Право приватної власності на землю в Україні

Наведені приклади, дійсно, засвідчують  існування випадків, коли підставою (способом) виникнення і припинення в особи права приватної власності служать різні юридичні факти.

Перерахування подібних прикладів  можна було б продовжити. Більше того, можуть бути випадки переходу права власності в порядку  правонаступництва, в яких також підставою виникнення права власності є один юридичний факт, а підставою припинення у попереднього власника — інший. Саме така ситуація спостерігається при спадкуванні за заповітом, оскільки право власності у спадкодавця припиняється у зв’язку з його смертю, а право власності у спадкоємця виникає на підставі заповіту (таке неспівпадіння юридичних фактів не виключається і при спадкуванні за законом).

Віддаючи належне проблемі класифікації підстав виникнення права приватної  власності, все-таки необхідно визнати пріоритетність питання розкриття змісту самих підстав, їх впливу на формування приватної власності громадян. Не можна не враховувати і того, що, як правило, право власності набувається за правомірними юридичними підставами.

Законодавство про приватну власність  не містило ні вичерпного, ні орієнтовного переліку підстав виникнення у громадян права власності, обмеживши коло можливих її об’єктів та межі їх використання. По-іншому вирішена ця проблема в Законі України «Про власність», в якому проблема підстав виникнення у громадян права власності знайшла конкретне вирішення.

В ст.12 «Підстави виникнення права  приватної власності» Закону України  «Про власність» записано:

1. Праця громадян є основою  створення і примноження їх  власності.

2. Громадянин набуває права власності  на доходи від участі в суспільному  виробництві, індивідуальної праці,  підприємницької діяльності, вкладення  коштів у кредитні установи, акціонерні  товариства, а також на майно,  одержане внаслідок успадкування  або укладення інших угод, не заборонених законом.

В Законі «Про власність в СРСР»  також містилася подібна норма, але з певними редакційними і  структурними особливостями. Сформульована  вона в пп.1, 5 ст.6 «Загальні положення  про власність громадян» Закону. Власність громадян, зазначається в ньому, створюється і примножується за рахунок їхніх трудових доходів від участі в суспільному виробництві, від ведення власного господарства і доходів від коштів, вкладених у кредитні установи, акції та інші цінні папери, набуття майна у спадщину і на інших підставах, які допускаються законом (п.1). Право успадкування майна громадян визнається і охороняється законом (п.5).

На перший погляд здається, що істотної різниці у формулюванні підстав  виникнення у громадян права власності не існує. Але насправді це не так. Так, в п.1 ст.12 Закону України «Про власність» зафіксоване положення про те, що праця є основою створення і примноження їх власності, яке відсутнє в Законі «Про власність в СРСР». Однак таке положення має лише соціально-економічне значення і не несе якогось юридичного навантаження, що дає підстави для висновку про сумнівність його практичної значимості, а відтак і про необов’язковість введення цього положення у викладеній редакції в новому Цивільному кодексі України. Не можна навіть припустити, що законодавець мав на увазі не визнавати право власності за громадянами, які набули майно не в результаті праці, адже вже в наступному пункті (п.2) Закону України «Про власність» громадянам дозволяється набувати майно без безпосереднього прикладення праці (отримання доходів від акцій та інших цінних паперів, в порядку спадкування тощо). Повернення ж до використання понять «трудовий доход» і «нетрудовий доход» не може мати перспектив, оскільки, як засвідчила багаторічна практика їх застосування, вони призводять до багатьох ускладнень, до порушень майнових прав громадян. П. 1 ст.12 Закону України «Про власність» фактично не потрібний і тому, що в наступному другому пункті цієї статті отримання громадянами доходів від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці тощо визнається підставою виникнення на них права власності. Правові і редакційні переваги має зміст п.2 ст.12 Закону України «Про власність» над змістом п.1 і 11.2 Закону «Про власність в СРСР», які зводяться до наступного:

1. В законі України «Про власність»  іде мова про набуття громадянами  «права власності», а в Законі  «Про власність в СРСР» —  про створення і примноження  «власності» громадян. Тобто в  останньому випадку визначаються  економічні засади формування  власності громадян, а не юридичні.

2. Положення українського Закону  значно прогресивніші, оскільки  він надає громадянам право  набувати власність «на доходи  від підприємницької діяльності»,  а Закон «Про власність в  СРСР» надав таке право «на  трудові доходи від ведення власного господарства», що зрозуміло, не одне і те ж.

3. В Законі України «Про власність»  спадкування майна розглядається  як підстава виникнення у громадянина  права власності, а в Законі  «Про власність в СРСР» лише  зазначалося, що «право успадкування майна громадян визнається і охороняється законом" (п.5 ст.6).

За Законом «Про власність в  СРСР» створення власності можливе  за перерахованими та іншими підставами, які «допускаються законом», що суперечить проголошеному цим же Законом  принципу: дозволено все, що не заборонено законом. Український законодавець намагався врахувати цю обставину, але здійснив це, як на погляд окремих фахівців, не найкращим чином, допустивши правову суперечливість в формулюванні заключної частини п.2 ст.12 Закону України «Про власність».

