Система вищої освіти

Внаслідок цього, успішність діяльності вищих навчальних закладів потрапила в сильну залежність від особистої управлінської майстерності та моральних якостей ректорів, а концентрація такого обсягу владних повноважень в однієї людини викликає занепокоєність.

Тенденція концентрації влади характерна для усіх рівнів менеджменту вищих навчальних закладів. У деканів на факультетах і завідуючих на кафедрах також збільшився обсяг владних повноважень.

Громадське самоврядування

Громадське самоврядування у вищих навчальних закладах часто функціонує лише формально. Ректори звітують перед конференціями трудових колективів, але вони ж організовують вибори делегатів. Вчені ради ухвалюють важливі для діяльності закладів рішення, але вони набирають чинності лише після затвердження ректором. Профспілкові організації вимушені домовлятись з керівництвом, яке може і не помічати їх. Студентське самоврядування має вплив на дуже вузьке коло питань, які не дуже турбують адміністрацію.

2.3. Система контролю якості вищої освіти

Контроль якості вищої освіти за часів СРСР забезпечувався уніфікацією принципів організації навчального процесу, навчальних планів та проведенням періодичних перевірок навчальних закладів за підпорядкованістю. На початку 90–х років фактично було скасовано уніфікацію, а багаторазові реорганізації державних органів заважали проведенню перевірок. Створення недержавних вищих навчальних закладів остаточно примусило до побудови нової системи контролю якості освіти.

У 1992–1993 роках було запроваджено процедури державного ліцензування та акредитації вищих навчальних закладів, які набули сучасних форм у 1996 році. Після прийняття нового законодавства в галузі ліцензування в 2000 році Міністерство освіти і науки України поставило питання про удосконалення системи контролю якості освіти, було розроблено відповідну концепцію, а в серпні 2001 року Урядом було затверджене нове Положення про акредитацію вищих навчальних закладів і спеціальностей у вищих навчальних закладах та вищих професійних училищах. Процес реформування триває, на перегляд очікують процедури ліцензування і атестації. Існує думка про доцільність законодавчого врегулювання цих питань окремим законом після ухвалення Закону “Про вищу освіту”.

До затвердження державних стандартів вищої освіти система контролю якості залишається незавершеною. Щоправда, після їх запровадження посилиться тенденція до уніфікації систем організації навчального процесу та навчальних планів у вищих навчальних закладах.

Участь громадськості в процедурах оцінки якості вищої освіти є декларативною. У складі державної акредитаційної комісії домінують найбільш впливові керівники державних вищих навчальних закладів і державні службовці.

Діюча система контролю якості дуже складна і передбачає проведення чотирьох різних процедур: ліцензування спеціальностей (напрямів), акредитацію спеціальностей (напрямів), акредитацію закладу в цілому, атестацію. Кожна процедура є досить тривалою (зазвичай, багатомісячною), вимагає оформлення безлічі паперів та великих трудових витрат. Міністерство задекларувало намір скасувати процедуру атестації і спростити інші процедури, але шлях до однієї простої і прозорої процедури здається ще далеким.

При проведенні ліцензійно–акредитаційних процедур не забезпечується рівність вищих навчальних закладів різних форм власності. По–перше, серед експертів практично неможливо зустріти працівників недержавних навчальних закладів, а по–друге, з недержавних закладів стягують необґрунтовано великі кошти за видачу ліцензій та акредитаційних сертифікатів.

Критерії та вимоги до ліцензування та акредитації  надмірно розширені, ускладнені, не враховують особливості різних  напрямів підготовки фахівців, а, часом, неузгоджені з іншими державними нормативними документами. Від вищих навчальних закладів вимагають наявності таких складових навчально–методичного забезпечення, які входять до складу державних стандартів освіти і досі не затверджені. Відсутні методики розрахунку ряду складних показників. Поняття по–різному тлумачаться різними експертами. Нарешті, окремі примітки до критеріїв прямо принижують людську гідність викладачів пенсійного віку.

За давньою традицією, суворість законів компенсується необов’язковістю їх виконання і посилюється вибірковістю їх застосування. Прикро, але виконання вимог щодо ліцензування та акредитації державними вищими навчальними закладами залишається питанням совісті їх ректорів, отримання каральних санкцій є майже виключним привілеєм недержавних навчальних закладів. Внаслідок цього багато державних вищих навчальних закладів не відповідає встановленим критеріям ліцензування та акредитації.

Відпрацювання методики підготовки самоаналізів вищими навчальними закладами є позитивним зрушенням у системі контролю якості освіти. Водночас, нашарування дріб’язкових кількісних показників робить ці документи занадто великими за обсягом і незручними для читання.

