Система вищої освіти

Найбільш послідовно ці заходи проводилися в 1996–1997 роках у формі  об’єднання дрібних вищих навчальних закладів і включення коледжів, технікумів, училищ до складу вищих навчальних закладів III—IV рівнів акредитації, створення ряду навчальних та навчально–науково–виробничих комплексів.

На практиці ці процеси так і не набули системного характеру, були неоднозначно сприйняті колективами та керівництвом вищих навчальних закладів, центральних та місцевих органів влади.

Ідея навчальних та навчально–науково–виробничих комплексів довела свою життєздатність. Провідні державні університети (як класичні, так і спеціалізовані) створили локальні мережі відокремлених факультетів, інститутів, коледжів та училищ, як за місцем свого розташування, так і в інших регіонах України. Були створені цікаві прецеденти об’єднання в такі комплекси вищих навчальних закладів різного підпорядкування і форм власності.

Ще один важливий напрям оптимізації освіти – це вже непоодиноке створення навчальних комплексів, в які об’єднуються навчальні заклади різних рівнів та типів, що забезпечують виховання і навчання від дитячого садочка до магістратури за наскрізними планами виховання і програмами навчання.

Доречно зауважити, що процес створення надпотужних масових університетів з масштабом в 50–150 тис. студентів, як в багатьох країнах світу,  в Україні поки що не відбувся. Група найбільших вищих навчальних закладів України складається з 25 університетів та академій у кожному з яких навчається понад 10 тис. студентів. Лише три з них за чисельністю перевищують відмітку в 20 тис. студентів (Донецький державний технічний університет – 22 тис., Національний технічний університет “Київський політехнічний інститут” – 32 тис., Тернопільська академія народного господарства – 21 тис.). Причому в чисельності враховані студенти як денної, так і заочної форми навчання. Цікаво, що Донецький державний технічний університет і Національний технічний університет “Київський політехнічний інститут” навчають, переважно, студентів денної форми навчання, а в Тернопільській академії народного господарства понад 60% студентів навчаються на заочній формі навчання.

 

 

 

 

 

 

Особливості вищих навчальних закладів І–ІІ рівнів акредитації

За радянських часів сучасні вищі навчальні заклади І–ІІ рівнів акредитації існували, але мали статус закладів середньої спеціальної освіти. Ці навчальні заклади готували фахівців, які мали певну загальнокультуpну підготовку, спеціальні уміння та знання, деякий досвід їх застосування для виpішення типових пpофесійних завдань. Такий диплом дозволяв посідати більш високий рівень посад порівняно з кваліфікованими робітниками (техніки, технологи, медичні сестри, вихователі дитячих садків та вчителі молодших класів тощо).

Як вже згадувалося раніше, на початку 90-х років цей сектор був включений до системи вищої освіти. З того часу мережа цих закладів скоротилася, багато з них потрапило до складу новоспечених університетів з втратою юридичної самостійності.

Водночас, частина цих закладів змінила традиційний статус технікуму або училища на статус коледжу, здобувши право підготовки фахівців освітньо–кваліфікаційного рівня “бакалавр”, які юридично прирівнюються до бакалаврів – випускників університетів, академій та інститутів.   

До вищих навчальних закладів I–II рівнів акредитації можуть вступати як особи з повною загальною середньою освітою (11 років навчання), так і ті, хто отримав  базову середню освіту (9 років навчання). Звичайний термін навчання для здобуття освітньо–кваліфікаційного рівня “молодший спеціаліст” складає 3–4 роки після базової середньої освіти або 2–3 роки після повної середньої освіти в залежності від напряму підготовки та навчального закладу.

До середини 90-х років випускників технікумів зараховували лише на перші курси інститутів, академій та університетів. Після запровадження в Україні ступеневої системи освіти молодших спеціалістів стали, при бажанні продовжити освіту, зараховувати на скорочені (на 1–2 роки) програми підготовки бакалаврів. Це стало можливим після запровадження освітньо–професійних програм 1994 року, які значною мірою уніфікували зміст підготовки молодших спеціалістів з планами молодших курсів вищих навчальних закладів III–IV рівнів акредитації.

Порівняно з розвиненими демократичними країнами питома вага молодших спеціалістів у загальній кількості осіб, що отримують вищу освіту, є недостатньою. Причинами цього стали: недосконале виконання органами державної виконавчої влади функції прогнозування потреби національної економіки у фахівцях різних освітньо–кваліфікаційних рівнів; перевиробництво інженерно–технічних працівників з ряду напрямів підготовки, які стають кращими претендентами на посади техніків і технологів.

