Реформуання державної служби в україні

Державна служба як наука  і навчальна дисципліна має свою галузеву належність. Вона є продовженням і доповненням безпосередньо  «Державного управління» та «Адміністративного права».

Державна служба є комплексним  правовим інститутом, оскільки включає в себе норми багатьох галузей права: конституційного, адміністративного, фінансового, трудового, кримінального, житлового та ін.

Система законодавства про  державну службу характеризується складом  і внутрішньою структурою його джерел. Не зважаючи на те, що нормативні акти, що регулюють державно-службові відносини, належать до різних галузей права, вони об’єднуються в групи, інститути  і послідовно розміщуються у відповідності  до їх юридичної сили. У законодавстві  про державну службу виділяють нормативні акти щодо регулювання загальних  питань державно-службових відносин. Ці акти визначають поняття «державна  служба», «державна посада», «державний службовець», а також поняття, види нормативних актів, які є джерелами  законодавства про державну службу, принципи державної служби та ін.

Поняття державної служби вперше на законодавчому рівні визначається у Законі «Про державну службу». Державна служба – це професійна діяльність осіб, які обіймають посади в державних  органах та їх апараті щодо практичного  виконання завдань і функцій  держави та одержують заробітну  плату за рахунок державних коштів. Виходячи з наведеного поняття, можна  виділити наступні основні її ознаки [1]:

а) професійна діяльність;

б) діяльність в державних  органах та їхньому апараті;

в) заробітна плата за рахунок державних коштів.

Державна служба – це професійна діяльність, тобто нею  можуть займатися тільки особи, які  мають відповідну освіту і професійну підготовку. Варто зазначити, що даний  закон не передбачає обов’язкової вищої освіти.

За законом державною  є тільки та служба, яка здійснюється в державних органах та їхньому  апараті.

Важливою ознакою державної  служби є заробітна плата за рахунок  державних коштів. Виходячи із статті 1 Закону «Про оплату праці» заробітна  плата – це винагорода, що нараховується, як правило, у грошовій формі, яку  згідно з трудовим договором власник  або уповноважений ним орган  виплачує працівникові за виконану ним роботу. Водночас даний закон встановив, що держава здійснює регулювання оплати праці, зокрема, шляхом визначення умов і розмірів оплати праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, і керівників державних підприємств (ст. 8).

Державна служба ставить  перед собою наступні завдання: охорона  конституційного ладу України, створення  умов для розвитку громадського суспільства, виробництва, забезпечення вільної  життєдіяльності особистості, захист прав, свобод і законних інтересів  громадян;

• формування суспільно-політичних і державно-правових умов для практичного здійснення функцій державних органів;
• забезпечення ефективної роботи державних органів у відповідності до їхньої компетенції;
• удосконалення умов державної служби і професійної діяльності державних службовців;
• створення і забезпечення належного функціонування системи підготовки і підвищення кваліфікації державних службовців;
• забезпечення принципу гласності в діяльності державних службовців і державних органів, дотримання законності, викорінення бюрократизму, корупції та інших негативних явищ у системі державної служби тощо.

Під функціями державної  служби слід розуміти основні напрями  практичної реалізації правових норм інституту державної служби, які  сприяють досягненню відповідної мети правового регулювання державно-службових  відносин і виконанню державною  службою своєї соціальної ролі і  державно-правового призначення. При  вивчені цього питання слід звернути увагу на те, що єдиної думки з  приводу видів функцій у юридичній  науці немає. Існують різні думки  стосовно їх класифікації. Зокрема, виділяються  такі функції державної служби [20, с.33]:

а) основні – інформаційне забезпечення, прогнозування і моделювання, планування, організація, керівництво, координація, контроль, регулювання, облік;

б) загальні – здійснення державної кадрової політики; комплектування персоналу державних органів  з урахуванням здібностей, професійних, особистих і моральних якостей; організація державної служби; планування і прогнозування розвитку персоналу  державних органів; аналіз стану  і ефективності державної служби в органах державної влади  та ін.;

