Реформуання державної служби в україні

Основним критерієм класифікації посад державних службовців, згідно статті 25 Закону України «Про державну службу» є організаційно-правовий рівень органу, який приймає їх на роботу, обсяг і характер компетенції на конкретній посаді, роль і місце посади в структурі державного органу [1].

Встановлюються такі категорії  посад службовців:

Перша категорія - посади голів  державних комітетів, що не є членами  Уряду України, голів інших центральних  органів державної виконавчої влади  при Кабінеті Міністрів України, постійного представника Президента України  в Республіці Крим, представників  Президента України в областях, містах Києві, Севастополі, перших заступників  міністрів та інші прирівняні до них  посади.

Друга категорія - посади заступників  керівника адміністрації Президента України, заступників керівника  секретаріату Верховної Ради України, заступників керівника апарату  Кабінету Міністрів України, керівника  структурних підрозділів секретаріату Верховної Ради України, секретаріатів  постійних комісій Верховної  Ради України, Адміністрації Президента України, апарату Кабінету Міністрів  України, радників та помічників Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр Міністра України, заступників  міністрів, заступники голів державних  комітетів, які входять до складу Кабінету Міністрів України, перших заступників, першого заступника Постійного Представника Президента України в  Республіці Крим, перших заступників, глав обласних, Київської, Севастопольської міських державних адміністрацій, та інші прирівняні до них посади.

Третя категорія - посади заступників  керівників структурних підрозділів, завідуючих секторами, головних спеціалістів, експертів, консультантів Адміністрації  Президента України, Секретаріату Верховної  Ради України і апарату Кабінету Міністрів України, заступників  Постійного Представника Президента України  в Республіці Крим, заступників глав обласних, Київських, Севастопольських міських державних адміністрацій, представників Президента України  в районах, районах міст Києва та Севастополя, начальників управлінь самостійних відділів у складі міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади та інші прирівняні до них посади.

Четверта категорія - посади спеціалістів Адміністрації Президента України, Секретаріату Верховної Ради України і апарату Кабінету Міністрів  України, заступники начальників управлінь, самостійних відділів міністерств  та інших органів державної виконавчої влади.

П’ята категорія - посади спеціалістів міністерств, інших центральних  органів державної виконавчої влади, заступників голів райдержадміністрацій, заступників керівників управлінь, відділів та служб обласних Київських, Севастопольських міських державних  адміністрацій, та інші прирівняні до них посади.

Шоста категорія - посади керівників управлінь, відділів, служб районних, Києві та Севастополі районних, міських  адміністрацій, спеціалістів управлінь, відділів та інші прирівняні до них  посади.

Сьома категорія - посади спеціалістів районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, їх управлінь і відділів та інші прирівняні до них посади.

Віднесення існуючих посад  державних службовців, не перелічених  у Законі України «Про державну службу», а також віднесення до відповідної категорії нових посад проводиться Кабінетом Міністрів України за погодженням з відповідним державним органом.

 

2.1. Проходження державної служби

 

Дослідження й удосконалення  правового регулювання інституту  проходження державної служби неможливе  без уточнення змісту понять «посада» і «посадова особа». Адже характерною  особливістю організаційної структури  державно-правових різновидів соціальних систем є те, що вона постає перед  нами як структура соціальних позицій (посад); посада – первинний осередок, вихідна організаційно-структурна одиниця державних органів, державних  підприємств, установ, організацій, що визначає службове місце і становище учасників управлінського процесу Тобто посада – одна із ознак організаційного та правовою положення державного службовця.

Різні сторони діяльності працівників апарату управління висвітлюються теорією соціального  та державного управління. Однак, у  першому випадку мова йде про  різні позиції розв’язання завдання щодо підвищення продукти інше ті управлінської  праці, у другому – розглядається  статус тільки керівників – одного з різновидів посадових осіб у  державно організованому суспільстві. Питання про з’ясування особливостей правового статусу посадових  осіб розглядається у трудовому, господарському праві.

