Реформуання державної служби в україні

- всі державні органи  та посадові особи належним  чином, а не для задоволення  власних потреб, реалізують права  людини;

- державні службовці довіряють  державі, а громадяни довіряють  службовцям [7, с.88].

Особи, які проживають в  Україні, зацікавлені в тому, аби  мати громадянство України (ст. 4 Конституції), без якого неможливий вступ на державну службу.

Рядом статей Конституції  України закріплено пріоритет прав і свобод громадян, якого мають  дотримуватися державні службовці. Важливими для функціонування державної  служби є, зокрема, конституційні положення, відповідно до яких визначаються права  людини (розділ II Конституції). Діяльність державних органів має бути спрямована на дотримання та захист конституційних прав і свобод громадян. У ст. 64 Конституції  вказується, що „конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені крім випадків, передбачених Конституцією України”. Тобто саме державні службовці мають забезпечувати виконання таких конституційних положень як право на рівність перед законом і не допущення дискримінації (ст.24), право не бути позбавленим громадянства або бути вигнаним (ст.25), право на життя (ст.27), захист гідності і заборона катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (ст.28), свобода від свавільного арешту чи затримання (ст.29), право на звернення до органів державної влади (ст.40), право на житло (ст.47), шлюб (ст.51), права дітей (ст.52), право на непідкорення явно злочинним наказам (ст.60), норма проти ризику двічі нести кримінальну відповідальність за один злочин (ст.71), презумпція невинності (ст.62), захист від інкримінації собі злочину, право на захист у кримінальній справі та право засудженого користуватися всіма правами людини та громадянина, за винятком обмежень, які спеціально встановлені вироками суду (ст.63).

У випадках, коли ці права  та свободи порушені, їх можна захистити  в судовому порядку. У ст.55 Конституції  говориться, що „права і свободи людини і громадянина захищаються судом”.

Кожному гарантується право  на оскарження в суді рішень, дій  чи бездіяльності органів державної  влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

В майбутньому має бути зміцнене та відповідно доповнене конституційно-правове  регулювання відносин у сфері  державної служби.

Для повного розкриття  сутності державної служби як соціально-правового  інституту необхідний аналіз як соціальних, так і правових засад.

Державна служба опосередковується  правом. Сукупність правових норм, які  регламентують правовий статус державних  службовців, в тому числі умови  та порядок проходження державної  служби, види заохочень і відповідальність її службовців, складає правовий інститут державної служби до якого входять  норми конституційного, міжнародного, трудовою, цивільного, кримінального, фінансового та інших галузей  права. Адміністративно-правові норми, що регламентують питання державної  служби, складають частину цього  інституту та самостійний інститут адміністративного права.

В теорії права під терміном „інститут” розуміють сукупність правових норм, що регулюють однорідні суспільні відносини, які утворюють самостійну відокремлену групу та мають внутрішню єдність й охоплюють всі основні моменти регулювання відповідної галузі. Головна функція правового інституту полягає в забезпеченні цілісного, відносно закінченого регулювання у межах конкретної галузі суспільних відносин даного виду [10, с. 23].

Інститут державної служби є головним вихідним правовим засобом  у системі побудови державності, а також її функціонування. Сучасний правовий інститут державної служби – це система правових норм, які  регулюють відносини, що складаються в процесі організації самої державної служби, статусу державних службовців, гарантій і процедур його реалізації, а також механізму проходження державної служби. Таким чином, правове регулювання має включати в себе три великі сфери в системі державно-службових відносин:

1) формування системи  державної служби;

2) створення статусу державного  службовця та гарантій його  здійснення;

3) механізм проходження державної служби [17, с. 399].

Державна служба – комплексний  правовий інститут, який регулює організацію  та діяльність всіх державних службовці  н і складається з правових норм різних галузей права. Складність інституту державної служби полягає  в тому, що, по-перше, він поєднує  в собі правові норми інших  галузей права (на що було вказано  вище); по-друге, складається з окремих  підінститутів, наприклад, проходження служби, принципів державної служби.