Експерти часто підходять до оцінки якості навчання з традиційних позицій власного закладу, що виступає непрямим фактором уніфікації навчального процесу і придушує ініціативу навчальних закладів. Трапляються випадки, коли експерти розглядають навчальний заклад як конкурент власному закладу на ринку платних освітніх послуг.

Методичне супроводження ліцензійно–акредитаційної діяльності поволі стає прибутковим бізнесом структур, підпорядкованих Міністерству і Державній акредитаційній комісії. Їх керівники посилаються на брак централізованого фінансування розробки державних стандартів освіти і перекладають тягар цього на вищі навчальні заклади.

Інформація про діяльність Державної акредитаційної комісії України є недоступною для більшості професіоналів і тим більше для широкої освітянської спільноти. Взагалі не створено ніякої системи поширення цієї інформації. Часопис не видається, рішення (у тому числі, нормативні) у засобах масової інформації не друкуються, у глобальній електронній мережі інформація не розповсюджується, до комп’ютерних правових систем не вноситься. Короткі репортажі у відомчій газеті фактичної інформації практично не несуть.

Громадський контроль за якістю освітніх послуг знаходиться в стадії становлення разом з професійними асоціаціями, які лише нещодавно почали створюватись в Україні. Їх вплив на навчальний процес лишається епізодичним, а про співпрацю з державними органами інформація відсутня.

Спроби створення громадських рейтингів вищих навчальних закладів довіри у професіоналів не викликають, супроводжуються чутками про заангажованість організаторів та суб’єктивізм експертів.

Внутрішній моніторинг оцінки якості навчання у вищих навчальних закладах чітко поділяється на дві складові: формальні показники відомчої та ліцензійно–акредитаційної звітності та власні дослідження. У першому випадку, зусилля спрямовуються на отримання необхідних значень і уникнення можливих неприємностей. У другому випадку, інформація оприлюднюється лише вибірково з метою запобігання нанесенню шкоди іміджу навчального закладу та його керівництва. Крім того, власні дослідження звичайно носять емпіричний характер і не ґрунтуються на системній науково–методологічній базі. Тим більше, що такої загальновизнаної бази не створено.

Соціологічні дослідження у вищих навчальних закладах проводяться, переважно, за рахунок західної допомоги, за власною ініціативою науковців або на замовлення керівництва навчальних закладів. Бракує системних багаторічних досліджень, які охоплюють різні сектори вищої освіти. Результати досліджень часто не друкуються або друкуються мізерними тиражами в матеріалах наукових конференцій і відомчих збірках.

Маркетингові дослідження ведуться вищими навчальними закладами з метою визначення перспектив працевлаштування випускників та визначення розміру оплати за платне навчання. Інформація про їх результати до широкої громадськості практично ніколи не доходить.

3. Персонал вищих навчальних  закладів

3.1. Структура персоналу вищих  навчальних закладів

Основні кількісні характеристики персоналу вищих навчальних закладів та динаміка їх змін

Традиційно, усіх працівників вищих навчальних закладів поділяють на професорсько–викладацький склад (педагогічні та науково–педагогічні працівники), науково-дослідний склад (спеціалісти, що виконують науково-дослідні, проектно-конструкторські та технологічні роботи), навчально–допоміжний (методисти, лаборанти тощо) і адміністративно–господарський персонал. Керівний склад, зазвичай, не відокремлюють в окрему категорію, оскільки переважну більшість керівних посад у вищих навчальних закладах обіймають педагогічні та науково–педагогічні працівники.

Викладачі вищих навчальних закладах І-ІІ pівнів акpедитації мають статус педагогічних пpацівників, а вищих навчальних закладів ІІІ-ІV pівнів акpедитації та закладів післядипломної освіти – науково-педагогічних пpацівників. Статус педагогічних та науково–педагогічних працівників забезпечує певні державні соціальні гарантії щодо оплати праці, відпусток та пенсійного забезпечення.

До науково–педагогічних працівників вищих навчальних закладів III-IV рівня акредитації відносять: ректора (президента, начальника), проректорів,  деканів, заступників деканів, завідуючих кафедрами, професорів, доцентів, старших викладачів, викладачів, асистентів, а також деяких інших посадових осіб.

До педагогічних працівників вищих навчальних закладів I-II рівня акредитації відносять: директора (завідуючого, начальника),  заступників директора, завідуючих відділеннями, кабінетами та лабораторіями, викладачів усіх спеціальностей, а також деяких інших посадових осіб.

У 2000–2001 навчальному році навчальний процес у вищих навчальних закладах III—IV рівнів акредитації забезпечували близько 80 тис. штатних викладачів, з яких 6,9 тис. докторів та 39 тис. кандидатів наук; 6,7 тис. осіб мали вчене звання професора, 28,9 тис. — доцента. На умовах часткової зайнятості у цих закладах працювали додатково 12,8 тис. штатних викладачів і 16,6 тис. викладачів, які не входять до штатного складу цих закладів, а працюють в різних освітніх, наукових та інших організаціях.

