Право приватної власності на землю в Україні

Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред’явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п’ятнадцять, а на рухоме майно — через п’ять років з часу спливу позовної давності.

Право власності за набувальною  давністю на нерухоме майно, транспортні  засоби, цінні папери набувається  за рішенням суду.

Фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності.  Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.

Таким чином, необхідно відмітити  значні зміни, які відбулися в  законодавстві протягом останніх 5 років і стосуються підстав виникнення права приватної власності.

Що ж стосується виникнення права  приватної власності на землю, то основними його способами на сьогоднішній час є:

1. придбання землі через укладення договору купівлі-продажу;
2. виділення частки землі при виході із сільськогосподарського кооперативу;
3. приватизація землі, що віднесена до категорії державної або комунальної власності і відведена для цього;
4. успадкування земельної ділянки.

Стаття 377 ЦК України виділяє ще один спосіб виникнення права на земельну ділянку при придбанні житлового  будинку, будівлі або споруди, що розміщені на ній і вказує, що:

до особи,  яка  придбала  житловий  будинок,  будівлю  або  споруду,  переходить право власності  на земельну ділянку,  на якій вони розміщені,  без зміни її цільового призначення,  у  розмірах, встановлених договором.

Якщо договором про відчуження житлового будинку,  будівлі або  споруди  розмір земельної ділянки  не визначений, до набувача переходить право  власності на ту частину  земельної ділянки, яка зайнята  житловим будинком,  будівлею або  спорудою,  та на  частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо  житловий  будинок,  будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій  вони  розміщені,  та  частиною  ділянки,   яка необхідна для їх обслуговування.

2.2. Володіння,  користування та розпорядження  землею суб”єктами приватного  права

В цивільноправовій науці  право власності має два значення: в об'єктивному і суб'єктивному розумінні.

Право власності в об'єктивному  розумінні — це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють приналежність матеріальних благ конкретним суб'єктам (в тому числі визначають підстави та умови виникнення і припинення у них такого права щодо цих благ).¹ Подібна сукупність норм в цілому утворює цивільноправовий інститут права власності.

Варто, однак, зауважити, що норми інституту  права власності містяться як в цивільному законодавстві, так  і в інших галузях законодавства (конституційному, земельному, пенсійному, сімейному та ін). Тому такий правовий інститут є всі підстави вважати комплексним (багатогалузевим) інститутом права. Ним регулюються, як правило, лише ті відносини власності, які набувають форму товарно-грошових відносин. Інші ж майнові відносини щодо власності є предметом регулювання чи захисту інших галузей права (кримінального, адміністративного та ін.). Деякі автори певну частину таких норм схильні розглядати як складові частини загальноправового, комплексного інституту права власності. Така думка безперечно має право на існування, хоча й вимагає ще свого глибокого та всебічного обґрунтування.

До інституту права власності  мають відноситися ті норми, які:

а) встановлюють приналежність матеріальних благ власнику;

б) встановлюють підстави та умови  виникнення у суб'єктів права  власності;

в) визначають обсяг повноважень  власника по володінню, користуванню та розпорядженню матеріальними благами;

г) встановлюють підстави та умови  припинення права власності на приналежні суб'єкту матеріальні блага;

д) встановлюють правові засоби захисту (охорони) прав власника.

Вищенаведені критерії дають можливість виявити в різних галузях законодавства  ті норми, які мають бути віднесені  до інституту права власності. Безумовно  переважна їх частина є цивільноправовими.

Право власності в суб'єктивному  значенні — це передбачене і гарантоване  законом право конкретного суб'єкта-власника (громадянина, колективного утворення, держави) здійснювати володіння, користування, розпорядження та інші можливі правомочності щодо належного йому майна на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом.¹

Таким чином, суб'єктивне право  власності, як і будь-яке інше суб'єктивне  право, означає міру можливої поведінки  уповноваженої особи (власника) щодо належного їй майна. Повноваження власника є динамічною категорією, залежною від суспільного ладу, державного устрою, загального рівня людської цивілізації та інших чинників. Розвиток світової цивілізації засвідчує, що лише у високорозвинених (економічно та інтелектуально) країнах, в яких утверджуються демократичні інститути та пріоритет людських цінностей, досягається оптимальний обсяг правомочностей власника та створюються рівні правові можливості співіснування різних форм власності.

Суб'єктивне право власності носить абсолютний характер . Це означає, що власнику протистоїть необмежена і безпосередньо не визначена кількість осіб, яким забороняється порушувати таке суб'єктивне право та створювати перешкоди його здійсненню.

В юридичній літературі вважається, що суб'єктивне право власності існує в межах конкретного право-відношення власності. Не заперечуючи можливість такого підходу в оцінці факту прояву суб'єктивного права власності, на наш погляд, необхідно все-таки звертати увагу на певну умовність існування цього правовідношення, оскільки такого «конкретного» правовідношення в юридичному розумінні цього поняття може і не бути.

Суб'єктивне право власності  — це не абстракція. Воно характеризується своїм конкретним наповнювальним змістом. Загально прийнято, що його зміст становлять правомочності власника: володіння, користування та розпорядження належним йому майном.

Перераховані правомочності були сформульовані протягом багатовікового формування правової системи і одержали серед юристів назву «тріади». В правовій науці, однак, немає єдності щодо авторства такої «тріади». Довгий час вона вважалася дітищем римського приватного права. Ця думка була піддана сумніву деякими вченими, зокрема Є.О.Сухановим, який відзначив, що в римському приватному праві були закріплені дві правомочності (володіння, користування) як самостійні речові права, а третя (розпорядження) стала середньовіковим «винаходом» коментаторів. Такі сумніви, однак, безпідставні, оскільки дослідниками доведено достатньо доказів про існування знаменитої тріади в римському приватному праві.

