Система вищої освіти

У середньому на область припадає близько 20 закладів (разом з філіями).

Показник чисельності студентів вищих навчальних закладів III—IV рівнів акредитації у розрахунку на 10 тис. населення також суттєво відрізняється за регіонами. У п’яти областях (Харківській, Тернопільській, Одеській, Львівській, Дніпропетровській), містах Києві та Севастополі зазначений показник вищий за середній по Україні. Чисельність студентів вищих навчальних закладів І—II рівнів акредитації у розрахунку на 10 тис. населення за регіонами знаходиться в межах від 60 до 163. Певна відмінність списку лідерів та аутсайдерів пояснюється наявністю в ряді регіонів великих навчальних закладів, які суттєво впливають на показник чисельності студентів, або значної групи дрібних закладів і філій з малою кількістю студентів.

Питома вага студентів у складі населення різних регіонів характеризується діаграмою:

Однією з найбільш помітних тенденцій розвитку системи вищої освіти в Україні за часи незалежності є регіоналізація, яка знаходить прояв, поряд з створенням нових навчальних закладів, у відкритті чисельних філій та навчально–консультативних пунктів.

Схильність до створення територіально відокремлених підрозділів спостерігається практично серед усіх вищих навчальних закладів III–IV рівнів акредитації (як старих державних, так і новоутворених усіх форм власності). Активність вищих навчальних закладів у розвитку мережі філій та навчально–консультативних пунктів, зазвичай, пов’язана з рівнем стратегічного мислення та агресивністю менеджменту конкретних закладів. Відкриття підготовки фахівців певних напрямів і спеціальностей часто формує попит на них.

Досить часто філії та навчально–консультативні пункти не мають належного кадрового забезпечення та навчальної бази, що спричиняє низьку якість освітніх послуг. Частина цих утворень взагалі не здійснюють системної навчальної діяльності, лише імітуючи основні елементи навчального процесу, працюючи в режимі завуальованого продажу дипломів.

З іншого боку, новостворені підрозділи сприяють зростанню місцевих викладацьких кадрів, переорієнтації на викладацьку діяльність частини місцевих наукових та інженерних працівників, а також відкривають можливості для нестандартних інвестиційних рішень, пов’язаних з формуванням належної навчальної бази.

Дії Міністерства освіти і науки України щодо розвитку мережі філій та навчально–консультативних пунктів носять суперечливий характер. З одного боку, Міністерство розуміє необхідність наближення центрів надання освітніх послуг до місця проживання потенційних студентів. Тому підтримується ініціатива вищих навчальних закладів щодо створення територіально відокремлених підрозділів. Тільки за 2000 рік створено близько 50 таких підрозділів, які стимулюють діяльність місцевих середніх та вищих навчальних закладів, дають можливість їх випускникам навчатися за програмами більш високого рівня. З іншого боку, встановлення вимог до ліцензування територіально відокремлених підрозділів на рівні вимог до головних закладів, їх постійне нарощування об’єктивно стримує розвиток цієї мережі.

Процес розвитку мережі філій та пунктів часом набуває парадоксального вигляду, коли маловідомі провінційні вищі навчальні заклади утворюють підрозділи у провідних університетських центрах країни. Надання освітніх послуг невисокої якості за демпінговими цінами дозволяє їм формувати власні ніші на відповідних розвинених ринках освітніх послуг.

Напрями підготовки фахівців

Діючий в Україні перелік напрямів підготовки та спеціальностей має радянське походження і в сучасному вигляді є результатом кількох модифікацій останнього десятиліття. Зокрема, у 1994 і 1997 роках Кабінет Міністрів України затверджував чергові редакції цього переліку, а протягом усього періоду перелік поповнювався новими спеціальностями.

Перелік складається з 72 напрямів підготовки фахівців, кожен з яких включає ряд спеціальностей. Слід відзначити надмірну подрібненість напрямів підготовки, особливо в галузі інженерії. Загальна кількість спеціальностей  різних освітньо–кваліфікаційних рівнів за Переліком 1997 року перевищує 500 (а з наступними доповненнями наближується до 600), що набагато перевищує аналогічні документи демократичних розвинених країн.

Ряд напрямів підготовки містить мінімальну кількість (1–2) спеціальностей, переважно, в соціальних, гуманітарних, інколи, природничих науках (Психологія, Політологія, Право, Соціологія, Математика). Водночас, деякі напрями включають кілька десятків спеціальностей. Рекордсменом є напрям “Інженерна механіка”, який подрібнено на 58 спеціальностей.

