна система знань, що розвивається, має таку структуру: а) аксіоми, принципи, закони, фундаментальні поняття; б) ідеалізований об'єкт, у вигляді абстрактної моделі зв'язків і властивостей об'єкта; в) логічні прийоми і методи; г) закономірності і твердження, що виводяться з основних положень теорії.

Теорія виконує такі функції: описову, пояснювальну, прогностичну (передбачувальну), синтетичну, методологічну і практичну.

Наукова теорія поповнює методологічний арсенал науки, виступаючи у вигляді певного методу пізнання. Сукупність же принципів формування і практичного застосування методів  пізнання і перетворення дійсності  і є методологія освоєння людиною  світу. Саме ж вчення про адекватне використовування різноманітних пізнавальних прийомів, способів і методів називається методологією. 

Метод (від грецьк. «шлях») являє собою систему принципів, прийомів, процедур і вимог, якими керуються в процесі наукового пізнання. Метод - це спосіб відтворення в мисленні об'єкта, який вивчають.

Методи наукового пізнання підрозділяються на спеціальні (конкретнонаукові), загальнонаукові та універсальні (філософські). В залежності від ролі і місця в науковому пізнанні фіксують методи формальні і змістовні, емпіричні і теоретичні, дослідження і викладення. У науці має місце поділ на методи природничих і гуманітарних наук. Специфіка одних (методи фізики, хімії, біології) реалізується через пояснення причинно-наслідкових зв'язків явищ і процесів природи, інших (гуманітарні методи - феноменології, герменевтики, структуралізму) – через процедуру розуміння духовної сутності буття людини, рукотворного людського світу.

Диференціюючи рівні  наукового пізнання, необхідно відзначити, що до методів емпіричного рівня відносяться спостереження, порівняння, вимірювання, експеримент.

Спостереження - це систематичне, цілеспрямоване сприйняття предметів і явищ з метою з'ясування їх певних властивостей і відношень. Спостереження здійснюється як безпосереднім (за допомогою наших органів чуттів), так і опосередковано (за допомогою різних приладів і технічних пристроїв – мікроскоп, телескоп, фото- і кінокамера, комп'ютерні томографи і т.д.).

Порівняння – це пізнавальна операція, що лежить в основі судження про схожість і відмінність об'єктів. За допомогою порівняння виявляються якісні і кількісні характеристики предметів. Порівняння різних предметів також може бути або безпосереднім, або опосередкованим. В останньому випадку порівняння двох предметів здійснюється через їх співвіднесення з третім, що виступає як еталон. Таке опосередковане порівняння одержало в науці найменування вимірювання.

Вимірювання – це процедура визначення чисельного значення деякої величини за допомогою певної одиниці (метри, грами, вати і т.п.). Вимірювання – метод кількісного аналізу. Широко відома думка І.Канта про те, що в науці «рівно стільки науки, скільки в ній математики». Однак, щоб відбити дійсність у всій її повноті, треба осягти внутрішню єдність якісної і кількісної визначеності. Інакше кажучи, у пізнанні необхідно вийти за межі математичної однобічності до цілісного пізнання об’єкту.

Експеримент – прийом дослідження, при якому об'єкт ставиться в умови, що точно враховуються, або штучно відтворюються з метою з'ясування тих чи інших властивостей. Експерименти бувають дослідницькі (пошукові) і перевіркові (контрольні), відтворюючі та ізолюючі, лабораторні і польові.

До методів теоретичного рівня наукового пізнання належать: абстрагування, ідеалізація, формалізація, аксіоматичний метод.

Абстрагування (лат. abstraho – відволікання) – особливий прийом мислення, який полягає у відволіканні від ряду властивостей і відносин досліджуваного явища з одночасним виділенням властивостей і відношень, що нас цікавлять. Результатом діяльності абстрагуючого мислення є різного роду абстракції (поняття, категорії і їх система, концепти).