Однак, традиційно посадові особи розглядаються наукою кримінального  права та адміністративістами. При цьому в науці адміністративного права виділення посадових осіб пов’язується насамперед з класифікацією державних службовців.

Надалі специфіка посадових  осіб вбачалась у їх праві вчиняти  юридичне значимі дії, які спричиняють  правові наслідки (встановлюють, змінюють чи припиняють правові відносини) і  цим вони відрізняються під інших  службовців, уповноважених здійснювати  матеріально-технічні операції, які  не породжують таких наслідків.

Виходячи з цього, необхідно  зазначити:

поняття службовець слід відрізняти від поняття службова особа як рід від виду;

службова особа – це державний службовець, що є носієм державно-владних повноважень [14, с.31].

Іноді зазначене визначення доповнюється вказівкою на те, що такі повноваження надаються для виконання  організаційно-управлінської діяльності у здійсненні функцій органні  апарату державного управління та їх підрозділів.

В.М. Манохін вважає спірним питання, що лише частина державних службовців своїми діями створює юридичні наслідки. На його думку, в основу відмежування посадових осіб від інших державних службовців слід покласти наявність повноважень розпорядчого (оскільки спрямовані на організацію праці підлеглих) характеру [13, с.123].

У Г.І.Петрова посадові особи  – державні чи громадські службовці, які здійснюють від імені державних  чи громадських організацій, установ  і підприємств управління людьми, а також особи, діяльність яких пов’язана  з рухом матеріальних і грошових цінностей.

Таким чином, переважна більшість  вчених-представників науки адміністративного  права вважає суттєвими для поняття  посадової особи такі ознаки:

1) це особи, які при  перебуванні, на державній чи  громадській службі, тобто є службовцями,  займають відповідні посади;

2) мають специфічні повноваження  державновладного або розпорядчого характеру або такі, що вимагають виконання юридично-значимих дій, управління людьми чи майном.

Очевидно, проблема посадових  осіб, окрім протиборства двох тенденцій  – розширеного та звуженого тлумачення, ускладнюється галузевим підходом. Зважаючи на це, ряд вчених, зокрема  І.Л. Бачило та інші, справедливо висловлюються  щодо необхідності напрацювання єдиної для всієї системи права поняття  посадової особи, яке б мало методологічне  значення для кожної його галузі. Намагання  розв’язати цю проблему притаманне сьогодні працям А.Т.Усольцева, Г.Є.Пєтухова, В.Г.Чмутова, І.П. Плієва, А.Пилипенко. Проте підходи до вирішення назрілого питання неоднозначні [15, с.26].

Звичайно, при трактуванні  загальнотеоретичного поняття посадової  особи робиться вказівка на володіння  нею державно-владними повноваженнями. Адже фіксація цієї особливості має  принципове значення, оскільки відображає суть правового статусу службової  особи. Але якщо обмежитися тільки її виділенням, бо інакше це значення буде надмірно формальним і неповним. Тому треба звертати увагу на такі факти:

1) службова особа –  суб’єкт державного управління  суспільними явищами і процесами;

2) це суб’єкт, наділений  спеціальним правовим статусом  і офіційними атрибутами посади;

3) це професійний керівник  держапарату.

Очевидно, проблема посадових  осіб, окрім протиборства двох тенденцій  – розширеного і вузького тлумачення, ускладнюється галузевим підходом. Зважаючи на це, ряд вчених, зокрема  І.Л. Бачило та інші, справедливо висловлюються  щодо необхідності напрацювання єдиної для всієї системи права поняття  посадової особи, яке б мало методологічне  значення для кожної його галун Намагання  розв’язати цю проблему притаманне сьогодні працям А.Т.Усольцева, Г.Є.Пєтухова, В.Г.Чмутова, І П Плієва. Проте підходи до вирішення назрілої проблеми неоднозначні [4, с.15].