Підготовку фахівців з деяких напрямів здійснюють сотні вищих навчальних закладів (наприклад, “Економіка і підприємництво”, “Менеджмент”, “Право”),  з окремих напрямів підготовка фахівців зосереджена в кількох, а часом і в одному окремому вищому навчальному закладі.

Поділ на спеціальності часто доповнюється спеціалізаціями, які звужують предметну область майбутньої професійної діяльності фахівця. Частина спеціалізацій зумовлена об’єктивними потребами розвитку відповідної галузі знань, а значна частина – суб’єктивними інтересами окремих вищих навчальних закладів. Наприклад, існують окремі спеціалізації “Менеджмент природокористування”, “Менеджмент організації природоохоронної діяльності” та “Менеджмент організації з екологічної безпеки”, які можна сприйняти за змістовні тавтології.

Галузева сегментація вищих навчальних закладів

В Україні, на відміну від багатьох країн світу, не всі державні вищі навчальні заклади входять до сфери управління Міністерства освіти і науки України. Існують ряд паралельних систем вищої освіти галузевого підпорядкування.

У роки незалежності докладено чимало зусиль для концентрації управління вищою освітою в Міністерстві освіти і науки України. Міністерству надані виключні повноваження по визначенню державної політики в галузі вищої освіти, науки, професійної підготовки кадрів, розробці програм розвитку та державних стандартів освіти, нормативів діяльності вищих навчальних закладів, ліцензування та акредитації, міжнародних освітніх зв’язків. Рішення Міністерства освіти і науки України, прийняті в межах його повноважень обов’язкові для всіх вищих навчальних закладів, незалежно від підпорядкування і форм власності.

Майже половина вищих навчальних закладів III–IV рівнів акредитації та більше половини вищих навчальних закладів I–II рівнів акредитації знаходяться в підпорядкуванні галузевих міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади. Найбільші галузеві системи вищої освіти знаходяться в підпорядкуванні Міністерства аграрної політики (116 вищих навчальних закладів), Міністерства охорони здоров’я  (114), Міністерства культури і мистецтв (69), Міністерства транспорту (22), Міністерства оборони (16), Міністерства внутрішніх справ (14). Розвиток цих навчальних закладів безпосередньо пов’язаний з можливостями впливу відповідних відомств на керівництво Уряду.

Існує також ціла низка вищих навчальних закладів, які знаходяться в комунальній власності і підпорядковані органам місцевого самоврядування.

Слід зазначити, що ряд галузевих міністерств намагаються проводити достатньо автономну освітню політику, яка не завжди узгоджується з діями Міністерства освіти і науки України. Відомі випадки, коли на однакових навчальних програмах у вищих навчальних закладах різного підпорядкування відрізняються навіть терміни навчання.

Характерною особливістю розвитку системи вищої освіти в незалежні Україні є її демілітаризація. Істотно скорочено кількість вищих військових навчальних закладів (більш ніж удвічі), розширено підготовку військових спеціалістів у цивільних вищих навчальних закладах Міністерства освіти і науки України.

Водночас, створено значною мірою самодостатню систему підготовки кадрів для потреб Міністерства внутрішніх справ України. Інші мілітаризовані відомства (Державний комітет з охорони державного кордону,  Служба безпеки України, Державний департамент виконання покарань, Державна митна служба, Державна податкова адміністрація) також пішли шляхом створення власних навчальних закладів.

Підпорядкованість деяких державних вищих навчальних закладів є парадоксальною, а окремі з них знаходяться в прямому підпорядкуванні Кабінету Міністрів, Фонду Державного майна, що суперечить логіці побудови системи державного управління вищою освітою в Україні.

Аааааа

Приватні вищі навчальні заклади

Приватний сектор вищої освіти було започатковано на межі 80–90 рр. Його розвиток можна розглядати в загальному руслі становлення приватного бізнесу в Україні.

На початку 90-х років відкрились перші недержавні вищі навчальні заклади в Україні, що було новим і незвичним явищем для широкої громадськості. Успішність більшості з них, розвиток нових підходів до організації освітньої діяльності, високі економічні показники, державне визнання створили сприятливі умови для бурхливого зростання цього сектора вищої освіти  в 1994–1998 роках. Погіршення загальноекономічної кон’юнктури, насичення ринку освітніх послуг та посилення державного регулювання у сфері вищої освіти спричинили до уповільнення темпів зростання сектору та його стабілізації в наступний період.

Попри складнощі періоду становлення приватного сектору вищої освіти у 2000 році питома вага недержавних вищих навчальних закладів III–IV рівнів акредитації серед усіх закладів цієї категорії складає близько 30%, хоча кількість студентів, що навчаються в цих закладах, не перевищує 10%. Це свідчить про невеликі розміри приватних навчальних закладів, їх мобільність, можливість чутливо реагувати на інновації, зміни рейтингу професій.

