Система вищої освіти

3.4. Наукова діяльність  у вищих навчальних закладах

Науковий потенціал України складається з двох основних частин: науковці, що працюють в науково-дослідних установах Національної академії наук та галузевих наукових установах, і науковці, що зайняті у вищих закладах освіти. Кількісне співвідношення між ними варіюється в межах 50:50. Особливість роботи останніх полягає в тому, що поряд з науковою роботою вони ведуть педагогічну діяльність, яка, певною мірою, виступає формою апробації результатів наукових досліджень. Згідно з вимогами вищої школи України кожен викладач має займатися науковою діяльністю, що розцінюється як запорука його науково-педагогічного професіоналізму і втілюється в інноваційні курси, теми курсів, програми. З 1991 по 1998 р. професорсько-викладацький склад за своєю кількістю залишався майже незмінним (приріст склав 0,07%), проте число професорів та доцентів, які є найбільш активною науковою силою, зросло на 9% і суттєво збільшилося число докторантів (у 3,1 рази) та аспірантів (в 1,9 рази).  В 1999 р. в системі Міністерства освіти і науки до наукових досліджень було залучено понад 43 тис. науково-педагогічних працівників, у тому числі 4 тис. докторів наук, професорів.

Друга особливість організації наукової роботи У ВЗО - наявність у структурі більшості навчальних закладів спеціальних науково-дослідних центрів, на які покладається завдання ведення науково-дослідних, проектно-конструкторських та технологічних робот. Число спеціалістів, що виконують такі роботи, має сталу тенденцію до зниження. Якщо в 1991 р. їх частка становила16,8%, в 1995 – 10,3%, то в 1998 – 8,9%. Падіння відбулося за рахунок скорочення числа наукових співробітників всіх категорій: провідних – на 0,09%, старших – на 1,37%, наукових та молодших співробітників – на 2,21%, спеціалістів – на 2,65%. 

Дослідження, що ведуть науковцями ВЗО, поділяються на дві категорії: бюджетні, які фінансуються за рахунок коштів державного бюджету і входять до складу індивідуального навантаження викладача, і госпрозрахункові (комерційні), які виконуються на замовлення різних інституцій і ними фінансуються. Перша категорія досліджень є переважно фундаментальними, друга – прикладними. Фінансування фундаментальних  та пошукових досліджень, наукових досліджень, проектів державного значення в ВЗО, науково-дослідних установах системи освіти здійснюється на конкурсній основі в обсязі, не меншому від 10% державних коштів, що виділяються на утримання вищих закладів освіти. Результати прикладних досліджень, проведених у ВЗО, розцінюються як товар.

В цілому обсяг виконуваних науковцями-освітянами науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт зменшується: в 1998 р. їх обсяг становив 68,8% обсягу робіт, виконаних у 1991 р. Однак обсяг робіт, що виконувалися за рахунок коштів державного бюджету, за цей же час зріс у 2,5 рази, що означало домінування державного фінансування наукової діяльності у ВНЗ: в 1998 р. частка робіт, що фінансується державою, склала 78,2%, в той час як в 1991 р. вона становила 21,8%, а в 1995 р. – 44,6%. 

Наприкінці 90-х років було створено передумови для виходу української науки у світовий науковий простір та інтенсивного пошуку можливостей реалізації технічних досягнень в Україні та за її межами. Зокрема в 1999 р. від міжнародних фондів було отримано 153 гранти. На виставках представлено 1600 експонатів. Відновилися зв’язки вищих закладів освіти з науковими установами академічної та галузевої науки у виконанні національних, міжнародних, галузевих та регіональних програм. Понад 2 тис. студентів проходять практику в установах Національної академії наук України; майже 1,5 тис. студентів виконують дипломні та магістерські роботи з тематики фундаментальних досліджень. Суттєво збільшилася частка студентів, які беруть участь у міжнародних та всеукраїнських конференціях, та кількість виставок, що проводяться за участю ВЗО.

Вищі заклади освіти України мають, як правило, свою видавничо-поліграфічну базу, яка дозволяє своєчасно публікувати результати наукових досліджень. Більшість державних і недержавних ВЗО видають наукові часописи. Це в основному щорічники, що відповідають профілю закладу освіту. Фінансування видання щорічників здійснюється за рахунок коштів ВЗО та або авторів (у державних закладах освіти) і за рахунок ВЗО в недержавних закладах. Найбільш потужні ВЗО публікують за власний рахунок монографії, підручники та навчальні посібники, що були підготовлені їх науковцями.

Українська вища школа активно співпрацює з міжнародними донорськими організаціями. Найбільш вагомий внесок у сприяння розвитку науки у вищій школі України – це внесок Американської ради по співробітництву в галузі освіти та вивченню мов (ACCELS), Британської Ради, DAAD (Deutscher Akademischer Austauschdienst), 
Об’єднання німецьких закладів вищої освіти, Міжнародного фонду “Відродження“, IREX-Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів, Представництва Європейської комісії в Україні, 
який  бере активну участь у керівництві та втіленні програми Європейського Союзу – Тасіс-Темпус, Фонду Євразія (Київське регіональне представництво), Українсько-американського доброчинного Фонду "Сейбр-Світло".

