Система вищої освіти

Вважається, що питання на вступному іспиті не мають виходити за межі шкільної програми з предмету, але на практиці цієї вимоги дотримуються не завжди, й абітурієнт постає перед необхідністю додаткових занять для вступу до вузу. Співбесіди як форма вступного випробування та полегшені, формальні вступні іспити особливо поширені у закладах недержавної форми власності та при наборі на платне навчання у державних вищих навчальних закладах, тобто там, де є економічна зацікавленість у наборі студентів.

У більшості навчальних закладів створюються платні підготовчі відділення, мета яких – допомогти абітурієнту підготуватися до вступних іспитів. Формою зацікавлення слухачів є те, що випускні іспити на підготовчому відділенні є, водночас, вступними до складу студентів.

Хоча при прийомі не допускається жодна дискримінація за ознаками статі, релігійних переконань тощо, вони можуть траплятися в завуальованій формі, наприклад, при однакових показниках юнаки мають переваги при вступі на окремі факультети (філологічні, педагогічні). Слабким місцем системи вступних випробувань є залежність абітурієнта від позиції екзаменатора, особливо на усному екзамені, непрозорість прийняття рішення про оцінку.

  Державні пільги для окремих категорій вступників до вищих навчальних закладів

Для окремих категорій вступників правилами прийому передбачені спеціальні пільги. Вони поширюються на особи, що постраждали від аварії на Чорнобильській АЕС, інвалідів, сільську молодь, учасників всеукраїнських і міжнародних предметних олімпіад, випускників, що закінчили середню школу з відзнакою. За окремим конкурсом можуть вступати абітурієнти цільового набору. Вищі навчальні заклади самостійно встановлюють та регулюють правила вступу для окремих категорій вступників, але, незважаючи на декларовану підтримку спецкатегорій абітурієнтів, практика приймальних комісій спрямована на те, щоб обмежити кількість пільговиків при вступі.

4.2. Навчання студентів, їх соціальний  захист та гарантії щодо працевлаштування

Умови навчання студентів

Умови навчання студентів значною мірою залежать від форми власності, рівня акредитації, престижності та місцезнаходження вузу. Переважна більшість студентів навчається українською мовою (75,4% в середньому по Україні), але в окремих південних та східних регіонах таких студентів набагато менше (майже немає в Автономній Республіці Крим, 14% на Луганщині тощо).

На відміну від західних освітніх моделей, де перевага надається самостійній роботі студентів, у вітчизняних вузах головними формами занять є традиційні лекції та семінари. Студенти обмежені у виборі навчальних дисциплін, практично всі вони є обов’язковим для вивчення.

Залучення студентів до наукової діяльності під час навчання в цілому задовільне, хоча й варіюється в залежності від форми власності, престижності, розміру вузу тощо. Для українських студентів існує можливість навчання за кордоном за різноманітними програмами обміну та стипендіями, але такі програми охоплюють, як правило гуманітарні та соціальні спеціальності та  адмініструються іноземними фондами, крім того інформація про них малопоширена у провінції. Серед учасників вузівських конференцій переважають студенти технічних навчальних закладів та класичних університетів, учасників міжнародних та всеукраїнських конференцій – студенти класичних університетів. Доступність продовження навчання в аспірантурі значно збільшилась в останні роки за рахунок розширення прийому, але можливості цього в різних навчальних закладах відрізняються кардинально.

Структури студентського самоврядування в українських вузах є цілком символічними і студенти практично не впливають на прийняття рішень. Політична активність студентства невелика, проявляється в основному у молодіжних організація “дорослих” партій у великих містах. Скільки-небудь помітного голосу в сучасному політикумі молодь не має.

Поступово занепадає спортивна інфраструктура вузів, рідкістю у вузах є працюючі басейни та добре укомплектовані спортивні зали, особливо за межами Києва та інших значних університетських центрів.

Загальними проблемами вищої освіти України є нестача підручників, особливо україномовних. Так протягом 1998-2000 рр. із 479 запланованих назв було  видано лише 66, що складає 13,8%. Ця критична ситуація  пов’язана з відсутністю державного фінансування. За останні два роки з передбачених 14,2 млн. грн. отримано тільки 1,1 млн. грн., які повністю  витрачено на часткове покриття боргів за попередні роки. З іншого боку, поширилася практика масового створення вузівської навчальної літератури, що у свою чергу призводить до  нераціонального використання позабюджетних коштів та видання не завжди  якісної друкованої продукції.