За останні п’ять років загальна чисельність штатного викладацького складу вищих навчальних закладах III—IV рівнів акредитації збільшилася на 2,7%, у тому числі кількість докторів наук збільшилась на 21%. Водночас, кількість штатних викладачів на умовах часткової зайнятості зросла майже вдвічі, а кількість викладачів, які не входять до штатного складу цих закладів, збільшилась на 45%. Чисельність інших категорій викладачів лишилась практично незмінною.

В умовах досить інтенсивного збільшення чисельності студентів, спостерігається стійка тенденція до зниження питомих показників викладачів – докторів наук та професорів, і, особливо, кандидатів наук й доцентів, у розрахунку на 100 студентів денної форми навчання. Так, у порівнянні з 1995/96 навчальним роком чисельність докторів наук на 100 студентів денної форми навчання знизилася з 0,93 до 0,81 (на 13%); професорів з 1,03 до 0,81 (на 21,5%); кандидатів наук з 6,23 до 4,63 (на 25,5%); доцентів з 4,8 до 3,52 (на 26,5%). Ще більше різняться ці показники на регіональному рівні. А саме: чисельність докторів наук на 100 студентів денної форми навчання знаходиться в межах 0,3 (Кіровоградська область) — 1,2 (м. Київ), кандидатів наук — 2,7 (Полтавська обл.) — 5,8 (Чернівецька область). Середні показники по Україні відповідно становлять 0,8 та 4,6.

До науково–дослідного складу відноситься близько 10 тис. керівників, наукових співробітників та спеціалістів науково–дослідних інститутів, центрів, відділів,  секторів та лабораторій у складі вищих навчальних закладів III—IV рівнів акредитації. До кінця 1980-х років ці підрозділи виконували великий обсяг договірних науково–дослідних та дослідно–конструкторських робіт на замовлення державних установ та промисловості, передусім, в інтересах оборонного комплексу СРСР. Протягом 70-х – 80-х років обсяги цієї діяльності постійно зростали, що дозволяло залучати до роботи в цьому секторі вищої освіти в кінці 80-х років понад 20 тис. співробітників, більшості з яких довелось шукати нову роботу в останні десять років.

Навчально–допоміжний персонал державних вищих навчальних закладів III—IV рівнів акредитації підпорядкованих Міністерству освіти і науки України складає близько 18–20 тис. осіб, а адміністративно–господарський – близько 35 тис. осіб (включаючи співробітників студентських гуртожитків). Істотних зрушень в чисельності цих категорій персоналу не спостерігається.

За даними одного з сайтів Міністерства освіти і науки України (http://www.ministry.edu-ua.net) у 1998 році кадровий склад державних вищих закладів освіти III-IV рівня акредитаціі, підпорядкованих цьому Міністерству, за статевими ознаками характеризувався наступним чином: чоловіки складали 59,3%, а жінки – 40,7% персоналу. У тому числі серед керівного складу та адміністрації чоловіки складали 68,7%, а жінки –31,3%, серед професорсько–викладацького складу 58,2% і 41,8%, а серед науково–дослідного складу 59,3% і 40,7% відповідно. Причому слід зазначити, що питома вага жінок у кожній категорії персоналу була найменшою серед вищих посадових осіб і найвищою серед посадових осіб нижчого рівня. Наприклад, серед ректорів та проректорів жінки складали лише 4,3%, деканів та заступників деканів – 19,9%, завідуючих кафедрами – 18,1%, професорів – 11,5%, доцентів – 32,3%, старших викладачів – 51,8%, викладачів та асистентів –64,1%. Аналогічні тенденції (з певними варіаціями в закладах Міністерства охорони здоров’я) характерні для вищих навчальних закладів незалежно від підпорядкування і форми власності.

Цікавим є розподіл році кадрового складу вищих закладів освіти III-IV рівня акредитації Міністерства освіти і науки України за віковими ознаками. Працівники у віці до 29 років складали – 9,4%, 30–39 років – 19,4%, 40–49 років – 27,9%, 50–59 років – 26,1%, 60–69 років – 14.1%, 70 років і старше – 3,0%. Доречно відмітити порівняно низьку питому вагу працівників у віці до 40 років, що є наслідком зниження популярності наукової та педагогічної праці в умовах ринкової трансформації економіки.

Ще більш тривожною є та обставина, що майже 42% ректорів перетнули межу пенсійного віку, до цієї ж вікової категорії належали понад 30% завідуючих кафедрами і 54% професорів. Водночас, лише 13% доцентів мали вік до 40 років.