Реформуання державної служби в україні

Запровадження адміністративної реформи, формування на сучасних засадах  механізму держави та державного апарату, розвиток державної служби органічно пов’язані з професійною  підготовкою кадрів.

Розвиток загальнонаціональної державної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних  службовців здійснюється на конституційних засадах, концептуальних положеннях адміністративної реформи, на засадах оновленого законодавства  про державну службу, освіту та інших  законодавчих і нормативних актів.

Загальнодержавна система  підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців має свою цільову спрямованість, зміст та характерні риси єдиної [2, с.515]. Вона виступає як єдина система освітньої діяльності з єдиними вимогами щодо формування змісту навчання, з мережею навчальних закладів, визначених у встановленому порядку, та зі своєю системою управління.

Становлення цієї системи  йде одночасно в двох напрямах:

Перший. Становлення загальнонаціональної системи професійного навчання державних  службовців йде шляхом впровадження системності в професійно-освітній процес на базі реалізації єдиної державної  кадрової політики у сфері державної  служби через визначення структури  та змісту його професійної діяльності, професійно-кваліфікаційних характеристик  посад державних службовців, цілей, пріоритетів і принципів професійного навчання, введення єдиних державних  стандартів професійної підготовки та критеріїв оцінки їх досягнення з урахуванням різноманітності  термінів, форм і методів навчання.

Другий. Становлення загальнонаціональної системи професійного навчання державних  службовців йде також по лінії  зміцнення керованості діяльності системи, взаємозв’язку та скоординованості дій всіх навчальних закладів, що здійснюють освітню діяльність у сфері державної служби. У статті 29 ЗУ «Про державну службу» визначено, що державним службовцям створюються умови для навчання і підвищення кваліфікації у відповідних навчальних закладах та шляхом освіти.

Система навчання державних  службовців може успішно розвиватися  тільки при постійно та якісно зростаючій потребі в наслідках їх діяльності. Необхідне створення нового мотиваційного  механізму, не просто зобов’язуючого, стимулюючого державного службовця  постійно оновлювати свої професійні вміння та знання.

Постановою Кабінету Міністрів  України від 8 лютого 1997 року Про затвердження Положення про систему підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців і Положення про єдиний порядок підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації керівників державних підприємств, установ і організацій вперше зроблена спроба органічно «вбудувати» професійне навчання, підвищення кваліфікації державного службовця в його професійну діяльність, службову кар’єру.

Протягом п’ятирічного циклу  між атестаціями згідно зазначеної постанови Кабінету Міністрів України  мають запроваджуватися й інші форми  підвищення кваліфікації, а саме: тематичне  навчання в короткотермінових і  довготермінових семінарах, самоосвіта, стажування (в тому числі за кордоном), навчання за особистими річними планами  резерву тощо. Але різні форми  навчання будуть ефективними лише за умов обов’язковості його проходження, незалежного та неупередженого оцінювання наслідків навчання.

Отже аналіз і незалежне  та неупереджене оцінювання наслідків  навчання має стати для кадрових служб органів державної влади  чи місцевого самоврядування однією із засад функціонування державно-службових  відносин.

Ст.29 ЗУ «Про державну службу» визначено, що «результати навчання і підвищення кваліфікації є однією з підстав для просування по службі» [1].

Багато в становленні  системи навчання державних службовців, особливо в забезпеченні його безперервності, обов’язковості, залежить від зміни  відношення до нього як з боку керівників, так і з боку працівників органів  державної влади та місцевого  самоврядування.

В той же час необхідним є створення нового мотиваційного  механізму, не лише стимулюючого, а  такого, що ставить службовця перед  необхідністю постійного оновлення  своїх професійних знань, умінь  та навичок. Досвід цивілізованих країн  засвідчує. що необхідно пов’язати  службове просування, розмір заробітної плати з рівнем кваліфікації, компетенції, діловими якостями, щоб професійна підготовка, підвищення кваліфікації службовця були органічно вбудовані  до його професійної діяльності, службової  кар’єри, оплати праці.

 

2. Удосконалення професійного навчання державних службовців та їх відповідальність

 

Нині реально існують  і функціонують шість підсистем  професійного навчання державних службовців з урахуванням відомчої специфіки  їх діяльності:

- працююча під керівництвом  Головного управління державної  служби України система навчання  державних службовців органів  державної влади та місцевого  самоврядування;

- система навчання кадрів  силових структур - за відомчою  підпорядкованістю;

- система навчання службовців  юридичних установ і судових  органів;

- система навчання службовців  сфери сільського господарства;

- система навчання службовців  сфери охорони здоров’я;

- система навчання службовців  сфери зайнятості населення.

У перелічених системах здійснюється перепідготовка та підвищення кваліфікації державних службовців. Разом із тим  координація їх діяльності має бути зосереджена в повноваженнях  центрального органу виконавчої влади, відповідального за проведення державної  кадрової політики у сфері державної служби.

Професійне навчання державних  службовців доцільно вести переважно  в державних закладах освіти, здатних  забезпечити підготовку фахівців відповідного профілю.

У майбутньому ж до навчання державних службовців широко має  бути залучена на конкурсній основі й  мережа недержавних навчальних закладів, яка в умовах ринкових відносин пропонуватиме  різноманітні освітні послуги.

Як свідчить світовий досвід, підвищенню ефективності діяльності всієї  системи державної служби в значній  мірі сприяє розробка на нових концептуальних засадах та прийняття кодексів честі, кодексів етики, типових правил поведінки  різних категорій державних службовців, спеціальних законів, відповідних нормативних актів, що регулюватимуть професійну діяльність і характер поведінки державних службовців.

В основу створення професійно-кваліфікаційних  характеристик державних службовців покладена ідея формування шляхом набору складових частин загальної системи  якостей професіоналізму, оптимальної  моделі державного службовця на тій  чи іншій посаді.