в) специфічні, які можна  розглядати як регулятивний і організаційний вплив щодо обмеженого і доцільного втручання у сферу економіки  і соціально-культурного будівництва, в яких об’єкти управління володіють  значною самостійністю щодо вибору рішень та їх реалізації;

г) допоміжні, які мають  на меті обслуговування діяльності державних  органів у рамках основних, загальних  і специфічних функцій (діловодство, юридичне обслуговування, матеріально-технічне забезпечення та ін.);

д) спеціальні, які відображають особливості об’єкту управління (наприклад, методичне, технічне керівництво). Вони можуть доповнювати загальні функції  у разі їх недостатності.

На думку О. Ф. Ноздрачьова, функціями державної служби є правозастосовча, правотворча, правозахисна, регулятивна, організаційна [14, с.34].

Важливим для інституту  державної служби є питання про  види державної служби. На законодавчому  рівні це питання не врегульоване. В юридичній науці немає єдиної думки стосовно видів державної  служби. Найчастіше державну службу класифікують на такі види:

а) службу в органах законодавчої, виконавчої та судової влади;

б) на цивільну та мілітаризовану (воєнізовану) службу;

в) на цивільну та спеціалізовану службу;

г) на державну (в державних  органах та військову) і цивільну (муніципальну службу, службу в державних організаціях і установах, в апаратах політичних партій, у громадських організаціях, у недержавних, некомерційних організаціях, приватних підприємствах тощо).

 

РОЗДІЛ 2. УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНОЮ  СЛУЖБОЮ ТА ВИДИ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ

 

Управління державною  службою характеризується наступними ознаками:

а) це практична діяльність щодо визначення основних напрямів розвитку і реального функціонування всіх елементів правового інституту  державної служби;

б) це функція державних  органів, яка здійснюється у визначених організаційно-правових формах і реалізується спеціально створеними державними органами;

в) основною метою управління є задоволення інтересів держави  і публічних інтересів у цілому;

г) управління базується  на принципах законності, гласності, підпорядкованості вищестоящим  державним органам і посадовим  особам вищого рівня державних органів  і держаних службовців нижчого рівня, єдності основних вимог, що висуваються  до державних службовців, стабільності державної служби.

Органи управління державною  службою – це спеціальні державні органи або підрозділи державних  органів, до компетенції яких відноситься  забезпечення і розвиток системи  державної служби. При цьому слід мати на увазі, що серед них можна  виділити органи забезпечення державної  служби та органи управління державною  службою. Орган забезпечення державної  служби – це орган або, як правило, підрозділ державного органу, завданнями якого є виконання або організація  виконання норм, правил і приписів системи державної служби щодо специфіки  даного державного органу. Органом  державного управління державною службою  є орган, який призначений підтримувати і розвивати системи відносин державної служби, її видів, організації  управління державною службою, її персоналом, забезпечення порядку, умов і процедур реформування державної служби, підвищення професіоналізму і компетентності державних службовців.

Для розуміння сутності інституту  державної служби важливо з’ясувати  зміст таких понять, як «державна служба» і «державний службовець». На жаль, досконалого визначення цих понять український законодавець поки що не винайшов. Чинне законодавство містить визначення, що допускають їх довільне тлумачення [14, с.28].

Щодо терміну «службовець» то він є похідним від терміна «служба» і широко використовується в юридичній літературі. Загальноприйнято вважати, що службовці - це особи, які проходять якийсь певний вид служби (державної, громадської чи комунальної) [17, с.399].

Враховуючи законодавчу  невизначеність терміна «державний службовець», та перманентні дискусії щодо визначення поняття «державна служба», доводиться констатувати, що до цього часу єдиного підходу до розуміння поняття «державні службовці» в Україні не вироблено.

