Комплексний науковий аналіз стану та перспектив розвитку кримінальної відповідальності за привласнення, розтрату майна, або заволодіння

Отже, економічний  зміст відносин власності складають суспільні відносини привласненості (приналежності) конкретного майна або інших матеріальних цінностей певному власнику; їх використання у процесі виробництва, розподілу, обміні, споживанні та формуванні фондів власності, а правовий зміст – правомочності власника: права по володінню, користуванню і розпорядженню майном чи іншими матеріальними благами.

На підставі викладеного, пропонуємо визнати родовим об'єктом привласнення, розтрати майна, або заволодіння ним, шляхом зловживання службовим становищем, економічні відносини власності, опосередковані правом власності. Економічні відносини власності представляють собою ставлення власника до майна чи інших об’єктів матеріального світу як до належних йому, яке реалізується у правових відносинах власності, що знаходить вираження в суб’єктивних правомочностях суб’єкта власності: володінні, користуванні й розпорядженні майном чи іншими об’єктами відносин власності.

Безпосереднім об'єктом привласнення, розтрати майна, або заволодіння ним, шляхом зловживання службовим становищем виступають відносини власності в рамках певної їх форми. Відповідно до ЦК передбачено наступні форми власності – приватна, комунальна, державна, власність народу України [108].

Однак в науковій літературі існують й інші погляди. На думку  російських вчених, зокрема Є.А. Суханова, форми власності є категоріями економічними, а не юридичними і фактично пропонує відмовитися від їх відокремлення [54, с. 303-306]. Підтримуючи цю тезу Н.А. Лопашенко стверджує, що при розгляді проблем, пов’язаних із формами власності в площині цивільного права, питання щодо сутності останніх зводиться до приналежності матеріальних благ тим або іншим суб’єктам [52, с. 31-32].

На наш погляд, не можна  погодитися з тим, що поділ власності  на форми відноситься лише до сфери  економічних відносин і вказані форми власності утворюють зміст тільки економічних категорій. Безумовно, в підґрунті виокремлення тих чи інших форм власності лежать перш за все особливості економічних відносин власності. Але ці економічні категорії (як і відповідні їм економічні відносини) опосередковуються правом власності, яке має відносно кожної із форм власності свої особливості і утворює відносно кожної із цих форм власності певний правовий режим, який завжди, відносно кожної із форм власності, має свої особливості. Саме правовим режимом, його специфічними рисами відрізняється кожна із форм власності від інших. І хоча Конституцією України (ст. 13) визначається рівність усіх суб’єктів права власності (мається на увазі, на нашу думку, рівність з точки зору правового захисту цих суб’єктів), однак безпосередньо у законі (ЦК) чітко закріплюється поділ на право власності Українського народу, право приватної, комунальної та державної власності, яке в свою чергу підтверджує існування специфіки в набутті, здійсненні та припиненні тими чи іншими суб’єктами права власності на те чи інше майно. Крім того, у кожному конкретному випадку вчинення злочинного посягання необхідно встановити, якому саме суб’єктові права власності завдається шкода, у якому розмірі та її значущість для власника, що впливає як на оцінку суспільної небезпечності скоєного, так і на кваліфікацію (зокрема, ч. 3 ст. 185 КК).

Статтею 318 ЦК як суб'єкти права  власності називаються Український  народ та інші учасники цивільних  відносин, визначені ст. 2 ЦК, а саме - фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, АРК, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Право власності Українського народу за своєю природою є державною власністю, суб'єктом якої є держава Україна (ст. 2 ЦК). Водночас Український народ є суб'єктом права власності об'єктів, перелічених у ст. 13 Конституції України. Право приватної власності є головною правовою формою насамперед індивідуального привласнення благ в усіх країнах з ринковою економікою. Раніше суб'єктами права приватної власності могли бути лише фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства). Однак чинне законодавство визнає приватною власністю також власність юридичних осіб. Зрозуміло, що суб'єктами права приватної власності можуть бути лише юридичні особи недержавної та некомунальної форми власності, незалежно від їх організаційно-правової форми. Державною власністю є майно, належне державі, що забезпечує діяльність ВР України, Президента України, КM України, інших органів виконавчої влади, установ і закладів, що фінансуються з держбюджету, майно створених державою юридичних осіб тощо. В державній власності може бути будь-яке майно без жодних обмежень. В комунальній власності є майно, в тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Згідно зі ст. 142 Конституції України матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме й нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їх спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

З урахуванням викладеного, вважаємо за необхідне визначати  безпосередній об’єкт привласнення, розтрати майна, або заволодіння ним, шляхом зловживання службовим становищем як відносини власності в рамках певної їх правової форми залежно від правового статусу суб’єктів права власності: право приватної, комунальної й державної форм власності, на які безпосередньо посягають (спрямовані) суспільно небезпечне діяння, передбачене ст. 191 і яким воно заподіює чи може заподіяти істотну шкоду.

Відносини власності  як об’єкт злочинів тісно пов’язані  з іншими групами суспільних відносин [26, с. 39]. Кожне злочинне посягання на власність може в тому чи іншому ступені спричинити шкоду й іншим суспільним відносинам, які тісно пов’язані з відносинами власності. В таких випадках можливо встановити декілька безпосередніх об’єктів, вплив кожного з яких на характер та ступінь суспільної небезпечності злочину, а також на розташування його складу в системі Особливої частини КК далеко не однаковий.

Предмет злочину має важливе  як теоретичне, так і практичне  значення. Як відзначав М.І. Загородніков: «з'ясування точного поняття предмета злочину, його змісту дозволяє більш точно, повно і безпомилково розкрити зміст злочину» [31 с. 44].

