Право приватної власності на землю в Україні

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА

Право приватної власності на землю  в Україні

 

ЗМІСТ

 

 

 

Вступ

 

Важливим елементом  процесу перебудови, реформування та демократизації всіх сфер суспільства  в Україні стало формування правової держави, яка покликана забезпечити  виконання конституційного принципу верховенства та забезпечувати недоторканність і захист важливих соціальних та економічних цінностей, прав людини і громадянина. До найголовніших з таких цінностей віднесена і власність громадян, що дає забезпечити життєдіяльність людини.

Протягом останнього десятиліття українська держава приділяла максимальних зусиль для того щоб правова база регулювання відносин власності була приведена до відповідності з вимогами чинної ситуації в економіці та нормами міжнародного законодавства.

Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року та новий Цивільний кодекс України, який набрав чинності 01 січня 2004 року, значне місце відвели правовому регулюванню відносинам власності.

Крім зазначеного, в сучасному  аграрному секторі виникли складні  виробничі відносини, певна система земельних відносин власності у процесі виробництва сільськогосподарської продукції, її розподілу, обміну та використання. І важливе місце в в цьому зайняло правовое регулювання відносин власності а агропромисловому комплексі.

Необхідно зазначити, що протягом останніх років в основу ринкових перетворень в агропромисловому комплексі України була покладена програма роздержавлення і приватизації, а для сільськогосподарських підприємств – створення нових господарських  структур  на  засадах приватної  власності  на  майно  і  землю. Враховуючи те, що агарний сектор відіграє важливу роль в економіці нашої країни, актуальним є дослідження питань, які стосуються формування відносин власності.

Така  актуальність посилилась ще й з прийняттям 25 жовтня 2001 р. Земельного кодексу України, який нарешті вирішив основні питання, що виникали з приводу визначення форм власності на землю.

За  радикальністю основного змісту нового  Земельного Кодексу, багатьма його загальними та спеціальними новелами можна стверджувати, що він охарактеризував новий етап у розвитку відносин власності саме на землю в України. Вперше на законодавчому рівні він чітко закріпив такі механізми правового регулювання, зокрема, і, насамперед, право власності на землі сільськогосподарського призначення. Тим самим була поставлена логічна юридична крапка над численними дискусіями з цього приводу.

Вказане посилює  актуальність розвитку інституту права  приватної власності на землю  та обумовлює необхідність його дослідження  в сучасних умовах розвитку українського суспільства.

Метою даної роботи  є  вивчення   і   визначення  на  основі  теоритичного  обгрунтування і  практичного матеріалу особливостей відносин права приватної власності  в України на сучасному етапі  розвитку суспільства та нормотворчої практики.

Багатограність  поставленоі  мети  визначає необхідність вирішення таких  завдань:

1)  проведення аналізу економічних  та правових умов розвитку  відносин права приватної власності  в України;

2) відокремлення суб”єктів відносин  права приватної власності та визначення їх правового статусу;

3) здійснення характеристики основних  об”єктів відносин права приватної  власності;

4) окреслення особливостей права  приватної власності на землю;

5) визначення особливостей різноманітних  способів набуття права на  приватну власність;

6) аналіз судової практики вирішення  спорів, які виникають із права  власності на землю.

Предметом дослідження  в цій роботі виступають основні  принципи та інститути аграрного  і цивільного права, які в сукупності створюють необхідну правову базу для проведення дослідження, а також економічні та юридичні аспекти відносин власності.

В якості об”єкта дослідження виступають численні монографії фахівців та науковців, які працюють в галузях земельного, цивільного, аграрного права, а також  основні базові нормативно-правові акти, що регулюють відносин у вказаній сфері, серед яких: Земельний кодекс України (в роботі – ЗК), Цивільний кодекс України (ЦК), Господарський кодекс України (ГК), Закон України „Про власність” та ін.