Ідеалізація - граничне абстрагування від реальних властивостей предмета, коли суб'єкт у думці конструює об'єкт, прообраз якого є в реальному світі. Інакше кажучи, ідеалізація – це прийом, який означає оперування такими ідеалізованими об'єктами як «точка», «ідеальний газ», «абсолютно чорне тіло».

Формалізація – метод опису повторюваних масовидних явищ у вигляді формальних систем, за допомогою спеціальних знаків, символів, формул. Формалізація є відображення змістовного знання в знаково-символічному вигляді.

Аксіоматичний метод – це виведення нових знань за певними логічними правилами з тих чи інших аксіом або постулатів, тобто тверджень, що приймаються без доказу і є вихідними для всіх інших тверджень даної теорії. Науки, що розвиваються на основі аксіоматичного методу, одержали найменування дедуктивних. До них належать, насамперед, математика, а також деякі розділи логіки, фізики і т.д.

Приведена вище класифікація методів емпіричного і теоретичного рівнів наукового пізнання буде не повною, якщо не враховувати методи, що можуть використовуватись на обох рівнях: методи узагальнення і специфікації, аналізу і синтезу, індукції і дедукції, аналогії, моделювання, логічного та історичного і т.д.

Узагальнення – це уявне виділення істотних властивостей, що належать цілому класу однорідних предметів, а також формулювання на основі цього виділення такого висновку, що поширюється на кожен окремий предмет даного класу.

Прийом, протилежний узагальненню, називається специфікацією. За допомогою специфікації розкривається те своєрідне, особливе, що притаманне кожному об'єкту, який входить до складу узагальнюваної множини.

Аналіз – фактичне або мислеме розчленування цілісного об'єкта на складові елементи (ознаки, властивості, відношення), частини  з метою його всебічного вивчення.

Синтез – фактичне або мислеме по'єднання елементів і частин предмета, встановлення їх взаємодії частин і дослідження його предмета як єдиного цілого.

Індукція - рух думки від одиничного до загального, від одиничних випадків до загальних висновків.

Дедукція - рух думки від загального до одиничного, від загальних положень до окремих випадків.

В основі методу аналогії лежить такий умовивід, у якому із схожості деяких суттєвих ознак двох чи більше об'єктів робиться висновок про схожість також і інших ознак цих об'єктів.

Моделювання - метод дослідження, при якому об'єкт вивчення штучно підмінюється іншим об'єктом (моделлю) з метою одержання нових знань, які, в свою чергу, оцінюються і переносяться на досліджуваний об'єкт.

Історичний метод означає, по-перше, відтворення реальної історії об'єкта у всій його багатогранності, з урахуванням суми  фактів, і окремих подій, що його характеризують; по-друге, дослідження історії пізнання даного об'єкта (від його генезису - дотепер) з урахуванням притаманних йому деталей і випадковостей. В основі історичного методу лежить вивчення реальної історії в її конкретному багатоманітті, виявленні історичних фактів і на цій основі – таке мислиме відтворення, реконструкція історичного процесу, що дозволяє виявити логіку, закономірності його розвитку.

Логічний метод вивчає ті ж процеси в об'єктивній історії та історії дослідження, але при цьому увага фокусується не на подробицях, а на з'ясуванні закономірностей, історичного процесу, його логіки у вигляді теорії.

Серед наукових методів  дослідження особливе місце займає системний підхід, що являє собою  сукупність загальнонаукових принципів, за допомогою яких будь-які об'єкти можуть бути розглянуті як цілісної системи. Системний аналіз має на увазі: а) виявлення залежності кожного елемента від його функцій і місця в системі з урахуванням того, що властивості цілого не зводяться до суми властивостей його елементів; б) аналіз поведінки системи з погляду її обумовленості включеними в неї елементами, а також властивостями її структури; в) вивчення механізму взаємодії системи і середовища, у яке вона "вписана"; г) дослідження системи як динамічної, такої що розвивається, в цілісності.

Системний підхід має велику евристичну цінність, оскільки він застосований до аналізу природничо-наукових, соціальних і технічних об'єктів.