Приватні заклади вищої освіти відразу були орієнтовані на запити населення та нових секторів економіки, на високорейтингові напрями підготовки “Економіка і підприємництво”, “Менеджмент”, “Право”, окремі спеціальності інших гуманітарних напрямів. Доцільно відмітити, що фахівців цих спеціальностей за радянських часів готували в дуже обмеженій кількості. Становлення ринкової інфраструктури в Україні призвело до значного збільшення потреб у цих фахівцях. Скориставшись негнучкістю та інерційністю державних вищих навчальних закладів, приватні освітні установи вибороли власну нішу на ринку освітніх послуг.

Вони виникали, у першу чергу, у великих університетських центрах (Київ, Харків, Донецьк), де існує традиційний платоспроможний попит на освітні послуги, велика кількість висококваліфікованих (проте низькооплачуваних) викладацьких кадрів, а також розвинена інфраструктура забезпечення навчального процесу. У другу чергу, приватні освітні установи створювалися в порівняно невеликих містах з певним освітнім попитом, в умовах повної відсутності державних вищих навчальних закладів або наявності поодиноких спеціалізованих навчальних закладів.

Проблемою є фактична юридична нерівноправність вищих навчальних закладів приватної форми власності в питаннях оподаткування, оренди, ліцензування та акредитації, соціального захисту студентів та співробітників тощо. Держава розглядає ці заклади як прибуткові підприємницькі структури, незважаючи на специфіку об’єкта та соціальний характер їх діяльності. Не існує системи державної підтримки приватної освіти, не створено сприятливих умов інвестування в цю сферу, нарешті, відсутня цілеспрямована політика розвитку впливового сектору неприбуткових соціально–орієнтованих організацій.

У приватному секторі вищої освіти є свої лідери, “середнячки” та аутсайдери. Гнучкість управління і самостійність у прийнятті рішень, відкритість до освітніх інновацій, високий рівень мотивації викладацького складу створюють можливості для забезпечення належної якості навчального процесу. Скориставшись цими перевагами, значна частина приватних вищих шкіл вийшла на новий рівень якості освітніх послуг, забезпечує підготовку фахівців відповідно до вимог сучасності. Разом з тим, певна частина цих закладів не робить необхідних інвестицій у власний розвиток, не формує  постійного викладацького колективу (користується, переважно, послугами сумісників з державних закладів), відтворює застарілу модель навчального процесу без будь–яких реальних спроб її модернізації, обмежившись постійним нав’язливим формуванням позитивного рекламного іміджу і вдаючись до засобів недобросовісної конкуренції.

Спростовуючи міф про високі ціни на послуги приватних вищих навчальних закладів, слід зазначити, що найбільш високі ціни на освітні послуги в Україні характерні для кон’юнктурно–популярних спеціальностей у самих престижних старих державних навчальних закладах. Більшість приватних закладів посідає за цінами на свої послуги середні сходинки цінового ряду. Демпінгово низькі ціни, зазвичай, вказують на відсутність кваліфікованого викладацького складу, належної навчальної інфраструктури, а часом і проблеми з відповідним державним визнанням статусу навчального закладу.

Спроби оптимізації мережі вищих навчальних закладів

Існуюча мережа вищих закладів освіти I—IV рівнів акредитації є результатом дії різноманітних факторів, які впливали на неї впродовж усього часу її розвитку. Вона далека від оптимальності і пропорційності. Про регіональні аспекти цієї проблеми мова йшла вище, тепер зосередимось на деяких інших аспектах.

Основними напрямами реформування вищої освіти в Україні, затвердженими Указом Президента України у вересні 1995 року, було задекларовано курс на удосконалення мережі вищих навчальних закладів. Він мав реалізуватися через наступні заходи:

• Створення регіональних освітніх та навчально–виробничих комплексів навколо університетських центрів та провідних вищих навчальних закладів України;
• Розробку регіональних програм вдосконалення структури підготовки спеціалістів, збереження і розвитку матеріально–технічної бази навчальних закладів, соціальної підтримки їх колективів;
• Подвійне підпорядкування педагогічних, медичних та вищих навчальних закладів культури і мистецтва  I–II рівнів акредитації міністерствам, відомствам і місцевим органам державної виконавчої влади;
• Зміна існуючого порядку створення, реорганізації та ліквідації закладів освіти різних форм власності;
• Перегляд мережі приватних вищих навчальних закладів з метою надання державної підтримки закладам, що здійснюють підготовку фахівців на рівні державних вимог.