Процес реформування державного управління в цілому і роботи з  кадрами зокрема складний і довготривалий. Це обумовлюється, насамперед. певною професійною і психологічною  непідготовленістю державних службовців [15, с.601].

Відбір осіб на державну службу здійснюється, як правило, на підставі завдань того чи іншого підрозділу, які поділяються на певні частини, що закріплюються за окремими робочими місцями. Ці чітко визначені вимоги є критеріями для добору працівників  та оцінка їхньої діяльності. Сьогодні процедура вступу на державну службу здійснюється не тільки на основі конкурсу, а й із застосуванням попереднього іспиту.

У разі скоєння злочину  державні службовці притягуються до кримінальної відповідальності на загальних  підставах, у порядку, передбаченому  Кримінальним Кодексом України. Державні службовці, які є посадовими особами, виступають спеціальними суб’єктами посадових злочинів, яким у КК присвячена ціла глава.. Однак необхідно зазначити, що визначення посадової особи, закріплене у ст. 164 КК України, не співпадає  з поняттям посадової особи, встановленим у ст. 2 Закону України «Про державну службу». [1].

Основними особливостями  дисциплінарної відповідальності є  те, що вона застосовується в межах  службової підлеглості, а її підставою  може виступати адміністративний проступок, дисциплінарний проступок або порушення  морального характеру.

Цивільно-правова відповідальність державних службовців настає в порядку, передбаченому Цивільним Кодексом України.

Стосовно матеріальної відповідальності державних службовців слід зазначити, що вона носить правовідновлюваний характер. Матеріальна відповідальність настає за проступок, що заподіяв матеріальної шкоди організації, і виражається у відшкодуванні винним службовцем заподіяної шкоди. Як і для всіх інших громадян, матеріальна відповідальність може бути повною або обмеженою. Особливості матеріальної відповідальності для військовослужбовців встановлені Постановою Верховної Ради України «Про затвердження Положення про матеріальну відповідальність військовослужбовців за шкоду, заподіяну державі» від 23 червня 1995 р.

Адміністративна відповідальність державних службовців наступає за скоєння  державним службовцем адміністративного  проступку. Загалом адміністративна  відповідальність державних службовців настає на загальних підставах за деякими винятками. Так, державні службовці  виступають спеціальними суб’єктами при скоєнні адміністративних порушень, які передбачені Законом України «Про боротьбу з корупцією» [5, с.170].

Особи, винні у порушенні  законодавства про державну службу, несуть цивільну, адміністративну або  кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством.

Дисциплінарна відповідальність застосовується до державного службовця  за невиконання або неналежне  виконання службових обов’язків, перевищення своїх повноважень, порушення обмежень, пов’язаних з  проходженням державної служби, а  також за вчинок, який порочить його як державного службовця або дискредитує  орган, в якому він працює.

Зміна керівників або складу державних органів не може бути підставою  для припинення державної служби на займаній посаді з ініціативи новопризначених  керівників, крім призначених службовців патронатної служби. Рішенням про  припинення державної служби може бути оскаржено державним службовцем безпосередньо в суді [14, с.40].

 

 

РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ РЕФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ В УКРАЇНІ

1. Адміністративна реформа та її вплив на удосконалення діяльності органів державної служби

 

Важливим чинником виходу із трансформаційної кризи українського суспільства є створення сучасної, ефективної системи державного управління. Необхідність формування нової системи  державного управління як інструменту  подолання кризи в Україні  до останнього часу недооцінювалась.

Існуюча в Україні система  державного управління залишається  в цілому неефективною, вона еклектично поєднує як інститути, що дісталися  у спадок від радянської доби, так  і нові інститути, що сформувалися у  період незалежності України. Ця система  є внутрішньо суперечливою, незавершеною, громіздкою і відірваною від людей, внаслідок чого існуюче державне управління стало гальмом у проведенні соціально-економічних і політичних реформ.

 Тому зміст адміністративної  реформи полягає, з одного боку, у комплексній перебудові існуючої  в Україні системи державного  управління всіма сферами суспільного  життя. З іншого - у розбудові  деяких інститутів державного  управління, яких Україна ще не  створила як суверенна держава.

 Метою адміністративної  реформи є поетапне створення  такої системи державного управління, що забезпечить становлення України  як високорозвинутої, правової, цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя, соціальної стабільності, культури та демократії, дозволить їй стати впливовим чинником у світі та Європі. Її метою є також формування системи державного управління, яка стане близькою до потреб і запитів людей, а головним пріоритетом її діяльності буде служіння народові, національним інтересам. Ця система державного управління буде підконтрольною народові, прозорою, побудованою на наукових принципах і ефективною. Витрати на утримання управлінського персоналу будуть адекватними фінансово-економічному стану держави.

 В результаті здійснення  адміністративної реформи в Україні  відповідно до Концепції передбачається  поступове формування раціонального  механізму державного управління, який дозволить значно зміцнити  та підвищити ефективність реалізації  виконавчої влади, поглибити її  взаємодію з місцевим самоврядуванням  [9, с.23].

Якісно удосконалена система  виконавчої влади має позитивно  впливати на хід та наслідки проведення інших радикальних перетворень  у нашому суспільстві, насамперед, економічної  реформи, особливо з тих питань, де велике значення мають методи та форми  державного регулювання і контролю.

 Подальше здійснення  політики реформування державного  управління прямо залежить від  політико-правового становища у  суспільстві, а також фінансово-економічних  можливостей держави.

Для досягнення мети адміністративної реформи в ході її проведення має  бути розв’язано ряд завдань:

 формування ефективної  організації виконавчої влади  як на центральному, так і на  місцевому рівнях управління;