 

Освіта для дорослих

Тенденції глобалізації світового господарства та прискорення науково–технічного прогресу ставлять завдання вдосконалення кваліфікації впродовж всього життя людини. Це особливо актуально в умовах транзитивної економіки, коли ринок праці дуже швидко змінюється, що зумовлює потребу в короткотермінових навчальних програмах перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів. Цю важливу функцію покликана виконувати система післядипломної освіти.

Така система традиційно існувала в Україні і базувалася на директивних вимогах до підвищення кваліфікації фахівців різних напрямів. Базовим параметром цієї системи була вимога про регулярне проходження такого навчання кожні п’ять років, тривалість навчання часто досягала піврічного терміну, відповідні видатки були передбачені бюджетами усіх рівнів. Значна частина фахівців (особливо науково–педагогічних працівників вищої школи) проходили це навчання за межами України (у Москві та Ленінграді).

Протягом 90-х років система післядипломного навчання істотно деградувала через радикальне скорочення бюджетного фінансування, зникли цілі сегменти цієї сфери. Вдалося зберегти лише окремі галузеві системи післядипломного навчання, зокрема, для лікарів та вчителів.

Частина закладів післядипломної освіти, намагаючись адаптуватись до нових умов, перетворились на вищі навчальні заклади III–IV рівнів акредитації. Інші широко практикують програми перепідготовки, які дозволяють надати другу вищу економічну, юридичну та управлінську освіту за скороченими термінами навчання (1–3 роки).

В останні роки відбуваються позитивні зміни у розвитку системи післядипломної освіти. Функціонує понад 500 державних та недержавних навчальних закладів та підрозділів, з яких близько 200 вищих навчальних закладів післядипломної освіти підпорядковані безпосередньо Міністерству освіти і науки України. Поряд з цим 23 міністерства та відомства мають власну мережу закладів, серед яких найбільш вагомі – аграрна, промислова та транспортна галузі. Через систему післядипломної освіти щорічно проходить біля 300 тис. фахівців, у тому числі понад 30 тис. отримують вищу освіту з кількох десятків спеціальностей.

Формується інфраструктура перенавчання кадрів з питань інвестиційної діяльності, конкурентоспроможності, банкрутства, стандартизації, пенсійної системи, охорони інтелектуальної власності, банківської та страхової діяльності тощо. Сформовано мережу закладів з професійного навчання державних службовців, керівників підприємств, військовослужбовців, звільнених в запас, митників тощо. Відкриваються нові спеціалізації напрямків перепідготовки для представників малого і середнього бізнесу.

На жаль, більшість закладів післядипломної освіти не практикують спеціальних сучасних методик навчання дорослих слухачів. З’являються лише перші паростки дистанційного навчання з використанням глобальної інформаційної мережі Інтернет. Не отримала широкого розповсюдження практика підвищення кваліфікації за кордоном.

Особливістю масової свідомості є прихильність до державновизнаних форм навчання і документів про отриману кваліфікацію. Це зумовлює прагнення закладів післядипломного навчання легітимізувати власну освітню діяльність і видавати випускникам дипломи або свідоцтва державного зразка. Така ситуація заохочується Урядом, який забезпечив звільнення ліцензованих освітніх програм від податку на додану вартість (який є одним з найбільших податкових тягарів в український економіці). Внаслідок цього одна з найбільш популярних у світі програм підвищення кваліфікації – магістр бізнес–адміністрування (MBA), яка досі офіційно не визнана в Україні, дуже повільно знаходить шлях до потенційних замовників.

Цікаво, що слухачів у віці понад 40–45 років у системі післядипломного навчання майже немає. Причиною цього є відсутність розвинутих програм високого рівня для цієї вікової категорії фахівців, які характеризуються високою кваліфікацією, часто наявністю кількох вищих освіт, службовим положенням, тривалим досвідом практичної фахової діяльності тощо.

 

 

 

2.2. Управління вищими  навчальними закладами

Управління вищою освітою в Україні здійснюється органами державної влади, власниками (або уповноваженими ними органами), адміністрацією вищих навчальних закладів та органами громадського самоврядування.