Принципи державної служби дають змогу нам уявити її як систему, що включає наступні елементи: поняття  державної служби; її принципи та види; поняття державного службовця та посадової особи; вступ на державну службу; просування по службі, звільнення з державної служби; соціально-економічний  статус державного службовця; оцінка державних  службовців; відповідальність працівників  державного апарату і контроль за їх діяльністю; етика державної служби; організація управління державною  службою; організація управління персоналом державної служби; основні напрямки реформування державної служби.

Всі перелічені елементи державної  служби потребують подальшого розвитку та реформування. Причому це стосується всіх галузей права, норми яких складають  інститут державної служби, а також  конкретних підінститутів державно-службового характеру.

Принципи державної служби є важливим інститутом для уяснення сутності державної служби. Термін «принципи державної служби» зазначає основні риси, суттєві характеристики, зміст і значення самої державної служби. Принципи державної служби – це основоположні ідеї, настанови, що виражають об’єктивні закономірності та визначають науково обґрунтовані напрями реалізації компетенції, завдань і функцій державної служби, повноваження державних службовців. їх можна класифікувати на конституційні та організаційно-функціональні. До перших належать: служіння народу України; законність і демократизм; пріоритет прав і свобод людини і громадянина; гуманізм і соціальна справедливість; розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу і судову; рівний доступ громадян до державної служби. Організаційно-правовими принципами державної служби є: професіоналізм і компетентність; ініціативність; чесність і відданість справі; персональна відповідальність за виконання службових обов’язків і дисципліна; дотримання прав підприємств, установ і організацій, об’єднань громадян.

1. Правове регулювання державної служби

Конституційне положення, що основи державної  служби визначаються виключно законами України, відкриває значні можливості для становлення, розвитку і формування інституту законодавства про  державну службу.

Статус особливої категорії  публічних службовців-чиновників або  професійних державних службовців (80 з їх числа входять і ті, хто  здійснює адміністративні і спеціальні повноваження) зумовлені сутністю держави, її конституційною структурою та завданнями. Правові відносини в цьому  випадку мають оформлюватися  на рівні державно-правових установлень  і будуватися на принципі однобічного  регулювання компетентними державними органами, встановленими Конституцією України. Реалізація вказаних відносин відбувається шляхом видання органом  державної влади адміністративного акту, в якому для визнання його дійсним необхідно вказати також на згоду особи, яка призначається на посаду [3, с.7].

Засади правового статусу чиновників мають встановлюватися законом. В основу кваліфікації посад має  бути покладений, насамперед, рівень освіти, враховуватися також класифікація державного службовця, час роботи на державній службі, вік службовця.

Правовий статус «простих» державних службовців та технічного персоналу («працівників») регулюється нормами приватного права, зокрема, приватноправовою угодою.

Суттєвим для правового регулювання  державної служби є питання врегулювання правового статусу так званих «політичних діячів», а також  осіб, які займають посади політичних державних службовців, або інакше кажучи «політико-організаційні» посади. Правовий статус цих осіб має бути детально регламентований в окремих  законодавчих актах.

Доцільно закріпити на конституційному  рівні обов’язок звільнення державних  службовців з посади у випадку  обрання його в представницькі органи державної влади, оскільки перебування  на державній службі несумісне з  отриманням політичного мандату. Тобто, на час виконання обов’язків в  органах законодавчої влади припиняються права й обов’язки за місцем попередньої  роботи на державній службі [8, с.17].

Правовими засадами державної служби України за результатами проведення реформи, окрім Конституції, будуть виступати наступні джерела:

1.Узагальнюючий Закон України  «Про основні засади державної  служби». Він має включати загальні  положення, вичерпну класифікацію  державних службовців, організацію  керівництва державною службою  тощо. Положення цього закону  матимуть безпосередню дію та  загальне значення.

2.Правові джерела для окремих  груп державних службовців, якими  встановлюються специфічні положення  щодо правового статусу деяких  груп державних службовців.

3.Правові джерела, що стосуються  оплати службової діяльності  державних службовців. Це має  бути закон про посадові оклади  державних службовців, за яким  регулюється оплата праці, встановлюватимуться  посадові оклади для державних  службовців.

4.Правові джерела в галузі  дисциплінарного законодавства.  Це може бути Дисциплінарний  кодекс, який мав би встановлювати  види дисциплінарних стягнень, а  також пов’язані з цим процесуальні  норми.  Велике значення має прийняття Кодексу правил поведінки державних службовців, який мусить охопити основні норми суспільної моралі, кращі традиції, звичаї національної культури.