Застосовуються два основних підходи:

1) державний службовець  в широкому розумінні - працівник,  який здійснює на професійній  основі у будь-якій державній  установі, закладі, організації,  підприємстві суспільно-корисну  діяльність та одержує за таку  працю заробітну плату;

2) державний службовець  у вузькому розумінні - особа,  яка перебуває на службі у  держави на посаді, віднесеній  до державної служби в державному  органі або його апараті, з  метою здійснення специфічного  виду публічної суспільно-корисної  діяльності - професійного державного  управління або регулювання, за  що одержує винагороду з коштів  державного бюджету.

Державна служба відрізняється  від усіх інших видів служби своєю  публічністю, професійністю, постійністю  та функціонуванням у сфері державного управління.

Зміст поняття «державний службовець» безпосередньо залежить від значення базового терміна «державна служба», і тому, враховуючи суперечливість поглядів учених і практиків, варто продовжити дослідження з метою запропонувати їх більш аргументоване наукове тлумачення [10, с.45].

Отже, державними службовцями  є службові особи, які склали Присягу  державного службовця України та проходять державну службу в державних  органах (їх апаратах) за рахунок державних  коштів з метою реалізації відповідної  частини завдань та функцій держави.

Поняття «посадова особа» можна дослідити через призму службово-правових відносин, у яких вона перебуває. Характер діяльності державного службовця завжди обумовлений видом і місцем посади у структурі державного органу. Одні державні службовці беруть участь в усіх стадіях управлінського процесу, а інші - лише в окремих. Важливим елементом для визначення ролі особи у службовій діяльності є наявність владних повноважень.

Наявність владних повноважень  визначає важливу роль особи в  управлінському процесі, надаючи їй реальні важелі впливу на формування органу чи його підрозділу і на скерування діяльності підлеглих по службі працівників  у напрямку виконання завдань  та функцій відповідно до компетенції  цього органу. Як носій владних  повноважень, такий службовець має  право виконувати організаційно-розпорядчі дії, які супроводжуються визначенням  форм та застосуванням відповідних  методів управлінської діяльності, вибором моделі впливу на підлеглих  і створення умов для виконання  ними службово-трудових обов’язків. Саме до цієї групи службовців належать посадові особи [17, с.400].

Таким чином, для посадової  особи характерною ознакою є  зайняття керівної посади.

Отже, посадова особа державної  служби - це державний службовець, який з метою постійного чи тимчасового  управління державним органом або  його підрозділом, а також представництва його інтересів у зовнішніх відносинах наділений державно-владними повноваженнями і правомочний вчиняти службові юридичні значимі дії.

Щодо службових осіб, то такими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції  представників влади, а також  обіймають постійного чи тимчасового  на підприємствах, установах, чи організаціях незалежно від форм власності  посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських  обов’язків, або виконують такі обов’язки за спеціальними повноваженнями. Відповідно виокремлюються наступні ознаки службової особи:

1) здійснення функцій  представника влади;

2) виконання організаційно-розпорядчих  функцій згідно з посадою;

3) виконання адміністративно-господарських  обов’язків згідно з посадою;

4) виконання організаційно-розпорядчих  функцій або адміністративно-господарських  обов’язків на підставі адміністративного  акта.

Досліджуючи юридичну природу  поняття службової особи державної  служби, необхідно виділити наступні властиві їй ознаки:

1) наявність спеціальних  повноважень, які закріплені нормативно-правовими  актами;

2) правомочність видавати  вказівки обов’язкового характеру  як фізичним, так і юридичним  особам, які не перебувають у  службово-трудових відносинах;

3) застосування заходів  адміністративного примусу у  випадках, передбачених законодавством.

Отже, можна зробити висновок, що службова особа державної служби - це фізична особа, яка постійно чи тимчасово займає в органах  державної влади посаду, пов’язану  з виконанням спеціальних повноважень, наданих й у встановленому законом порядку, стосовно осіб, що не перебувають з нею у службовому підпорядкуванні, і у випадках, передбачених законодавством, має право застосовувати заходи адміністративного примусу [21, с.83].