В Росії «тріада» була запропонована М.М.Сперанським і  вперше знайшла своє відображення в 1832 р. в с.420 т.Х ч.І Зводу законів  Російської імперії. В цивільному законодавстві  радянського періоду «тріада» правомочностей також була безпосередньо законодавчо закріплена. Знайшла вона своє відображення і в законодавстві незалежної України, зокрема, в Законі України «Про власність».  Зазначені правомочності в тій чи іншій інтерпретації містяться в законодавстві більшості країн.

Перерахованими правомочностями  не вичерпується зміст суб'єктивних прав власника. В юридичній літературі називаються й інші його повноваження, наприклад, право на власну господарську діяльність. А.М.Оноре виявив в англосаксонському  праві одинадцять елементів правомочностей власника (зокрема, право володіння; право користування; право управління; право на доход; право на відчуження; право на безпеку). За підрахунками вчених використання зазначених автором елементів в різних співвідношеннях здатне дати до півтори тисячі варіантів прав власника.

Звичайно в законодавстві закріпити  таку кількість прав власника практично  неможливо, а відтак і недоцільно.

В новому Цивільному кодексі України  достатньо застосувана випробувана  часом тріадна формула правомочностей власника, якою охоплені будь-які конкретні прояви цих традиційних правомочностей.

Водночас необхідно визнати, що застосування законодавцем методу тріадних правомочностей власника не дає повного  уявлення про реальний зміст суб'єктивного  права власності. Тому в юридичній літературі з метою уникнення цього недоліку дослідники прагнули доповнювати «тріаду» вказівками про здійснення й правомочностей «своєю владою і в своєму інтересі» (А.В.Венедиктов), «на свій розсуд» та ін. Безумовно, такі доповнення до «тріади» вдало визначають абсолютний характер права власності, утверджують повне панування власника над належною йому річчю, хоча й не завершують характеристику сутності суб'єктивного права власності.¹

Кожна з правомочностей має своє призначення. Так, володіння означає юридично забезпечену можливість власнику мати майно у своєму віданні, у сфері свого фактичного господарського впливу.

Користування — це закріплена юридично можливість господарського використання майна та вилучення з нього  корисних властивостей власником чи уповноваженими ним особами.

Розпорядження — це юридично закріплена можливість власника самостійно вирішувати долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його статуту призначення.

Окремі з перерахованих  правомочностей можуть належати й іншим  особам, які не є власниками даного майна (наприклад, особам, які одержали майно за договором оренди). Однак на відміну від цих осіб власник має монопольне право здійснювати правомочності, яке засноване безпосередньо на законі і існує незалежно від волі та влади інших осіб.

Право приватної власності передбачає наділення громадянина-власника юридично забезпеченою можливістю здійснювати у передбачених законом межах права щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Зазначені правомочності власника утворюють зміст права власності громадян. У цивільному законодавстві, інших законодавчих актах, як правило, не визначається конкретний обсяг правомочностей громадян щодо їх приватної власності. Лише в окремих випадках законодавець встановлює безпосередні межі здійснення громадянами правомочностей права приватної власності щодо того чи іншого конкретного майна (наприклад, стосовно земельних ділянок, приватного підприємства, зброї, валютних цінностей). Тому, визначаючи обсяг правомочностей громадянина щодо належного йому майна, необхідно враховувати загальні принципи здійснення цивільних прав, соціально-економічну природу власності громадян і особливості окремих її об’єктів.

Правильне визначення обсягу правомочностей та умов їх здійснення має велике значення для утвердження правового статусу громадянина-власника і захисту його прав. Більше того, порушення особою відповідних правових норм може позбавити його такого захисту або навіть призвести до припинення права власності.

Власник, як зазначається в ст.4 Закону «Про власність», має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, і використовувати таке майно для господарської та іншої не забороненої законом діяльності. При цьому власник зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства, не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права і охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб, адміністративно-територіальних утворень і держави. 1 лише у випадках і порядку, встановлених актами законодавства України, діяльність власника може бути обмежена або припинена. Недотримання власником встановлених законодавством України вимог може бути підставою для відмови у захисті права приватної власності, оскільки цивільні права охороняються законом лише за умови, що їхнє здійснення не суперечить призначенню цих прав у суспільстві.

У період переходу України до ринкових відносин в новому цивільному законодавстві  набрала реального змісту формула: «дозволяється все, що не заборонено законом». Не заперечуючи можливість її застосування в інституті права  власності, на наш погляд, необхідно обов’язково враховувати ту обставину, що у цивільному законодавстві, як правило, прямо не перераховуються усі неправомірні дії громадян-власників. Практично це й неможливо передбачити. Тому звернення до загальних критеріїв визначення правомірності чи неправомірності дій власників є цілком виправданим і не суперечить закону. Це стосується однаковою мірою усіх трьох елементів правомочності власника, тобто володіння, користування і розпорядження. Причому обсяг правомочності (її обмеження) може встановлюватися як щодо сукупності усіх названих елементів, так і щодо кожного з них, що зумовлено неоднаковим їх значенням для власника і оточуючих осіб.

Володіння об’єктами права приватної  власності (тобто фактичне панування  над річчю чи фактичне утримання її в сфері власних потреб власника) кожен громадянин здійснює самостійно або за власною волею спільно з іншими особами (як фізичними так і юридичними), зокрема членами сім’ї. Проте таке спільне володіння не породжує в останніх права власності.

 Власник вправі передати  належне йому майно у володіння  інших осіб, не втрачаючи при  цьому права власності. Власник  не завжди може бути зацікавлений  мати майно у своєму фактичному  володінні.