Система вищої освіти

 

 

 

 

 

 

 

ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД СИСТЕМИ

ВИЩОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ

 

 

Керівник дослідження – Тарас Фінніков

 

 

 

Вступ

У спадщину від СРСР незалежній Україні дісталася достатньо розвинена і розгалужена система вищих освітніх закладів з кваліфікованим персоналом, певною матеріально–технічною базою та орієнтацію на обслуговування централізованої планової економіки.

Вона представляла з себе середню за якістю систему суто державної вищої освіти у складі 12 університетів (з них два аграрних), трьох академій, трьох консерваторій і аж 138 спеціалізованих інститутів. Серед них існувало кілька навчальних закладів, які формально належали кооперативним та громадським організаціям (Укоопспілка, профспілки, Комуністична партія та її молодіжна організація), які фактично були повністю одержавлені.

Мало не 2/3 випускників цієї системи отримували дипломи з інженерно–технічних чи технологічних спеціальностей, а кількість економістів, менеджерів та юристів була багаторазово меншою, ніж у демократичних країнах з аналогічними показниками розвитку господарства.

 

1. Система вищої освіти

1.1. Становлення сучасної системи  вищої освіти

Несприятливі історичні умови (відсутність власної централізованої держави, належність окремих українських земель до різних державних утворень)  були причиною того, що вища освіта в Україні виникла пізніше, ніж у Західній чи Центральній Європі. Першою університетського рівня в Україні досягла Києво-Могилянська Академія на початку ХVII ст. У тому ж сторіччі з’явився й Львівський університет. Нові університети були створені вже в XIX столітті в східній та західній частинах України, які входили на той час до складу Російської та Австро–Угорської імперій.

У СРСР (за зразком Російської імперії) віддавали перевагу класичній німецькій (гумбольдтівській) моделі університету, найкраще пристосованій до підготовки державних службовців та інженерів–дослідників, виплекали акцентовану на викладанні природничо–математичних дисциплін середню загальноосвітню школу і відносно просту систему вищої освіти з п’ятирічною тривалістю навчання та єдиним видом диплома загальносоюзного зразка. Жорстке та дріб’язкове централізоване планування обумовило надмірне подрібнення предметних областей і створення чисельних вузьких спеціальностей.

У радянські часи вища освіта в Україні швидко розвивалася до початку 1970-х років. У десятки разів збільшилась кількість вищих навчальних закладів, у сотні разів зросла чисельність студентства та викладацького складу. Пріоритетний розвиток забезпечувався технічним, технологічним, медичним, педагогічним та військовим вищим навчальним закладам. Широкий розмах отримали вечірні та заочні форми навчання, які часом набували характеру поєднання навчальних закладів з промисловими та сільськогосподарськими підприємствами.

В останні радянські десятиліття наголос робився на покращення якісних показників, розвиток матеріально–технічної бази та соціальної сфери вищої освіти при практично стабільному контингенті студентства. Водночас, спостерігалися тенденції до надмірної уніфікації змісту освіти в різних навчальних закладах, підсилювалась ідеологізація навчально–виховного процесу, зростали формальні вимоги до кваліфікації професорсько–викладацького складу, бурхливо зростав обсяг науково–дослідних робіт та чисельність науково–допоміжного персоналу.

 

 

1.2. Спроби трансформації  протягом 90-х років

 

Законодавчою базою трансформації освіти після проголошення незалежності в Україні став демократичний Закон про освіту (червень 1991 р.). Він задекларував  гуманізацію і демократизацію вищої школи, уможливив появу нових навчальних закладів різного типу і форм власності, перехід державних вузів на частково платну систему навчання, запровадив систему освітніх та освітньо–кваліфікаційних рівнів вищої освіти.

