Право приватної власності на землю в Україні

4) знищення майна;

5) викупу пам’яток історії та  культури;

6) викупу земельної ділянки у  зв’язку із суспільною необхідністю;

7) викупу нерухомого майна у  зв’язку з викупом з метою  суспільної необхідності земельної  ділянки, на якій воно розміщене;

8) звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника;

9) реквізиції;

10) конфіскації;

11) припинення юридичної особи  чи смерті власника.

В першу чергу, кожна особа може відмовитися від права власності  на землю, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності. У разі відмови від права власності на землю, права на яку підлягають державній реєстрації, право власності на неї припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.

Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, яке за законом, який був прийнятий пізніше, не може їй належати, це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом.

Якщо майно не відчужене власником у встановлені законом строки, це майно з урахуванням його характеру і призначення за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу. У разі примусового продажу майна його колишньому власникові передається сума виторгу з вирахуванням витрат, пов’язаних з відчуженням майна.

Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передається у власність  держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду.

Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, на набуття якого за законом, який був прийнятий пізніше, потрібен особливий дозвіл, а в його видачі цій особі було відмовлено, це майно підлягає відчуженню у порядку, встановленому частиною першою цієї статті.

Чинне законодавство України передбачає викуп земельної ділянки у  зв’язку з суспільною необхідністю, що здійснюється за згодою власника або  за рішенням суду в порядку, встановленому  законом.

Рішення про викуп земельної  ділянки у зв’язку з суспільною необхідністю приймається у межах своєї компетенції органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування. Орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв’язку з суспільною необхідністю, зобов’язаний письмово повідомити власника земельної ділянки про це не пізніше ніж за рік до викупу земельної ділянки. Плата за земельну ділянку, що викуповується (викупна ціна), строки та інші умови викупу визначаються за домовленістю з власником ділянки, а в разі спору — судом. До викупної ціни включаються ринкова вартість земельної ділянки і нерухомого майна, що на ній розміщене, та збитки, завдані власникові у зв’язку з викупом земельної ділянки (у тому числі упущена вигода), у повному обсязі.

За домовленістю з власником  земельної ділянки, яка підлягає викупу, орган, який прийняв рішення  про викуп земельної ділянки  у зв’язку з суспільною необхідністю, може надати йому іншу земельну ділянку, вартість якої враховується при визначенні викупної ціни.

Право власності на житловий будинок, інші будівлі, споруди, насадження у  зв’язку з викупом земельної  ділянки, на якій вони розміщені, може бути припинене за рішенням суду шляхом їх викупу і з обов’язковим попереднім відшкодуванням збитків у повному  обсязі.

Вимога про викуп зазначеного  майна підлягає задоволенню, якщо позивач  доведе, що використання земельної  ділянки, викупленої у зв’язку з  суспільною необхідністю, є неможливим без припинення права власності  на це майно.

Суд може постановити рішення про  знесення житлового будинку, інших будівель, споруд, насаджень, які розміщені на земельній ділянці, що підлягає викупу, або про перенесення їх, за бажанням власника, на іншу земельну ділянку та їх відбудову, якщо це можливо.

У разі знесення або перенесення  цих об’єктів на іншу земельну ділянку особа має право на попереднє відшкодування збитків, у тому числі витрат на поліпшення якості земельної ділянки, та упущеної вигоди.

Особа, право власності якої припинилося, має право вимагати надання їй іншої, рівноцінної за якістю, земельної ділянки в межах даного населеного пункту.

Знесення житлового будинку  не допускається до забезпечення особи, яка проживала у ньому як власник, та членів її сім’ї, а також особи, яка проживала в ньому як наймач, та членів її сім’ї помешканням у розмірі та в порядку, встановлених законом.

Якщо власник земельної ділянки, що підлягає викупу у зв’язку з  суспільною необхідністю, є власником  житлового будинку, інших будівель, споруд чи насаджень, що розміщені на ній, вимога про припинення права власності на ці об’єкти розглядається разом з вимогою про викуп земельної ділянки.

Якщо власник земельної ділянки, що підлягає викупу у зв’язку з  суспільною необхідністю, не є власником  житлового будинку, інших будівель, споруд та насаджень, що розміщені на ній, власник цих об’єктів залучається до участі у справі.

До набрання законної сили рішенням суду про викуп земельної ділянки  у зв’язку з суспільною необхідністю власник має право розпорядитися  житловим будинком, іншими будівлями, спорудами, насадженнями, що розміщені на цій земельній ділянці, на власний розсуд.

Якщо в результаті дій або  бездіяльності власника пам’ятки історії  та культури їй загрожує пошкодження  або знищення, державний орган  з питань охорони пам’яток історії  та культури робить власнику пам’ятки відповідне попередження.

Якщо власник землі - пам’ятки історії  та культури не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у зв’язку  з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом  державного органу з питань охорони  пам’яток історії та культури може постановити рішення про її викуп.

У разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам’ятки історії  та культури позов про її викуп  може бути пред’явлено без попередження.

Викуплена пам’ятка історії та культури переходить у власність держави.

Викупна ціна пам’ятки історії та культури визначається за згодою сторін, а в разі спору — судом.

У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності земля може бути примусово відчужена у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування її вартості (реквізиція). В умовах воєнного або надзвичайного стану земля може бути примусово відчужена у власника з наступним повним відшкодуванням її вартості. Реквізоване майно переходить у власність держави або знищується.

Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого  майна, може бути оскаржена до суду. У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо. Якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення, якщо це можливо.

У разі повернення майна особі у  неї поновлюється право власності на це майно, одночасно вона зобов’язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв’язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.

До особи може бути застосовано  позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, встановлених законом. Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно. Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом.