Серйозне занепокоєння викликає стан комп’ютеризації навчального процесу, особливо в педагогічних вищих навчальних закладах. У цій групі середня кількість автоматизованих робочих місць на 100 студентів денної форми навчання становить лише 3,6. У ряді вищих навчальних закладів цей показник ще менший. У Кіровоградському педуніверситеті – 1,94, Ізмаїльському педінституті – 0,96, Горлівському педінституті – 1,27, Переяслав-Хмельницькому педінституті – 1,98. Середній показник по вищих навчальних закладах Міністерства освіти і науки України – 7,3. У переважній більшості вищих навчальних закладів відсутні концепції або програми розвитку комп’ютерних технологій, поетапного запровадження їх у навчальний процес.

Інфраструктура та організація навчального процесу у вищих навчальних закладів ще не повною мірою відповідають потребам і творчим запитам студентів щодо організації самостійної роботи. Незадовільно вирішуються проблеми студентської сім’ї, яка нині знаходиться у складних економічних, житлово–побутових та соціально–психологічних умовах.

Різке і часто невмотивоване зростання набору по ряду спеціальностей (передусім, це правознавство та економічні спеціальності) призводить до великих, іноді по кількасот осіб, потоків студентів, навчання яких ведеться силами непідготовленого персоналу і на низькому рівні.

У ряді вузів, особливо в провінційних педагогічних та медичних навчальних закладах, зберігається стара радянська система дріб’язкової опіки над студентом, обов’язковість відвідування занять, виховні години, обов’язкове прибирання аудиторій, практикуються відробітки на господарських об’єктах та в гуртожитках і т. ін.

 Форми соціального захисту студентів

Пільги студентам надаються центральними органами влади, галузевими міністерствами, місцеві органами влади, адміністраціями вузів тощо.

Соціальний захист студентів значною мірою залежить від форми власності, рівня акредитації, типу навчального закладу та форми навчання студента. Крім того, окремі пільги мають обмежений (напр., відсутність пільг на автобусне сполучення), сезонний (напр., пільги на залізничному транспорті), тимчасовий (напр., пільги на приміський транспорт для курсантів) характер або поширені лише в певній місцевості (напр., пільги на проїзд у міському транспорті у Львові).

Студенти вузів державної форми власності за умови високого середнього балу успішності отримують державну стипендію, але, зважаючи на її максимальний розмір (близько 10 $ на місяць) та нерегулярність виплат, вона є швидше символічною.

Іногородні студенти вузів денної форми навчання мають право на забезпечення гуртожитком, який надається за окрему плату. Проте кількість місць у гуртожитках багатьох закладів освіти недостатня, а умови проживання незадовільні. Система розподілу місць у гуртожитку непрозора і залишає широкий простір для корупції.

У спадок від СРСР вузам (особливо великим) дісталася розгалужена соціальна та господарська інфраструктура (поліклініки, їдальні, бази відпочинку, господарські та ін. об’єкти), яка поступово занепадає і стає об’єктом оренди, приватизації або використовується не за призначенням.

Студенти також користуються різноманітними профспілковими пільгами. Студенти українських вузів можуть мати (як правило, за плату) міжнародні студентські картки, що дають право на знижки за кордоном. Але такі картки недійсні на території України.

Недостатня увага приділяється студентській сім’ї, через соціально-економічні проблеми, головною з яких є житло, молоді люди відкладають або не реєструють шлюб.

Студенти вважаються соціально незахищеними, не є економічно самостійними і до працевлаштування фактично залежать від допомоги батьків.

Система працевлаштування випускників вищих навчальних закладів

Важливим соціально-економічним питанням є працевлаштування випускників вищих навчальних закладів усіх рівнів акредитації. Так у 2000 р. вищими навчальними закладами було випущено 396 тис. фахівців, з яких понад 240 тис. - випускники університетів, академій, інститутів. Незважаючи на складні умови, частка молоді, яка навчалася за кошти державного бюджету і працевлаштована, становить 81%. Серед вищих навчальних закладів, підпорядкованих Міністерству освіти і науки України, 80 університетів, академій, інститутів мають показник працевлаштування понад 80%, а у 26 навчальних закладах – 95%.

Безробітних серед випускників вищих навчальних закладів практично немає, але не піддаються оцінці масштаби працевлаштування не за спеціальністю, на роботи з нижчими кваліфікаційними вимогами, самозайнятості тощо.

5. Фінансування вищої освіти

Недостатнє фінансування та неефективне використання коштів – одна з головних причин глибокої кризи системи вищої освіти України. Бюджетна база системи освіти фактично зазнала серйозних неконтрольованих змін як унаслідок скорочення надходжень у центральний бюджет, так і через передачу частини повноважень на нижчі рівні державного управління. Незважаючи на численні декларації про пріоритетність освіти для формування нової економіки і розвитку суспільства, вона, як правило, фінансується за залишковим принципом. Державне фінансування освіти зменшилося як у відносних показниках, так і в абсолютних цифрах. Проводити належні фінансові розрахунки та прогнозувати й планувати витрати важко через відсутність достовірної статистики й ефективних методик розрахунків. Крім того, довільність критеріїв і непрозорість прийняття рішень про фінансування нерідко призводять до зловживань.