Переважна більшість наукового потенціалу ВЗО зосереджена в державних закладах перш за все в університетах. Це пояснюється, по-перше, наявністю необхідної дослідницької бази, по-друге, наявністю наукових шкіл, які склалися за радянської доби.

Провідним науковим центром серед закладів освіти є Київський національний університет. У складі науково-дослідної частини університету працює 37 усталених наукових колективів (шкіл) світового рівня. Особливістю наукової роботи в університеті є виконання комплексних наукових тем, які об’єднують наукові інтереси фахівців різних профілів знань і мають форму міжфакультетських наукових програм. Протягом останнього часу науковці КНУ імені Тараса Шевченка отримали 53 патенти на винаходи, вони активно співпрацюють у міжнародних програмах, систематично виборюють гранти на ведення науково-дослідної роботи.

Більшість державних вищих закладів освіти інститутського рівня, незважаючи на обмежене фінансування науки, також прагнуть до інтенсифікації наукової діяльності. У Харківському інституті удосконалення лікарів, наприклад, діє чотири відомих за межами України наукових школи. Протягом п’яти останніх років науковцями інституту видано 22 монографії, 865 наукових статей, отримано 13 авторських свідоцтв, 35 патентів України, 13 патентів Російської Федерації, представлено 64 заявки на винаходи, зроблено 183 раціоналізаторські пропозиції.

Окремі державні ВЗО виборюють фінансування переважно на конкурсній основі. 15 грантів Міносвіти на ведення фундаментальних досліджень отримав, наприклад, Сумський держуніверситет.

Позиції і здобутки недержавних вищих закладів освіти є скромнішими. Більшість їх науковців працює за сумісництвом і в силу цього їх наукова діяльність обмежується бюджетною тематикою державного ВЗО. Відносно незначна кількість докторів наук, професорів у недержавній вищій школі, початковий етап процесу формування в них наукових шкіл стримують розвиток науки в цьому секторі ВЗО.   

Основні проблеми науки у сучасній вищій школі України можна звести до таких:

1. Відсутність національної програми розвитку науки у ВЗО, скоригованої з програмами розвитку академічної та галузевої науки. Безсистемність і несталість наукових зв’язків вищих закладів освіти, академічних та галузевих науково-дослідних установ. 
2. Розпорошеність досліджень по різних установах і центрах, дублювання тематики досліджень, відсутність координації роботи науковців та об’єднання зусиль структур та осіб, здатних до наукової роботи.
3. Низька дієздатність принципу конкурсного розподілення коштів для кращих проектів і робочих груп, яка супроводжується неефективним використанням коштів і часто відносно низькими результатами.
4. Слабка фінансова база, яка обмежує наукові можливості структур системи вищої освіти.
5. Низька ефективність підготовки наукових кадрів через аспірантуру, яка є наслідком, з одного боку, браку відповідної дослідницької бази, з іншої – недостатнього рівня матеріального забезпечення, яке вимагає пошуку додаткових джерел доходу і стає на заваді науковій роботі.
6. Відтік кращих науковців за кордон.
7. Відсутність пенсійного забезпечення науковців недержавних ВЗО, адекватного пенсійному забезпеченню науковців державних ВЗО, що призводить до вимивання серйозних науковців з недержавних ВЗО.

4. Студенти вищих навчальних  закладів

4.1. Умови вступу до  вищих навчальних закладів

Розширення доступу громадян до вищої освіти.

Розширення доступу громадян до вищої освіти в Україні є процесом амбівалентним: одночасно зі збільшенням кількості студентів постають чинники, які значно обмежують доступність вищої освіти для частини населення. Крім того, розширення доступу до вищої освіти (як категорію екстенсивного розвитку) необхідно розуміти у зв’язку із якістю освіти (як категорією інтенсивного розвитку).

Доступності вищої освіти сприяє усунення ряду перешкод. Наприклад, скасовано вікове обмеження до 35 років для вступників на денну форму навчання, яке існувало в СРСР. Абітурієнти отримали право, подаючи копії документів, вступати до кількох вищих навчальних закладів одночасно. Таким чином, не склавши екзамени в одному з них, вони не втрачають шансів вступити до іншого. Дозволяється паралельне навчання у кількох вузах. Гнучкіші, ніж раніше, терміни прийому документів і проведення вступних випробувань залишають більше часу для вибору навчального закладу.