 

Державне управління вищою освітою

Функцію державного упpавління вищою освітою в Укpаїні здійснюють: Президент України, Верховна Рада, Кабінет Міністрів, Міністеpство освіти і науки Укpаїни; міністеpства та інші центральні органи виконавчої влади Укpаїни, які мають у своєму підпоpядкуванні вищі навчальні заклади; Вища атестаційна комісія Укpаїни; Деpжавна акpедитаційна комісія Укpаїни; Уряд Автономної Pеспубліки Кpим, місцеві оpгани виконавчої влади та оpгани місцевого самовpядування і підпоpядковані їм оpгани упpавління вищої освіти.

Президент України формує державну політику та визначає систему органів виконавчої влади, які здійснюють державне управління у сфері вищої освіти. Верховна Рада України здійснює законотворче регулювання, встановлює ряд базових параметрів функціонування системи та ратифікує міжнародні угоди в галузі вищої освіти. Кабінет Міністрів України здійснює державну політику у сфері вищої освіти, видає нормативні правові акти з питань функціонування системи, створює, реорганізує, ліквідує вищі навчальні заклади державної форми власності.

Президентом України було видано ряд важливих документів, зокрема, були затверджені “Основні напрями реформування вищої освіти в Україні”. В останні роки більшість Указів Президента з питань вищої освіти присвячена наданню державним вищим навчальним закладам статусу національного.

Верховна Рада прийняла Закони України “Про освіту”, “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні”, а восени 1999 року проект Закону України “Про вищу освіту” було ухвалено в першому читанні. На жаль, останній законопроект досі не розглянуто в другому читанні. Парламент взагалі повільно розглядає освітянські питання через перевантаженість нагальними законопроектами політичного та економічного характеру.

Кабінет Міністрів України регулярно ухвалює нормативні правові акти з питань функціонування системи вищої освіти, а ще частіше підвищує статус державних вищих навчальних закладів (з коледжу на інститут, з інституту на університет чи академію тощо). Останній час спостерігається прискорення проходження освітянських питань через Уряд України, що часто пов’язується з більш активною позицією Міністерства освіти і науки України.

Міністеpство освіти і науки Укpаїни здійснює загальне управління системою вищої освіти в Україні, схвалює підзаконні нормативні документи, виконує функції уповноваженого власником органа управління по відношенню до підпорядкованих навчальних закладів тощо. У більшості нормативні акти Міністерства носять сучасний демократичний характер і сприяють позитивним процесам у галузі. Можна відзначити відносну стабільність цих нормативів. Водночас, існують цілі сектори вищої освіти, які вимушені керуватись нормативами 60–70-х років, за відсутністю нових (наприклад, заочне навчання) або стримуються в розвитку за повною відсутністю нормативної бази (наприклад, дистанційне навчання). Надмірно затягнулась розробка державних стандартів вищої освіти, причому з ряду напрямів не розроблено навіть їх проектів.

Важливою функцією Міністеpства освіти і науки Укpаїни, інших державних органів, які мають у своєму підпоpядкуванні вищі навчальні заклади, є призначення керівників цих закладів шляхом укладання з ними контрактів на підставі результатів конкурсу. Діючі керівники не зацікавлені в реальній змагальності цієї процедури, а Міністерству часто не вистачає настійності в її забезпеченні.

Вища атестаційна комісія керує роботою по присудженню наукових ступенів. Деpжавна акpедитаційна комісія забезпечує виконання процедур ліцензування, атестації та акpедитації вищих навчальних закладів, надання та зміни їх статусів.

Місцева влада здійснює керівництво комунальними вищими навчальними закладами, а з іншими закладами постійно співпрацює у вирішенні різних нагальних питань.

 

Управління власником

Власники (або уповноважений ними орган) мають необхідний обсяг прав та відповідальності для контролю і керівництва недержавним вищим навчальним закладом. Щоправда, тенденція до збільшення державного втручання звужує поле для маневру та інноваційних ініціатив приватних власників.

 

Менеджмент вищих навчальних закладів

За радянських часів у вищих навчальних закладах існувало два досить сильних центра впливу: ректор і місцевий осередок Комуністичної партії. У пострадянський час ректори зосередили практично всю повноту владних повноважень.

Перехід на контрактну систему найму професорсько–викладацького складу сконцентрував в руках ректорів політику підбору кадрів усіх рівнів (від асистентів до проректорів). Розширення прав навчальних закладів по управлінню майном та коштами також означало лише збільшення повноважень керівників. Нарешті, зниження статусів вчених рад до рівня дорадчих органів при ректорах перетворило останніх майже в одноосібних правителів університетських “королівств”.