Утворене указом Президента у грудні 1991 р. об’єднане Міністерство освіти (замість Міністерств народної освіти, вищої і середньої спеціальної освіти та Державного комітету з професійної освіти) чимало зробило для ліквідації державної монополії на надання освітніх послуг та розвитку автономії освітніх закладів. Саме тоді почали масово виникати недержавні вищі навчальні заклади. Істотний негативний вплив на діяльність і розвиток вищої освіти справляла перманентна економічна криза, наслідком якої стало постійне зниження обсягів централізованого фінансування вищої школи та фактичне припинення її фінансування з боку державних підприємств і установ, руйнування сектору науково–дослідних робіт.

Наступним кроком стали розробка та ухвалення Державної національної програми “Освіта. Україна ХХІ століття” (1993 рік), яка наголосила на необхідності виходу освіти України на рівень розвинутих країн світу шляхом докорінного реформування її концептуальних, структурних, організаційних засад, а також через подолання монопольного становища держави в освітній сфері.

Вона поставила завдання децентралізації та регіоналізації управління системою освіти, посилення впливу громадськості на прийняття рішень у сфері освітньої політики з поступовим формуванням державно–громадської системи управління освітою, інтеграції у світові освітні структури, забезпечення варіантності освіти тощо. Нажаль, Державна національна програма “Освіта. Україна ХХІ століття” задекларувавши широкі і привабливі наміри трансформації галузі залишилась значною мірою на папері. Внаслідок відсутності організаційно–економічного механізму її реалізації, політичної волі керівництва та недосконалого менеджменту в галузі, надто повільних і непослідовних дій законодавців, постійного скорочення державного фінансування, а також досвіду реалізації масштабних трансформаційних проектів кращі задумки програми досі лишаються нереалізованими.

Основними результатами трансформації освітньої системи протягом 90-х років стали:

1. Запровадження ступеневої системи вищої освіти, а також чотирьох рівнів акредитації вищих навчальних закладів та дипломів їх випускників:

• рівень І —технікуми, а також подібні до них училища й школи, що готують молодших спеціалістів;

• рівень II — коледжі, які готують бакалаврів за чотирьохрічною програмою на базі повної загальної середньої освіти;
• рівні III і IV — університети, академії, інститути, які готують бакалаврів і спеціалістів (заклади рівня III), а також магістрів (заклади рівня IV);

2. Назріла деідеологізація вищої освіти набула характеру формального вилучення комуністичної ідеології з навчальних закладів, але залишила ряд складних і досі нерозв’язаних проблем:

• не вдалося сформувати нової методології викладання дисциплін соціально–гуманітарного циклу;
• значна частина викладачів дисциплін соціально–гуманітарного циклу залишились у полоні марксистських схем і уявлень суспільного розвитку;
• зосередження практично необмеженої влади в руках університетського менеджменту без розвинених демократичних традицій громадського контролю призвело до посилення бюрократизованості та корумпованості у вищих навчальних закладах;

3. Вироблення нового погляду на гуманізацію та гуманітаризацію вищої школи знайшло відображення в наступних рішеннях:

• Відчутно збільшено та уніфіковано обов’язковий цикл дисциплін гуманітарного спрямування, який збагатився рядом актуальних навчальних курсів і сучасних світоглядних концепцій;
• Урізноманітнилась методика вивчення соціально–гуманітарних дисциплін за рахунок відмови від вузького кола усталених догматичних прийомів (наприклад, обов’язкове і велике за обсягом конспектування першоджерел), натомість, укорінився полегшений белетристичний стиль викладання більшості цих дисциплін;
• Вищі навчальні заклади отримали більше свободи у визначенні програм соціально–гуманітарних дисциплін, стали заохочуватись авторські методики їх викладання, з’явився достатній вибір альтернативних підручників з цих дисциплін;
• Було фактично демілітарізовано навчальний процес у цивільних вищих навчальних закладах (ліквідовано більшість військових кафедр, військова підготовка перестала бути обов’язковою, скасовано обов’язкове вивчення цивільної оборони);
• Істотно зменшено підготовку фахівців у військових вищих навчальних закладах, скорочено їх мережу, розвинена практика підготовки військових фахівців у цивільних навчальних закладах;

