Реформуання державної служби в україні

По-третє, виконавча влада  здійснюється системою спеціально створюваних  суб’єктів – органами виконавчої влади різних рівнів, наділених виконавчою компетенцією, що не притаманна органам  законодавчої влади Органи державної виконавчої влади – це первинні елементи апарату державного управління, які створюються державою для здійснення від її імені завдань і функцій державної виконавчої влади [5, с.101].

Таким чином, виконавча влада  – це одна з гілок державної  влади, основним призначенням якої є  організація виконання законів  та інших нормативно-правових актів, реалізація зовнішньої та внутрішньої  політики держави, охорона прав і  свобод людини і громадянина, що здійснюється через побудовану на принципі вертикальної підпорядкованості систему спеціально створюваних і наділених відповідною  компетенцією органів:

Сьогодні виконавчій владі, її органам відводиться значна роль у функціонуванні державного механізму, їх вивченню приділяється більша увага, ніж у попередні десятиріччя. Але й до цього часу українським  законодавством не врегульовано багато питань, пов’язаних з правовим статусом органів виконавчої влади, з принципами й порядком їх діяльності та взаємодії  з органами інших гілок влади. Крім того, є об’єктивна необхідність у вдосконаленні структури та системи виконавчої влади.

Система органів виконавчої влади є найважливішим елементом  механізму державного управління. Ця система виступає провідним об’єктом трансформаційних перетворень у  ході проведення в Україні адміністративної реформи.

Нагадаємо, що запроваджені на цей час ідеї і положення  Концепції адміністративної реформи  в Україні стосуються перш за все  «верхніх ешелонів» системи органів  виконавчої влади. Зокрема, зроблено кроки  щодо: оптимізації посадового складу уряду, його внутрішньої організації  та взаємодії з підвідомчими структурами  за допомогою новоутворених урядових комітетів; трансформації функцій, структури апарату (зі зміною його назви  на Секретаріат) уряду, зміни статусу  його керівника (Державного секретаря  Кабінету Міністрів); скорочення чисельності  та уточнення переліку видів центральних  органів виконавчої влади, у тому числі завдяки утворенню нових  органів – «урядових органів  державного управління»; посилення  політичної ролі і відповідальності міністрів завдяки запровадженню  механізму спрямування і координації  через них діяльності інших центральних  органів виконавчої влади.

Проте поки що зазначені  кроки потягли в основному  лише формально-структурні зрушення, глибоко  не зачепивши зміст діяльності органів  виконавчої влади і не спричинивши  інтегрального ефекту від здійснюваних заходів. Усе більш відчутним  стає розрив між очікуваними результатами адміністративної реформи і реальними  наслідками не досить комплексних і  послідовних реформаційних зусиль.

Напевно, нині настав час  провести своєрідний доктринальний  моніторинг здобутків адміністративної реформи, зокрема, з метою виявлення  і аналізу об’єктивних чинників, що здатні вплинути на поступове розходження, між, з одного боку, ідеями, цілями і  конструкціями, наміченими Концепцією адміністративної реформи в Україні, і з іншого, – реальною практикою  їх втілення [6, с.149].

Серед цих чинників основоположною виступає діюча конституційно-правова  модель виконавчої влади, оскільки вона є фундаментом створюваного правового  поля, що необхідне для забезпечення легітимності будь-яких заходів адміністративної реформи. Ядро даної конституційно-правової моделі становлять положення, що закріплюють загальні контури і найважливіші конкретні параметри системи органів виконавчої влади, яка є невід’ємним елементом державного ладу України.

Резюмуючи викладене, слід зробити  висновок, що при реформуванні системи  органів виконавчої влади надзвичайно  важливого значення набуває належне  доктринальне тлумачення конституційно  визначених засад побудови і функціонування цієї системи. Виявлені при цьому  окремі застереження мають належною мірою враховуватись і втілюватись  у законодавчому забезпеченні подальших  заходів адміністративної реформи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ

 

На основі вищевикладеного  матеріалу можна зробити ряд  висновків та узагальнень:

1. Державна служба є комплексним правовим інститутом, оскільки включає в себе норми багатьох галузей права: конституційного, адміністративного, фінансового, трудового, кримінального, житлового та ін.
2. Законодавством визначено чотири види державних службовців: нижчий - простий, середній, підвищений (відповідальний), вищий. Зайняття відповідної посади можливе лише при виконанні ряду умов, залежно від рангів.
3. Для проходження служби нижчого рівня вимагається успішне закінчення загальноосвітньої школи, або інше, визнаний рівноцінним рівень освіти, підготовча практика для зайняття посади середнього рівня, як мінімум вимагається закінчення реального училища, підготовча практика протягом трьох років, складання іспитів на право проходження служби. Для проходження служби вищого рівня вимагається закінчення вищої школи, підготовча практика до зайняття посади протягом мінімум двох років, складання іспиту на право проходження служби.
4. Незалежно від конкретних специфічних функцій на державних службовців покладається обов’язок виконувати свої завдання безсторонньо та справедливо, маючи на меті благо всього суспільства.
5. Неодмінною умовою підвищення ефективності державної служби є формування якісного складу державних службовців у центральних і державних органах державної виконавчої влади. Посилення інтелектуального забезпечення економічних і соціальних форм досягається шляхом залучення до державної служби фахівців вищої кваліфікації, передусім для середньої ланки державного апарату. Ця робота повинна проводитись на основі постійного аналізу фактичного складу державних службовців, прогнозування кількісних та якісних змін у суспільно-політичному та економічному житті, у законодавстві та викликаного у зв’язку з цим оновлення функцій державних органів.
6. Для якісного формування складу державних службовців центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, їх керівникам необхідно визначити щорічно і на перспективу потребу у кадрах державних службовців всіх категорій з урахуванням посад і профілю їх діяльності, формувати замовлення на підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації державних службовців, укладати відповідний договір з керівниками навчальних установ, добирати кадри державних службовців відповідно до вимог законодавства з урахуванням особливостей кожної справи.
7. Подальше вдосконалення інституту державної служби можливе у вивченні та творчому використанні зарубіжного досвіду з питань державного управління.
8. Формування сучасної високоефективної державної служби тільки розпочато. Вирішення цього завдання вимагає ще великих зусиль і засобів із державного бюджету, а також видання ряду нових нормативних правових актів по питаннях державної служби.
9. Державна служба як важливе соціально-правове явище особливо потребує теоретичних досліджень з різних точок зору: правової, політичної, соціальної, організаційної, психологічної та ін.
10. В процесі розвитку законодавства про державну службу буде посилюватись тенденція злиття подібних правовідносин в одну правову галузь. Законодавчий процес в області державної служби України приведе до створення нової галузі - службового права з своїм предметом правового регулювання. З практичної точки зору наслідком реформування державної служби стане виникнення на місці старої та неефективної державної служби сучасної публічної служби. Службове право повинно стати регулятором державно-службових відносин не тільки в сфері діяльності державних органів, але і в області функціонування органів місцевого самоврядування.
11. Важливим для інституту державної служби є питання про види державної служби. На законодавчому рівні це питання не врегульоване. В юридичній науці немає єдиної думки стосовно видів державної служби.
12. Найчастіше державну службу класифікують на такі види: службу в органах законодавчої, виконавчої та судової влади; на цивільну та мілітаризовану службу; на цивільну та спеціалізовану службу; на державну і цивільну. За законом державною є тільки та служба, яка здійснюється в державних органах та їхньому апараті.

Отже, на формування системи  виконавчої влади у постіндустріальних умовах впливає пошук нової теорії організації державної влади, трансформація  її природи. Ідея демілітаризації, децентралізації  державно-владних структур та методів  при збереженні ідеї правової держави  породжує нову теорію сервісної держави, яка покликана задовольняти потреби  суспільства та кожного окремого його члена на принципі послуг.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Закон України «Про  державну службу». Прийнятий 16.12.93р.-Відомості  Верховної Ради 1993р., № 52 ст. 490, зі  змінами і доповненнями.

2. Конституційне право  України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К., 1999. – С. 514–515.

3. Авер’янов В.Б. Реформування українського адміністративного права: черговий етап // Право України. – 2000. – № 7. – С. 6–8.

4. Авер’янов В. Адміністративне право України: доктринальні аспекти реформування // Право України. – 1998. – № 8. – С. 10–11.

5. Авер’янов В.Б. Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики. К., 2003. 189 с.

6. Авер’янов В.Б. Структурно-функціональна характеристика апарату державного управління // У кн.: Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. В.Б.Авер’янова. - К., 1998. - С. 149-150.

7. Административное право: Учебник/ Под ред. Ю.М.Козлова, Л.Л.Попова. – М., 1999. – С. 409.

8. Бахрах Д.Н. Государственная служба: основные понятия, её составляющие, содержание, принципы. - Государство и право 1996. - № 12. С. 10-18.

9. Дахова І. Поняття виконавчої влади та її місце в державному механізмі України (конституційний аспект) // Право України. 2002. №12. С. 23.

10. Дашковська О.Р. Конституційний статус і взаємодія гілок державної влади в Україні // Проблеми активізації конституційно-правових досліджень і вдосконалення викладання конституційного права: 36. наук, статей. – Харків, 1999. – С. 29–46.

11. Коваленко A.A. Розвиток виконавчої влади в Україні на сучасному етапі: теорія і практика: Монографія. – К.: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2002. - 512с.

12. Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 1999. - 736 с.

13. Манохин В.М. Советская государственная служба. – М.,1996. – с.76, 122-124.

14. Ноздрачев А.Ф. Об основах государственной службы. - Дело и право 1996. - № 5. С. 29-40.

15. Пилипенко А Адміністративне юрисдикційна діяльність органів виконавчої влади питання теорії // Право України. 2004. №9. С. 26

16. Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю.С.Шемшученка, В.Д.Бабкіна. – Київ: Генеза, 1997. – 395 с.

17. Попович С. Административное право. Общая часть. – М., 1968. – С. 398–400.

18. Старилов Ю.Н. Институт государственной службы: содержание и структура. - Государство и право 1996. - № 5. С. 14-24.

19. Указ Президента України „Про першочергові заходи з проведення в Україні адміністративної реформи” 20 листопада 1998 року № 1284/98

20. Шеpгин А.П. Административная юрисдикция. – М., 1979. – С. 33.

21. Щербак А.И. Правовая ответственность должностних лиц. – К., 1990. – с.83.