За структурою джерела фінансування можна поділити на: державний бюджет (до 60%), місцеві й галузеві бюджети (2%) та кошти фізичних і юридичних осіб (до 40%). Простежується тенденція до збільшення питомої ваги приватних коштів у фінансуванні вищої освіти. Розподіл коштів здійснює Міністерство освіти і науки, Кабінет міністрів та галузеві міністерства і відомства, у підпорядкуванні яких знаходиться навчальний заклад.

З кризою фінансування пов’язана структура витрат освітньої системи, більшу частину яких (до 90%) складає фонд заробітної плати, витрати на утримання соціальної інфраструктури та комунальні послуги. Недостатньо фінансується наукова, видавнича діяльність, украй низьким є рівень інформатизації навчального процесу, укомплектування бібліотек і лабораторій. Сферою значних витрат і боргів є неефективне й витратне комунальне господарство навчальних закладів, лише у 50% з них установлені тепло- і водолічильники.

Останнім часом відбувається диверсифікація джерел фінансування освіти. Вміння адміністрації вузу знаходити альтернативні джерела фінансування і відтак зменшувати бюджетні видатки розглядається міністерством освіти як один з головних показників ефективного менеджменту. Основним альтернативним джерелом фінансових надходжень у системі вищої освіти є плата фізичних та юридичних осіб за навчання. Кількість студентів, що здобувають освіту платно, складає близько 40% і постійно збільшується. З 1996 року навчальні заклади отримали право надавати платні послуги (інформаційні, видавничі, консультативні та ін.), перелік яких затверджений міністерством. Запроваджено кредитування навчання молоді у вищих навчальних закладах, але незначна кількість кредитів та непрозорі схеми їх надання зводять нанівець цю ініціативу.

Проблеми фінансування освіти тісно пов’язані з загальною економічною та фіскальною політикою держави. Досі не ліквідовано ряд дискримінаційних положень, не урівняно в правах навчальні заклади державної та недержавної форм власності, іноземців та громадян України; кошти громадян, витрачені на здобуття освіти в державних навчальних закладах, не оподатковуються, натомість для недержавних вузів ця норма не діє.

6. Міжнародна співпраця  у сфері вищої освіти

На відміну від фактично закритої та ізольованої вищої школи в СРСР, коли всі міжнародні зв’язки встановлювалися через загальносоюзні установи і жорстко контролювалися, сучасна система освіти України є відкритою. З кінця 80-х років відпадає необхідність в посередництві Москви, поступово долається ізоляція, від якої особливо потерпали гуманітарні та соціальні науки, встановлюються самостійні наукові зв’язки із закордонними установами. Метою міжнародних зв’язків проголошено інтеграцію України до регіонального й міжнародного освітнього простору. За останні роки різко зросла в абсолютному вимірі, хоча залишається невисокою у відносному, мобільність студентів, викладачів й адміністраторів освіти.

Міжнародними освітніми зв’язками займається МОН України, створене у квітні 2000 р. Головне управління міжнародного співробітництва, Інститут міжнародного співробітництва Київського національного торгівельно-економічного університету та інші установи. МОН офіційно представляє освіту Україну в міжнародних організаціях. Міжнародні зв’язки можна поділити на міждержавні (ратифікація міжнародних угод, окремі міждержавні угоди про підготовку спеціалістів, визнання освітніх кваліфікацій тощо), міжвідомчі (договори про співпрацю між окремим установами) та особистісні (які ґрунтуються на особистих контактах вчених, адміністраторів). Особливістю системи вищої освіти України є велика частка особистих, а не інституційних контактів, міжнародна діяльність часто має неофіційних характер (переважно це проявляється в області науки). Зовнішня діяльність в галузі освіти виразно спрямована на Захід, пріоритетним вважаються європейські зв’язки (найактивнішим партнером МОН є Німеччина), хоча більша частина академічних обмінів припадає на США. За інформацією МОН, на долю європейських країн припадає 60% всієї іноземної допомоги в галузі освіти (лише в межах програми ТЕМПУС з 1993 р. було реалізовано 85 проектів на суму близько 20 млн. екю). Повільно налагоджуються освітні й наукові зв’язки з колишніми республіками СРСР та країнами-сусідами України, освіта яких перебуває в схожих умовах, неефективно діє система обміну науковою інформацією (інституційні зв’язки обмежуються контактами 7 українських університетів з 11 навчальними закладами Росії).