Звичайно, при обґрунтуванні  загальнотеоретичного поняття посадової  особи використовується вказівка на володіння нею державно-владними повноваженнями. Адже фіксація цієї особливості  має принципове значення, оскільки відображає суть правового статусу  посадової особи. І, зокрема, зумовлює особливий характер їх юридичної  відповідальності. Але якщо обмежитися тільки її виділенням, то таке визначення буде надмірно формальним. Тому виділяються, зокрема, і такі ознаки:

1) службова особа –  суб’єкт державного управління  суспільними явищами і процесами; 

2) це суб’єкт, наділений  спеціальним правовим статусом  і офіційними атрибутами посади;

3) це професійний керівник  держапарату.

Г.Є.Пєтухов, як Д.М.Бахрах і Г.І.Петров підкреслюють зв’язок між функціями та юридичною значимістю дій, які вчиняються з метою здійснення цих функцій. Вихід – у вирішенні проблеми розробки єдиного поняття посадової особи – вони вбачають на шляху поєднання юридичного критерію та матеріальних ознак посадових осіб. Відповідно пропонується наступне визначення, посадові особи – працівники, які перебувають на державній чи громадській службі, виконують організаційні, адміністративно-управлінські функції, в результаті яких можуть наступати певні правові наслідки [8, с.16].

А.Т.Усольцев, критично підійшовши до висловлених точок зору з приводу  проблеми, розвиває думку про неможливість використання юридичного критерію у  відриві від матеріальних ознак  посадових осіб. Проте, на відміну  від попередників, він вважає, що спільною рисою, яка об’єднує різноманітні за змістом функції посадових  осіб, є їх характер – організаційно-розпорядчий. Обраний напрямок дослідження дає  можливість дійти висновку, що у  визначення необхідно включити такі особливості:

1) перебування на службі  в держоргані, на підприємстві, в  установі;

2) здійснення по займаній  посаді організаційно-розпорядчих  функцій з реалізації компетенції  держоргану (неоднакова участь службовців  у реалізації таких функцій  і є підставою виділення посадових  осіб);

3) наявність юридично-владних  повноважень з управління людьми;

4) підвищена соціальна  відповідальність, встановлена політичними,  правовими, моральними нормами.

Наведене дослідження  дає можливість виявити новизну (порівняно з адміністративно-правовим баченням) постановки проблеми – єдиного  для всіх галузей права поняття  посадової особи. В чому ж вона проявляється?

1. Є прагнення чіткіше  окреслити зміст державної служби: а) це служба лише у держорганах;  б) або й на державних підприємствах,  у державних установах.

2. Управлінські відносини  неможливі без владного суб’єкта. Тому вчені єдині у визнанні  владної природи повноважень  посадової особи як суттєвої  ознаки створюваного визначення. За ознакою зв’язку з державою, державно-владні повноваження відрізняються  від повноважень, які ґрунтуються  на громадській владі.

Таким чином, це другий визначальний момент дефініцій, що пропонуються.

Разом з тим, окрім наданих  двох ознак, підкреслюється необхідність використання у .зазначеному визначенні й такої ознаки, як юридична значимість дій посадових осіб. На нашу думку, справедливо з цього приводу зауважено, що:

1) будь-який суб’єкт права  може здійснювати юридичне значущі  дії, або дії, пов’язані із  настанням юридичних наслідків; 

2) юридичні наслідки можуть  бути спричинені як правомірними, так і неправомірними діями; 

3) за такої інтерпретації  специфіки службової діяльності  змішуються службові, трудові та  інші повноваження службових  осіб;

4) визначати правову поведінку  тільки через її наслідки буде  неправомірним, оскільки наслідки  – це вторинна ознака, що випливає  і факту здійснення вчинку, передбаченого  правовою нормою, а іноді юридичні  наслідки настають внаслідок  явища й подій, які не можна  відносити до правової поведінки  як такої [10, с.45].

З урахуванням викладеного, підсумуємо бачення єдиного поняття  посадова особа: це – службовець, діяльність якого з метою реалізації управлінських  функцій, має владно-розпорядчий  характер та спрямована на організацію  й забезпечення якості праці службовців ти Інших учасників службових  відносин.