Правовідносини в сфері державної  служби регулюватимуться також окремими нормами як вже діючого законодавства (адміністративно-деліктний кодекси), так і нормами законодавчих актів, які ще мають розроблятися (Закон  про Адміністративний Суд України, Адміністративно-процесуальний кодекс та ін.) [9, с.23].

Можливо в перспективі доцільно об’єднати частину вказаних адміністративно-правових актів в єдиний узагальнюючий  акт на зразок Кодексу державної  служби України.

В Законі України «Про державну службу» від 16.12.1993 року закріплене право на державну службу, незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової й національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, всіх громадян, які здобули відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли конкурсний відбір в установленому порядку або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України. З правової точки зору, лише визнання особи недієздатною, судимою, якщо така судимість є несумісною із заняттям посади, та в деяких інших випадках, що встановлені Законами України, можуть виникати обмеження для прийняття на державну службу [1].

Значна робота щодо забезпечення реалізації права громадян на державну службу проводиться Координаційною Радою з питань державної служби при Президентові України. Одним  з її результатів є створення  проекту Комплексної програми підготовки державних службовців та заходів, спрямованих  на виконання названої Комплексної  програми, які затверджені Указом Президента України від 9 листопада 2000 р. [19].

Разом з тим, залишається  гостро актуальним завдання створити якісно нові правові засади державної  служби, з одного боку, а з іншого - забезпечити умови для недопущення  руйнації системи державної служби, гарантії її розвитку та утвердження  відповідно до конституційних вимог. Постійне доопрацювання, внесення змін та доповнень до чинного Закону України «Про державну службу» не може розв’язати всіх проблем, оскільки він, все ж таки, розрахований тільки на службу в органах виконавчої влади та їх апараті [1].

Конституція України, закони та інші нормативно-правові акти дають  підстави віднести державну службу України  до традиційної бюрократичної системи, оскільки вона базується на законодавстві, багато в чому схожа з європейською державною службою.

Розв’язання проблем кадрової політики в державі пов’язане  з визначенням кола державних  органів та посадових осіб, які  вправі регулювати основні правовідносини, що виникають у сфері державної  служби. Окрім Верховної Ради України, до них слід віднести Президента України  та Кабінет Міністрів України. При  цьому Верховна рада встановлює основи державної політики, цілі, завдання та принципи функціонування державної  служби в усіх сферах державної діяльності.

Удосконалення державної  служби пов’язано з розв’язанням також і інших питань, які мають  важливий характер. Це - виявлення впливу конституційних положень та чинного  законодавства на розвиток правового  статусу державних службовців, визначення системи та сфери законодавства  про державну службу, вивчення досвіду  інших країн у справі регламентації  державної служби та можливостей його застосування в практичній діяльності державних органів України, розвитку галузевої нормотворчості про державну службу, з метою конкретизації положень чинного законодавства (конституційного, фінансового, міжнародного, трудового, кримінального).

Державна служба має велике значення, оскільки пов’язана зі структурно-функціональними  елементами державного апарату - дотриманням  організаційних та процесуальних основ  діяльності державного апарату, встановленням  ієрархії посад, оцінювання їх роботи, відповідальністю та стимулюванням діяльності [18, с.15].

Виходячи з того, що державна служба єдина в своїй основі, оскільки завжди пов’язана з управлінням, найбільш загальні засади завжди діяльності цього інституту повинні складати закон, у якому б були положення, що притаманні усім видам служби, категоріям посад і службовцям, організації  керівництва й управління державною  службою, закріплені принципи державної  служби, закладені основи подальшого регулювання державно-службових  відносин.

2. Особливості та види державної служби

У сучасному українському законодавстві і правовій науці  терміном «державна служба» визначаються правовий інститут адміністративного  права, навчальна дисципліна, назва  державного органу (митна служба, контрольно-ревізійна  служба та ін.), вид трудової діяльності. В Україні поки що не існує офіційно визнаної самостійної галузі права  про державну службу як систему теорій, ідей, уявлень про правове регулювання  державно-службових відносин.