Підводячи підсумки викладеного, слід зазначити, що зростання ролі науки  і наукового пізнання в сучасному  світі, складності і суперечності цього процесу породили дві згадувані вище позиції стосовно науки – сцієнтизм і антисцієнтизм. Прихильники сцієнтизму стверджують, що наука «вище усього» і її треба всіляко впроваджувати як еталон і абсолютну соціальну цінність у всі форми людської діяльності. Ототожнюючи всю науку з природничо-математичним і технічним знанням, сцієнтизм при цьому принижує суспільно-гуманітарні науки, які начебто не мають пізнавального значення, і тим самим відкидає гуманістичний зміст науки в цілому. Антисцієнтизм піддає різкій критиці науку і техніку, абсолютизуючи негативні результати їх розвитку (загострення екологічної проблеми, небезпека техногенних катастроф, війни і т.д.), вбачаючи в ній основного винуватця у всіх негараздах сучасної цивілізації.

Безсумнівно, що обидві позиції у ставленні до науки містять раціональні моменти, але однаково помилково як непомірно абсолютизувати науку, так  і перебільшувати її негативний вплив на розвиток людства. Необхідно об'єктивно, всебічно розглядати науку і наукове пізнання в їх зв'язку з іншими сферами суспільного життя, розкриваючи складний багатоманітний характер цього взаємозв'язку. З цього погляду наука виступає як необхідний продукт розвитку культури і, разом з тим, як одне з головних джерел процесу самої культури в її цілісності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ТЕМА 12

ФІЛОСОФІЯ ЛЮДИНИ

 

1. Специфіка філософського розуміння людини. Проблема сутності людини в історії філософії.

2. Єдність природного, соціального і духовного в людині. Проблема антропосоціогенезу.

3. Поняття «індивід», «особистість», «індивідуальність». Особистість і суспільство.

4. Проблема сенсу життя в духовному досвіді людства.

 

1. Специфіка  філософського розуміння людини. Проблема сутності людини в  історії філософії. У попередніх темах відзначалося, що філософія була покликана до життя потребою в осмисленні і вирішенні тих проблем, стрижнем яких є відношення ”світ-людина”. Таким чином, проблема людини не просто якась часткова філософська проблема. По суті, “людське начало” пронизує весь філософський дискурс, тому що навіть світ цікавить філософію не сам по собі, а в його відношенні до людини, як світ людського буття. Тому не випадково проблема людини була і залишається для філософії центральною.

На сучасному етапі  історії людське існування набуває  драматичного характеру. Технологічні й економічні катастрофи, війни, тоталітарні режими, прискорення темпів життя, поширення епідемій, що загрожують спустошити Землю, - все це ставить людину в таку критичну ситуацію, коли народжується відчуття тотальної незахищеності. Загрозливі ознаки загальпланетарної катастрофи, що усе більш дають про себе знати, неминуче ставлять питання - чи не закладена в самій природі людини здатність до самознищення? Чи в змозі людство змінити свої пріоритети й уникнути гіршого? Усе це, безсумнівно, спонукує до роздумів, загострює потребу усвідомлення людиною самої себе, свого місця у світі, сенсу свого буття. Сьогодні, як ніколи раніше, людство стоїть перед необхідністю вироблення загальнолюдської стратегії збереження самого життя. Але без повного уявлення про те, що є людина, навряд чи це можливо. Крім того, всі сфери розвитку суспільства, мають потребу в розкритті потенціалу людської індивідуальності, її творчого, моральнісного начала. Всі форми людської діяльності немислимі без гуманістичної складової.

На відміну від багатьох конкретних наук, що вивчають окремі специфічні аспекти буття людини, філософія  прагне виробити цілісне уявлення про людину. Виконуючи свою світоглядну функцію, вона шукає відповіді на гранично загальні питання: Що є людина? Яке її місце і призначення у світі? У чому сенс буття, його свобода, щастя, ідеали? Філософська дисципліна, у центрі якої стоять такого роду питання, зветься філософською антропологією.