Науково-теоретичною  базою дослідження в цій роботі є наукові доробки відомих українських та російських вчених, а саме: Андрейцева В.І., Семчик В.І., Малишевої Н.Р., Погрібного О.О.,  Тітової Н.І,  Каракаш І.І., Ковтуна М.Г., Кулинича П.М., Дзери О.В., Ярчука В.З.  та ін.

Методологічною основою в роботі є наукові методи, що ґрунтуються на вимогах об’єктивного та всебічного аналізу суспільних явищ правового характеру.

В основу методології проведеного дослідження  покладено загальнотеоретичні принципи та підходи щодо визначення форм власності та змісту правовідносин власності.

З цією метою  використовується ряд загальнонаукових методів діалектичного пізнання: методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, моделювання, абстрагування, прогнозування, структурно-функціональний тощо.

Застосування діалектичного та історичного методів дозволило проаналізувати процес становлення та розвитку українського законодавства в сфері регулювання відносин власності.

Метод тлумачення правових норм, структурно-функціональний та формально-логічний застосовувалися при аналізі правових норм чинного законодавства та виробленні пропозицій щодо удосконалення правових норм в досліджуваній сфері.

Порівняльно-правовий метод використовувався при аналізі чинних і раніше діючих нормативно-правових актів щодо регулювання відносин власності, а також виявленні та дослідженні аналогічних досліджуваним норм в праві іноземних держав.

Структура роботи визначена метою  дослідження та включає в себе вступ, три розділи, вісім підрозділів, висновки та список використаних джерел.

 

Розділ І.  Економічні і правові основи власності  на землю в Україні

1.1. Законодавче  регулювання права власності  на землю

 

Сучасна нормативна-правова  база регулювання відносин власності  в Україні формувалась протягом багатьох років під впливом колишньої  соціалістичної системи управління.

Ідеологічною базою правового  регулювання відносин приватної, або  “особистої”, власності громадян, в тому числі й на землю, слугувало  марксистсько-ленінське вчення про  власність в соціалістичному  суспільстві.

Основоположники марксизму-ленінізму визначили основні ознаки особистої власності і її місце в економічній системі при соціалізмі, розглядаючи таку власність як індивідуальну форму привласнення результатів своєї праці з метою задоволення особистих потреб. При цьому вони визначали особисту власність як особисто придбану своєю працею, що утворює основу особистої свободи.¹

Таким чином, в марксистсько-ленінському  вченні про особисту власність в  соціалістичному суспільстві визначальними  стали ідеї про її трудове походження і споживчий характер. Саме ці ознаки знаходили своє адекватне відображення в усіх законодавчих актах про право власності громадян радянського періоду. Як правило, громадянам заборонялося набувати у власність засоби виробництва, встановлювалися обмеження щодо використання особистої власності з метою одержання від неї доходів тощо.

Оскільки в дореволюційний період в державно-політичному плані  Україна була залежною від Росії, то цілком зрозуміло, що вона не могла  в цих умовах мати самостійної  правової системи. В післяреволюційний період ця тенденція продовжувала зберігатися. Не стала правова система України повноцінною і в період перебування її як союзної республіки у складі Союзу РСР. Звичайно законодавство цього періоду мало деякі особливості. Однак вони стосувалися другорядних питань. Визначальні ж майнові відносини, в тому числі відносини власності, регулювалися переважно законодавством СРСР.

Формування правової системи України  і СРСР здійснювалося під впливом  соціально-політичної обстановки, рішень Комуністичної партії. Саме під таким кутом зору висвітлювалися питання держави і права Української РСР в юридичній літературі періоду соціалістичного будівництва.