Доступ громадян до вищої освіти розширюється за рахунок платного навчання, процедури зарахування на яке часто носять спрощений характер. Кількість студентів збільшується за рахунок заочної форми навчання (від 282,4 тис. осіб у 1995-1996 р. до 463,5 тис. у 1999-2000), яка коштує дешевше порівняно з денною і до якої можуть вдаватися мешканці віддалених районів або особи, що працюють. Втім, зворотним боком поширення заочного навчання є погіршення якості освіти. Зменшується кількість студентів у навчальних закладах І-ІІ рівнів акредитації, натомість збільшується число студентів у вузах ІІІ-IV рівнів акредитації. За власні кошти навчаються 43% студентів вузів ІІІ-IV рівнів акредитації, решта студентів здобуває освіту за рахунок державного замовлення, коштом галузевих установ та місцевих бюджетів. Загальна кількість студентів у 816 державних та 163 недержавних вузах України усіх рівнів акредитації складає 1 млн. 930 тис або 392 особи на 10 тис. населення.

Хоча теоретично вища освіта загальнодоступна і безкоштовна в межах державного замовлення, на практиці головними чинниками, які обмежують її доступність, є матеріальне становище та місце проживання абітурієнта. Через низьку якість підготовки в сільських школах, недоступність додаткових занять особливо потерпає сільська молодь, сироти, напівсироти, вихованці дитячих будинків, діти з малозабезпечених сімей, які не здатні скористатись платними освітніми послугами.

Система прийому до вищих навчальних закладів (умови та правила прийому)

На відміну від СРСР, в якому існували жорсткі, централізовані і регламентовані на центральному рівні правила вступу, нині вищі навчальні заклади отримали широкі права самостійно встановлювати перелік вступних випробувань та їх форми, порядок зарахування, апеляцій тощо. Система прийому декларується як гласна, прозора та демократична, не допускається жодної дискримінації абітурієнтів за ознаками віку, статі, переконань, але етап прийому до вищого навчального закладу є найвразливішим місцем з точки зору зловживань. Широкі повноваження адміністрації вузу при встановленні правил вступу і формуванні приймальних комісій, залежність вступника від екзаменатора, слабка дієвість апеляцій та остаточний характер рішення приймальної комісії залишають широкий простір для корупції та знецінюють конкурсний відбір.

У правилах прийому зазначаються спеціальні категорії громадян, які мають право на пільги при вступі. Адміністрація навчального закладу може самостійно регулювати порядок вступу таких абітурієнтів, причому політика навчальних закладів, як правило, спрямована на те, щоб обмежити кількість пільг при вступі, наприклад для осіб, що закінчили середню школу з відзнакою.

Критерієм зарахування до вузу, зазвичай, є достатня сума балів, яку абітурієнт має набрати на вступних іспитах і встановлюється залежно від конкурсу. При всіх інших рівних показниках, перевагу надають спеціальним категоріям вступників.

Правові передумови для вступу до вищого навчального закладу

Для вступу до вищих навчальних закладів України необхідно мати закінчену середню освіту в обсязі 11 класів загальноосвітньої середньої школи (для вступу у вищі навчальні заклади І–ІІ рівнів акредитації може бути достатньо мати базову середню освіту в обсязі 9 класів). Студентами можуть бути також громадяни інших держав та особи без громадянства. Правила вступу таких осіб до навчальних закладів України регламентуються окремими положеннями. Для іноземців ціни на навчання є значно вищими і часто залежать від країни, з якої прибув студент.

Іноземних студентів приваблює низька, порівняно з іншими країнами, вартість навчання і вони, як правило, представляють країни третього світу (африканський та азіатський регіони), що перебували у сфері впливу колишнього СРСР.

Форми і види вступних випробувань та зміст конкурсної системи відбору абітурієнтів

Для прийому документів і проведення вступних іспитів створюються приймальні комісії на чолі з ректорами. Вступні випробування проводяться у липні, а набір студентів на заочну форму навчання може вестись цілорічно.

Основною формою вступного випробування залишаються класичні екзамени з усною або письмовою формою проведення. Навчальні заклади мають право самостійно встановлювати види вступних випробувань та перелік предметів, з яких вступники складають іспити для вступу на ту чи іншу спеціальність.

В окремих вузах (наприклад, у Національному університеті “Києво-Могилянська Академія”) використовують тестування. Через ряд причин (об’єктивних та суб’єктивних) цей новий вид випробувань не набув особливого поширення, хоча тести можуть бути ефективним засобом конкурсного відбору, оскільки нівелюють роль екзаменатора, та є більш валідними порівняно зі звичайними екзаменаційними білетами. Тестування малопоширене через нерозробленість стандартизованих тестів та методик їх проведення, відсутність матеріально-технічної бази (адже лише комп’ютерні тести є ефективними проти зловживань при вступі), психологічну неготовність, а часто й незацікавленість адміністрацій та/або абітурієнтів. Існуюча конкурсна система орієнтована на відбір найкраще обізнаних з програмою абітурієнтів та визначає головним чином “залишкові” знання після середньої школи. Практично не використовуються психологічні, IQ, професійно-орієнтовані тести.