4. Зміна структури підготовки фахівців різних напрямів у бік помітного збільшення випуску економістів, юристів, менеджерів, соціологів, психологів, філологів та перекладачів за рахунок приватних інвестицій при збереженні бюджетної підтримки традиційних спеціальностей;

5. Створено широку мережу вищих навчальних закладів різних рівнів акредитації, заснованих на недержавній формі власності, а також самофінансованих державних вищих навчальних закладів, які не отримують державної фінансової підтримки;
6. Зроблені кроки до дерусифікації системи вищої освіти в Україні:

• Навчальний процес і діловодство в більшості вищих навчальних закладів переведено на українську мову;

• Ведеться розробка української термінології в більшості галузей наук, випущені чисельні монографії, підручники, навчальні та методичні посібники українською мовою (хоча весь спектр дисциплін досі не охоплено);
• До навчальних планів вищих навчальних закладів гуманітарного спрямування введено чималі обсяги вивчення українознавчих дисциплін;
• У деяких вищих навчальних закладах суттєво поліпшено вивчення іноземних мов, в основному, англійської мови;

7. Відбулася реальна диверсифікація джерел фінансування вищої освіти. Останні роки більшість студентів отримує освіту за рахунок коштів юридичних та фізичних осіб.

 

 

1.3. Правові засади вищої  освіти України

Завданням законодавства України про освіту визначено врегулювання суспільних відносин у галузі навчання, виховання, професійної, наукової, загальнокультурної підготовки громадян.

Ядром законодавчої бази вищої освіти в Україні є Конституція України (1996 р.). Закон України “Про освіту” (1996 р.) та інші закони регулюють окремі питання функціонування вищої освіти (фінансові, майнові тощо).

Згідно з Конституцією України (ст. 53) кожен громадянин має право на освіту. Для громадян України держава декларує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Конституція України закріплює право громадян на безоплатне здобуття вищої освіти в державних і комунальних вищих навчальних закладах на конкурсній основі.

Безпосереднє законодавче регулювання у сфері освіти, у т. ч. й вищої, здійснюється Законом України “Про освіту”. За цим законом освіта розглядається як основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави, вона є пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства.

Метою освіти визначено всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її таланту, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями.

Громадяни України мають право на освіту за рахунок коштів державного бюджету в державних вищих навчальних закладах незалежно від статі, раси, національності, соціального і майнового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання та місця проживання. Це право забезпечується розгалуженою мережею закладів освіти, їх відкритим характером та різними формами навчання (денною, вечірньою, заочною (дистанційною), екстернатом) тощо. Держава згідно чинного законодавства здійснює певний соціальний захист учасників навчально–виховного процесу (вихованців, учнів, студентів, курсантів, слухачів, стажистів, клінічних ординаторів, аспірантів, докторантів та інших осіб).

Протягом 1993–2000 р. фактично створено нову нормативну базу вищої освіти. Крім названого вище Закону України “Про освіту”, Указами Президента України було ухвалено “Основні напрями реформування вищої освіти” та “Про заходи реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів освіти”. Зазначений комплекс нормативно–правових документів у цілому окреслив ідеологію трансформації всієї освітньої галузі. Низка нормативних актів Кабінету Міністрів України та Міністерства освіти і науки України сприяли створенню механізмів реалізації зазначених документів, гуманізації та демократизації вищої освіти, формуванню нового змісту вищої освіти, підвищення якості освітніх послуг.

Необхідно відзначити досить високу якість підготовки нормативних актів апаратом Міністерства освіти і науки України, їх зваженість, збалансованість, відносну стабільність, делегування ряду повноважень та можливостей вищим навчальним закладам.

На офіційному сайті Міністерства освіти і науки України в мережі ІНТЕРНЕТ (http://www.education.gov.ua) зібрано інформацію про закони, підзаконні акти та інші нормативні документи, що регулюють освіту в Україні (http://www.education.gov.ua:8800/edu/educ.docs.ukr), а також інформацію про проекти документів з освітньої політики, які перебувають у стадії обговорення, підписання чи затвердження (http://www.education.gov.ua:8800/edu/educ.projects.ukr).