Наприклад в науковій праці «История государства и права Украинской ССР» періодизація становлення держави і права в Україні була сформульована таким чином: 1) «Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції і створення Української радянської держави і права»; 2) «Державний устрій і право Радянської України в умовах іноземної воєнної інтервенції і громадянської війни»; 3) «Радянська держава і право в період відновлення народного господарства»; 4) «Радянська держава і право в період соціалістичної індустріалізації країни і підготовки суцільної колективізації сільського господарства»; 5) «Держава і право в період наступу соціалізму по всьому фронту. Створення колгоспного ладу»; 6) «Держава і право в період завершення соціалістичної реконструкції народного господарства. Перемога соціалізму в СРСР»; 7) «Радянська держава і право в період зміцнення і розвитку соціалістичного суспільства»; 8) «Радянська держава і право в період Великої Вітчизняної війни»; 9) «Держава і право СРСР в післявоєнний період»; 10) «Держава і право УРСР в період боротьби за потужний підйом народного господарства, за завершення будівництва соціалізму»; 11) «Радянська держава і право в умовах розвинутого соціалістичного суспільства».¹

Застосовані в обох випадках методи щодо періодизації розвитку правової системи СРСР і України не можуть бути повною мірою використані при  висвітленні проблем права власності громадян, оскільки законодавство про власність не завжди зазнавало істотних змін при переході від одного до іншого соціально-політичного етапу соціалістичного будівництва. Тому, на погляд багатьох українських фахівців, становлення інституту права власності взагалі та права власності громадян, зокрема, сьогодні необхідно розглядати з врахуванням законотворчих процесів, що здійснювалися в країні, та особливостей відповідної соціально-політичної обстановки в суспільстві. Звичайно, право власності громадян в соціалістичному суспільстві і в суспільстві з ринковою економікою є категорією несумісною. Першому притаманна особиста власність, другому — приватна.

Особиста власність громадян розпочала  своє існування після перемоги в  Росії Жовтневої соціалістичної революції та скасування приватної власності (1917 р.) і була практично єдиною правовою формою індивідуального привласнення громадянами матеріальних благ близько 70 років. Водночас процес формування права особистої власності проходив досить неоднозначно. Загалом тут можна виділити кілька його етапів, кожний з яких має певні відносно самостійні підетапи.

1917-1937 рр. — період зародження  особистої власності при збереженні  обмеженої дрібної приватної  власності (переважно в час  дії так званої політики НЕПУ) за створення мінімальних правових засад регулювання відносин особистої власності і її конституційного оформлення. В політичному аспекті в межах цього періоду створюються засади Радянської держави та завершується боротьба за соціалізм.

1936-1961 рр. — період утвердження особистої власності як єдиної форми привласнення громадянами матеріальних благ, пошуку шляхів правового регулювання відносин власності та створення передумов для розробки нового цивільного законодавства. В цей час партійно-державний апарат спрямовує зусилля суспільства на завершення будівництва соціалізму.

1961 — кінець 80-х років — період  створення і дії повноцінного  інституту права власності на  базі Основ цивільного законодавства  Союзу РСР і союзних республік  та цивільних кодексів союзних республік. Функціонування такого правового інституту відбувається в умовах «розвинутого соціалізму» та. «перебудови» (за сучасними оцінками — в умовах кризи соціалізму). Заради справедливості необхідно зазначити, що вже в кінці 80-х років закладалися юридичні та економічні передумови народження права приватної власності громадян.¹

Неоднозначно розвивалися також  процеси по формуванню приватної  власності та її правового оформлення. Незважаючи на те, що підвалини для  цього закладалися в умовах «перебудівного» періоду, відтік її реального виникнення, українські фахівці ведуть з 1990 р.

Безперечним є те, що сьогодні у  кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності. Його регламентація визначає характер регулювання  інших інститутів цивільного права. Серед численних нормативних актів в Україні щодо питань права приватної власності важливе місце з самого початку зайняв Закон України "Про власність" від 7 лютого 1991 року.

Радикальні економічні й політичні перетворення в суверенній і незалежній Україні мали на меті побудувати нову модель господарської системи. Її фундамент склали різноманітні форми власності відповідних суб'єктів, їх рівноправність і змагальність. Надзвичайно важливим елементом нового господарського механізму став ринок, який перетворився в поєднанні з державним регулюванням в активний інструмент, що сприяв ефективній діяльності учасників суспільного виробництва.

Серед основоположних нормативних  актів, які почали складати основу нової  господарської системи, вирішальне значення набули цивільно-правові закони, що передбачили нову систему видів і форм власності.