 

 

Розділ ІІІ. Проблематика регулювання відносин власності на землю в Україні

3.1. Юридичні  колізії в сфері регулювання  приватної власності на землю

 

Необхідно зазначити, що з прийняттям нових редакцій Земельного та Цивільного кодексів в Україні  набагато покращилась ситуація з правовим регулювання відносин власності. Вказані нормативні акти дали можливість усунути значну кількість юридичних колізій, які виникали раніше в сфері виникнення та реалізації права приватної власності на землю. Більш менш вирішене питання і з процесами розпаювання землі.

В той же час, залишилась сфера відносин, яка потребує подальшого врегулювання та вдосконалення. Вона пов”язана із процедурою набуття права власності  в порядку успадкування. Сьогодні в ній відбувається найбільше  юридичних колізій.

Значна кількість дискусій виникає  під час оформлення спадщини на земельні ділянки, що пов’язане з відсутністю  прямого правового регулювання  спадкування даного виду майна в  Цивільному кодексі України.

За термінологією чинного Цивільного кодексу України, спадкуванням є перехід прав та обов'язків від фізичної особи (і тільки), яка померла або оголошена померлою, до інших осіб (фізичних, юридичних, держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад тощо). Об'єктами спадкування є цивільні права й обов'язки, що можуть переходити в спадщину чи то за заповітом, чи то за законом. Серед інших майнових прав успадковуються також об'єкти нерухомості, зокрема земельні ділянки, що використовуються для виробництва, особистого селянського господарства, садівництва, присадибні земельні ділянки, ділянки для дачного та гаражного будівництва, будівництва та обслуговування житлового будинку й господарських будівель.

Законодавство дає право спадкодавцеві  розпоряджатися своїм спадковим майном вільно за виключенням, обумовленим статтею 1241 ЦУ  (обов'язкова доля). Заповідач з урахуванням зазначеного повністю розпоряджається своїм майном на власний розсуд, при цьому визначає коло спадкоємців, встановлює за бажанням сервітути (задоволення потреб інших осіб, окрім власника) тощо. Часом відкриття спадщини є дата смерті фізичної особи або день, з якого така особа оголошена померлою, а місцем відкриття спадщини — останнє місце проживання спадкодавця, а в разі, якщо воно невідоме — місце розташування нерухомого майна або основної його частини.

Першою особливістю спадкування  земельної ділянки є те, що чинне  законодавство обумовлює обов'язком  збереження її цільового призначення. Цільове ж призначення земельної ділянки визначається в державному акті на право власності на землю. Важливим є питання щодо кола осіб, які мають право передавати земельні ділянки в спадок, тобто потенційні спадкодавці. Отже, потенційні спадкодавці — власники земельних ділянок, як правило, вирішують питання щодо розпорядження майном переважно через призначення спадкоємців шляхом складання заповіту та розподілу спадкового майна на свій розсуд.

Згідно норм чинного  законодавства, укладення заповіту неможливе без його посвідчення  відповідною особою, наділеною означеними повноваженнями. Особами, яким надано право посвідчувати заповіт, є нотаріуси. Іншими особами, яких закон наділяє таким правом, є, наприклад, головний лікар, заступник головного лікаря з медичної частини або черговий лікар лікарні, госпіталю, де така особа лікується. Обов'язковою умовою посвідчення цими особами заповітів є посвідчення при свідках.

Слід зазначити, що положення нового Цивільного кодексу також застосовуються й до спадщини, яка відкрилась, але  ніким із спадкоємців не була прийнята до 1 січня 2004 року. Це означає, що право на спадкування за законом спадщини, яка відкрилася і не була успадкована до набрання чинності Цивільним кодексом України, мають також особи, які належать до третьої, четвертої та п'ятої черг спадкоємців. За положеннями попереднього Кодексу, такі особи мали право на спадщину лише за умови складення спадкодавцем заповіту на їх користь.

Так із практики діяльності юридичного центру однієї із громадських організацій  вказувалось, що “до Полтавського центру юридичної допомоги звернувся мешканець села Ковалі Хорольського району Полтавської області Іван Чорненький, який успадкував від батька земельну частку (пай) розміром 5,49 га, і яку без його згоди було незаконно передано в оренду за рішенням сільської ради. Батько заявника Іван Якович Чорненький отримав земельну частку (пай) на території сусідньої Грушинської сільської ради, яку в квітні 2003 року передав в оренду ВСК ім. Шевченка. Орендна плата за договором складала 988 гривень. Проте 2 листопада 2003 року Іван Чорненький помер. Його син у встановлений строк подав заяву про прийняття спадщини, а сертифікат на право на земельну частку (пай) оформив на своє ім'я 20 грудня 2004 року. Незважаючи на це, Грушинська сільська рада прийняла рішення визнати земельну частку (пай) Чорненького-старшого не успадкованою та передати її в оренду ПОП "Єдність" до виявлення спадкоємців. У результаті цілий рік земля використовувалась ПОП "Єдність", а орендна плата за її використання надійшла до Грушинської сільської ради” ними.¹

У чинному Цивільному кодексі України немає норми, яка передбачала б автоматичний перехід спадкового майна до держави навіть за відсутності спадкоємців. Натомість введено поняття відумерлої спадщини і передбачено, що "в разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини" (стаття 1 277 Цивільного кодексу України). Отже в розглядуваному випадку дії Грушинської сільської ради йшли врозріз із вимогами чинного законодавства.

Що характерно — сільська рада передавала в оренду не виділену в натурі земельну ділянку, а земельну частку (пай). Тим не менше, суд визнав за спадкоємцем право на одержання орендної плати за весь період, коли пай перебував в оренді. Подібні справи й раніше вирішувались позитивно на користь спадкоємців, причому нерідко й у досудовому порядку.