Для кращого розуміння допущеної  правової суперечності викладають зазначений пункт у спрощеному вигляді, а  саме: «Громадянин набуває права  власності... на майно, одержане внаслідок  успадкування або укладення інших  угод, не заборонених законом».¹

Загальновідомо, між тим, що спадкування  в Україні здійснюється за законом  і за заповітом. 3 наведеного тексту складається враження, що спадкування  за законом — це підстава виникнення права власності у спадкоємця за угодою, що було б юридичною помилкою. Але навіть тоді, коли спадкування здійснюється за заповітом, юридично не коректно робити висновок про виникнення у спадкоємця права власності на спадкове майно на підставі укладеної угоди. Заповіт є односторонньою угодою, в якій виражається воля лише однієї сторони — спадкодавця, і юридичного відношення до її укладення спадкоємець не має. Зазначене положення, однак, може дати привід для протилежного висновку. Водночас воно правильне щодо двосторонніх і багатосторонніх угод.

Незрозуміло також, чому законодавець обмежив не перераховані в п.2 ст.12 Закону України «Про власність» підстави виникнення у громадянина права власності лише «іншими угодами, не забороненими законом». Насправді право власності у громадянина може виникнути також за підставами, які конкретно не перераховані в зазначеному пункті і не є угодами (наприклад, отримання винагороди за зданий скарб, призів за перемоги на спортивних змаганнях тощо).

В новому ЦК України більш  чітко передбачені випадки за яких виникає право власності  та момент його набуття. Зупинимось на деяких з них.

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний  набувач набуває право власності  на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК майно не може бути витребуване  у нього. Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом.

Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником  цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

До завершення будівництва (створення  майна) особа вважається власником  матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). За заявою заінтересованої особи суд може визнати її власником недобудованого нерухомого майна, якщо буде встановлено, що частка робіт, яка не виконана відповідно до проекту, є незначною.

 Особа, яка самочинно переробила чужу річ, не набуває право власності на нову річ і зобов’язана відшкодувати власникові матеріалу його вартість.

Право власності на рухому річ, створену особою шляхом переробки з матеріалу, що їй не належить, набувається власником  матеріалу за його бажанням, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, право власності на нову річ набуває за її бажанням особа, яка здійснила таку переробку. У цьому разі особа, яка здійснила переробку, зобов’язана відшкодувати власникові матеріалу моральну шкоду. Власник матеріалу, який набув право власності на виготовлену з нього річ, зобов’язаний відшкодувати вартість переробки особі, яка її здійснила, якщо інше не встановлено договором.

Особа, яка зібрала ягоди, лікарські  рослини, зловила рибу або здобула  іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла  відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки.

Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв’язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов’язання доставки. До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно.

Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмовився, набуває  право власності на цю річ з  моменту заволодіння нею.

Особа, яка знайшла загублену  річ, зобов’язана негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або  власника речі і повернути знайдену річ цій особі. Особа, яка знайшла загублену річ у приміщенні або транспортному засобі, зобов’язана передати її особі, яка представляє володільця цього приміщення чи транспортного засобу.

Особа, якій передана знахідка, набуває  прав та обов’язків особи, яка знайшла загублену річ. Якщо особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, або місце її перебування невідомі, особа, яка знайшла загублену річ, зобов’язана заявити про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування. Особа, яка знайшла загублену річ, має право зберігати її у себе або здати на зберігання міліції, або органові місцевого самоврядування, або передати знахідку особі, яку вони вказали. Річ, що швидко псується, або річ, витрати на зберігання якої є непропорційно великими порівняно з її вартістю, може бути продана особою, яка її знайшла, з одержанням письмових доказів, що підтверджують суму виторгу. Сума грошей, одержана від продажу знайденої речі, підлягає поверненню особі, яка має право вимагати її повернення.

Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування, якщо:

1) не буде встановлено власника  або іншу особу, яка має право  вимагати повернення загубленої речі;

2) власник або інша особа,  яка має право вимагати повернення  загубленої речі, не заявить про  свої право на річ особі,  яка її знайшла, міліції або  органові місцевого самоврядування.

Якщо особа, яка знайшла загублену  річ, подасть органові місцевого самоврядування письмову заяву про відмову від набуття права власності на неї, ця річ переходить у власність територіальної громади. Знайдені транспортні засоби передаються на зберігання міліції, про що робиться оголошення в друкованих засобах масової інформації. Якщо протягом шести місяців від дня опублікування цього оголошення власник або інша особа, яка має право вимагати повернення транспортного засобу, не будуть виявлені або вони не заявлять про свої права на транспортний засіб, міліція має право продати його, а суму виторгу внести на спеціальний рахунок у банку. Якщо протягом трьох років колишній власник транспортного засобу не вимагатиме передання йому суми виторгу, ця сума переходить у власність територіальної громади, на території якої було знайдено транспортний засіб.

Якщо протягом шести місяців  з моменту заявлення про затримання бездоглядної робочої або великої  рогатої худоби і протягом двох місяців — щодо інших домашніх тварин не буде виявлено їхнього власника або він не заявить про свої право на них, право власності на ці тварини переходить до особи, у якої вони були на утриманні та в користуванні. У разі відмови особи, у якої бездоглядна домашня тварина була на утриманні та в користуванні, від набуття права власності на неї ця тварина переходить у власність територіальної громади, на території якої її було виявлено.

Особа, яка виявила скарб, набуває  право власності на нього. Якщо скарб  був прихований у майні, що належить на праві власності іншій особі, особа, яка виявила його, та власник  майна, у якому скарб був прихований, набувають у рівних частках право спільної часткової власності на нього. У разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкопки чи пошук цінностей без згоди на це власника майна, в якому він був прихований, право власності на скарб набуває власник цього майна. У разі виявлення скарбу, що є пам’яткою історії та культури, право власності на нього набуває держава.

Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим  майном протягом десяти років або рухомим майном — протягом п’яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність).