Право приватної власності на землю в Україні

Користування майном також є  для власника одним з найважливіших рушійних мотивів у набутті права власності, оскільки ця правомочність безпосередньо сприяє задоволенню його матеріальних, культурних і господарських потреб. Користування, як і володіння, власник може здійснювати самостійно або спільно з іншими особами. Він вправі вимагати усунення перешкод по користуванню своїм майном, захищати іншим чином це право. Іноді користування власністю можливе лише при дотриманні громадянином тих чи інших спеціальних умов.

Розпорядження є не менш важливим правом власника. Воно остаточно утверджує абсолютну владу громадянина над майном, дає можливість реалізувати цю владу шляхом тимчасової передачі майна іншим особам або відчуження його за угодами продажу, дарування, заповіту тощо.

Дякуючи праву розпорядження, громадяни  мають можливість здійснювати підприємницьку та іншу господарську діяльність. Як правило, лише власник може визначати юридичну чи фактичну долю належної йому речі.

Наділяючи власника максимально можливими  повноваженнями по володінню, користуванню і розпорядженню майном, законодавець водночас визначає певні загальні або спеціальні правила їх здійснення. Прикладом загальних правил, що встановлювалися законодавством соціалістичного періоду, була заборона громадянам одержувати від своєї власності «нетрудові доходи». Звичайно, сьогодні ця заборона не діє, оскільки громадянам надано право одержувати прибутки та інші плоди від своєї власності будь-яким чином, прямо не забороненим законом.

Зрозуміло, що використовуючи своє майно  для систематичного одержання прибутків, громадянин зобов’язаний дотримуватися правил, встановлених для підприємництва чи іншої діяльності суб’єктів цивільних правовідносин. Водночас для нового законодавства ринкової орієнтації здебільшого характерне встановлення спеціального правового режиму здійснення правомочностей власника щодо окремих видів майна, в тому числі й землі.

Необхідно зазначити, що у різних суб”єктів  права приватної власності на землю різна мета та мотивації  її використання.

Так, сьогодні здійснення виробничої діяльності в сільському господарстві неможливе без використання земель як основного засобу виробництва, що є істотною особливістю сільськогосподарського виробництва. Йдеться про використання насамперед не будь-яких земель, а земель сільськогосподарського призначення. Це стосується передусім виробничих сільськогосподарських кооперативів, оскільки обслуговуючі кооперативи, як правило, не працюють на землі. Без отримання згідно із законом земельної ділянки кооператив не зможе розпочати своєї виробничо-господарської діяльності.

Чинне законодавство України передбачає кілька можливих способів отримання сільськогосподарським кооперативом землі для ведення виробничо-господарської діяльності, а саме, через:

1) передачу йому земельної ділянки  у власність місцевими радами відповідно до їхньої компетенції;

2)  придбання кооперативом земельних  ділянок у власність;

3)  оренду земельних  ділянок .

Земельні ділянки передають  у власність сільськогосподарським  кооперативам відповідні місцеві ради, на території яких вони (ділянки) розташовані. Для цього потрібне рішення загальних зборів кооперативу. У власність названі кооперативи одержують лише ті ділянки, які знаходилися в їхньому користуванні.

Земельна ділянка сільськогосподарського кооперативу може також бути сформована внаслідок об'єднання в один масив приватних земельних ділянок громадян, які створюють кооператив. Особи, які вступатимуть до членів кооперативу після його створення, можуть вносити свою земельну ділянку чи передавати право користування нею як обов'язковий пайовий внесок.

Правовий режим земельних ділянок, які громадяни — засновники кооперативу передають до його пайового фонду, визначається в договорі між громадянином і кооперативом. У такому разі може бути встановлено спільну часткову чи сумісну власність. У разі виходу з кооперативу при частковій власності його член має право одержати "свою" земельну ділянку, за спільної сумісної власності при виході з кооперативу його член може претендувати на рівну з іншими частку.

Окремі умови визначення правового статусу земель встановлені і для фермерських господарств.

Так, відповідно до ст. 31 ЗК та ч. 1 ст. 12 Закону України "Про  фермерське господарство" землі фермерського господарства можуть складатися із:

—  земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі;

—  земельних ділянок, що належать громадянам — членам фермерського господарства на праві приватної власності;

— земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.

Права володіння та користування земельними ділянками, які перебувають у власності членів фермерського господарства, здійснює фермерське господарство.

Чинне законодавство не обмежує  кількості земель, що їх може придбати фермерське господарство та його члени  у власність та брати в користування на умовах оренди. Однак слід зауважити, що відповідно до частин 13 та 15 Перехідних положень ЗК було запроваджено мораторії на: відчуження земельних ділянок (крім міни, передачі їх у спадщину та при вилученні для суспільних потреб) для ведення фермерського господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва на термін до 1 січня 2005 р.; набуття права власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею понад 100 га — до 1 січня 2010 р.

Відповідно до ст. 92 ЗК в постійне користування для ведення фермерського господарства земельні ділянки передаватися не можуть. Фермерські господарства, які мають в постійному користуванні земельні ділянки, повинні були до 1 січня 2005 р. переоформити в установленому порядку право власності або право на їх оренду. Якщо право на постійне користування земельними ділянками, наданими для ведення фермерського господарства переоформлюють на довгострокову оренду (не більше 50 років — ст. 93 ЗК), термін оренди визначається самим господарством відповідно до чинного законодавства. При цьому, згідно з ч. 6 Перехідних положень ЗК, розмір орендної плати за земельні ділянки не повинен перевищувати розміру земельного податку.

Члени фермерського господарства мають  право на одержання безоплатно у  власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради, або в такому самому розмірі із земельних ділянок, раніше наданих їм у користування. Земельні ділянки, на яких розташовані житлові будинки, господарські будівлі та споруди фермерського господарства, передаються безоплатно у приватну власність у рахунок земельної частки (паю).

Члени фермерських господарств, які  до 1 січня 2002 р. (до моменту набрання чинності ЗК) отримали в постійне користування або в оренду земельні ділянки для ведення фермерського господарства, мають переважне право на придбання (викуп) цих земельних ділянок розміром до 100 га сільськогосподарських угідь, у тому числі до 50 га ріллі, у власність з розстрочкою платежу до 20 років.

З метою забезпечення цілісності фермерського господарства встановлено: якщо фермерське господарство успадковується двома  або більше спадкоємцями, то земельна ділянка поділу не підлягає, якщо внаслідок її поділу утвориться хоча б одна земельна ділянка, менша мінімального розміру, встановленого для даного регіону.¹

Фермерське господарство та його члени  мають право: продавати або іншим  способом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; самостійно господарювати на землі; право власності на посіви й насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; на відшкодування збитків; споруджувати житлові будинки, господарські будівлі та споруди; реалізовувати вироблену сільськогосподарську продукцію на вітчизняних ринках і поставляти на експорт; інші права. Обов'язками фермерського господарства та його членів є: забезпечення використання земельних ділянок за їх цільовим призначенням; додержання вимог законодавства про охорону довкілля; сплата податків та зборів; непорушення прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; недопущення зниження родючості грунтів та зберігання інших корисних властивостей землі; надання відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування інформації про стан і використання земель та інших природних ресурсів; дотримання санітарних, екологічних та інших вимог щодо якості продукції; дотримання правил добро-сусідства та встановлених обмежень у використанні земель і земельних сервітутів; збереження геодезичних знаків, протиерозійних споруд, мереж зрошувальних і осушувальних систем.

Що стосується правового режиму земель особистого селянського господарства, то йому відповідно до чинного законодавства належать земельні ділянки не більше 2 га, передані фізичним особам у власність або оренду чи придбані на підставі цивільно-правових угод. Розмір земельної ділянки особистого селянського господарства може бути збільшено у разі виділення в натурі (на місцевості) земельної частки (паю) та її спадкування членами такого господарства. Земельні ділянки особистого селянського господарства можуть бути власністю однієї особи, спільною сумісною власністю подружжя та спільною частковою власністю членів господарства.

Правовий режим земель особистого селянського господарства не можна  ототожнювати з правовим режимом  земель для сінокосіння й випасання худоби, для садівництва та городництва. Землі для сінокосіння й випасання худоби знаходяться тільки в державній або комунальній власності і використовуються виключно як сіножаті та пасовища. їх можуть орендувати громадяни або користуватися ними як громадськими сіножатями та пасовищами. Земельні ділянки для городництва також є об'єктами виключно державної або комунальної власності й надаються в користування громадян на умовах оренди. Господарська діяльність на цих землях обмежується можливістю зведення лише тимчасових споруд для зберігання інвентарю та захисту від непогоди. Цільове призначення земельних ділянок для садівництва полягає в закладанні багаторічних плодових насаджень, вирощуванні сільськогосподарських культур, а також зведенні відповідних будинків, господарських споруд тощо. Порівнюючи зміст правового режиму земель для сінокосіння й випасання худоби, для садівництва та городництва зі змістом правового режиму земель особистого селянського господарства можна зробити висновки:

1)  правовий режим земель особистих  селянських господарств є більш  універсальним. Такі земельні ділянки можуть використовуватися для будь-якої сільськогосподарської діяльності, в тому числі для сінокосіння й випасання худоби, садівництва та городництва;

2) члени особистих селянських  господарств мають більший обсяг  повноважень щодо здійснення господарської діяльності на землях таких господарств, ніж власники (користувачі) земель для сінокосіння й випасання худоби, а також для садівництва та городництва.

Особисте селянське  господарство може набувати права власності на земельні ділянки на підставі: цивільно-правових угод; безоплатної передачі із земель державної або комунальної власності; приватизації земельних ділянок, які раніше були надані його членам у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належних членам господарства земельних часток (паїв).

Членам особистого селянського  господарства земельні частки (паї) виділяються  в натурі (на місцевості) єдиним масивом  у спільну часткову та спільну сумісну власність (подружжя). Відповідно до ст. 12 Закону України від 5 червня 2003 р. "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)"¹ право спільної часткової власності чи спільної сумісної власності на земельні ділянки, виділені в натурі (на місцевості) єдиним масивом, посвідчується одним державним актом на право власності на земельну ділянку. Власнику однієї чи кількох земельних часток (паю) в межах земель, що перебувають у користуванні одного сільськогосподарського підприємства, видається один такий державний акт. Оформлення державних актів на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв) здійснює землевпорядна організація, яка виконала землевпорядні роботи щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості). У разі виходу з особистого селянського господарства кожен його член має право на виділення належної йому земельної ділянки в натурі (на місцевості).

Особисте селянське господарство має право: продавати або іншим способом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; самостійно господарювати на ній; бути власником посівів і насаджень сільськогосподарських та інших культур, виробленої сільськогосподарської продукції; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; відшкодовувати збитки у випадках, передбачених законом; споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі й споруди.

Таким чином, всі зазначені вище суб”єкти господарювання реалізовують право приватної власності на землю шляхом укладення відповідних угод та прийняття участі у цивільному та господарському обігу.

2.3. Припинення  права приватної власності на  землю

Підстави  припинення права приватної власності на землю можуть бути загальними і спеціальними.

Так, стаття 378 ЦК зазначає, що право власності особи на  земельну ділянку може бути припинене за рішенням суду у випадках, встановлених законом.

Стаття 346 ЦК передбачає загальні  підстави припинення права власності.

Вона вказує, що право  власності припиняється у разі:

1) відчуження власником  свого майна;

2) відмови власника  від права власності;

3) припинення права  власності на майно, яке за  законом не може належати цій  особі;