У багатьох випадках предмет є обов’язковою ознакою  складу злочину і в такому випадку  виступає необхідною обставиною: його встановлення є обов’язковим для  встановлення в діях особи складу злочину як підстави кримінальної відповідальності, а також для правильної кваліфікації злочинів, розмежування суміжних злочинів, встановлення їх суспільної небезпечності і правильного призначення покарання.

Крім того, виступаючи однією з ознак складу злочину, предмет грає важливу роль в з'ясуванні механізму спричинення шкоди охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам, а також у вирішенні питання про розмір шкоди, нанесеної посяганням.

Визначити сутність і зміст  предмета з привласнення, розтрати майна, або заволодіння ним, шляхом зловживання службовим становищем представляється можливим лише шляхом розгляду проблеми визначення предмета злочину на рівні загального вчення про злочин і його співвідношення з об'єктом злочину, а також місця предмета злочину у структурі складу злочину.

У теорії кримінального права  поняття «предмет злочину» розглядається неоднозначно, що спричиняє наявність безлічі визначень предмета злочину в науковій і навчальній літературі. Ці визначення суттєво відрізняються між собою, а в багатьох випадках протирічать одне одному. В багатьох випадках у цих визначеннях увага акцентується на тому, що предмет злочину – це предмет матеріального світу, відокремлений від суб’єкта злочину, впливаючи на який останній вчинює посягання на об’єкт. Так, А.А. Герцензон відрізняв від об'єкта злочину – суспільних відносин - предмет злочину, в якому об'єкт знаходить свій конкретний і безпосередній вираз [19, с. 7]. На думку О.М. Трайніна предметом злочину є ті речі, у зв'язку з якими або з приводу яких учиняється злочин [91, с. 179]. Схожу позицію займав і Я.М. Брайнін. Відмінність об'єкта і предмета злочинів, що учиняються у зв'язку з певними цінностями, він бачив в тому, що ці цінності і є предметом злочину, тобто предметом, з приводу якого вчинений злочин, об'єктом же є інтереси того, кому належить дана цінність [10, с. 58].

Аналіз наведених вище точок зору дозволяє, на наш погляд, виділити три шляхи до визначення поняття «предмет злочину». Відправною точкою першого з них служить  поняття «об'єкт злочину», при цьому предмет визначається як щось матеріальне, яке хоча і пов'язане з об'єктом, але й одночасно відмінне від нього. Проте застосовані формулювання щодо визначення суті предмета злочину не дозволяють, на наш погляд, однозначно судити про співвідношення предмета і об'єкта злочину. Важко, наприклад, відповісти, чи є матеріальний вираз суспільного відношення як об’єкта злочину чимось зовнішнім по відношенню до нього або входить в його структуру. В основі визначення другого підходу лежить механізм злочинної дії, в основі третього – поєднання першого і другого. Недоліком другого шляху є те, що він не дає чіткого уявлення про співвідношення предмета з об'єктом. Третій варіант, поза сумнівом, більш переконливий, проте не дає відповіді на багато питань, наприклад, який саме предмет дії вважати предметом злочину і чому одні злочини є предметними, а інші – безпредметними.

 Інші науковці  рішення проблеми поняття предмета  злочину здійснювали також в  основному в тих же напрямах. Одне з них ґрунтувалося на з’ясуванні структури об'єкта і визнання предмета злочину як елемента цієї структури. Так, Б.С. Никифоров писав: «При більш глибокому дослідженні виявляється наступне: те, що в даний час прийнято іменувати предметом, співвідноситься з об'єктом не як частини неназваної єдності, розташовані ззовні по відношенню один до одного, а як складова частина цілого – з самим цим цілим, яке, крім «предмета», включає й інші елементи» [65, с. 130]. В.К. Глістін також ототожнював предмет злочину з предметом суспільного відношення і розглядав як такий не тільки матеріальні, але і ідеальні блага, з приводу яких існують суспільні відносини, що охороняються. Як основний аргумент своєї позиції В.К. Глістін використовує тезу про те, що безпредметних відносин не існує [20, с. 44].

В.Я. Тацій під  предметом злочину пропонує визнавати  «будь-які речі матеріального світу, з певними властивостями яких кримінальний закон пов'язує наявність  в діях особи ознак конкретного  складу злочину» [89, с. 47]. На думку В.Я. Тація, предмет злочину може співпадати з предметом суспільного відношення, що є об'єктом злочину, а може і не співпадати. «Такий збіг можливий тоді, коли ті або інші предмети, що входять в структуру об'єкта злочину, законодавець додатково наділяє функціями предмета злочину, тобто надає йому також інше правове значення» [89, с. 53].

Заслуговує  на увагу і позиція Г.П. Новосьолова, який предмет злочину характеризував як різного роду матеріальні або  нематеріальні блага (цінності), здатні задовольняти потреби людей, злочинний вплив на які (або незаконне поводження з якими) заподіює або створює загрозу спричинення шкоди [67, с. 53].

На думку  Є.В. Лащука предмет злочину –  це факультативна ознака об’єкта  злочину, що знаходить свій прояв  у матеріальних цінностях (котрі  людина може сприймати органами чуття чи фіксувати спеціальними технічними засобами), з приводу яких та (або) шляхом безпосереднього впливу на які вчиняється злочинне діяння [50, с. 59].

Проведемо аналіз наведених визначень, щоб встановити ті ознаки, якими повинен володіти об'єкт чи явище зовнішнього світу, щоб бути віднесеним до предмета злочину. По-перше, в усіх визначеннях завжди більш-менш конкретно називається той об'єкт, який відносять ті або інші науковці до предмета злочину. Таким в одних випадках визнається річ, матеріальний об'єкт зовнішнього світу, матеріальний субстрат суспільного відношення (М.П. Бікмурзін, Л.Д. Гаухман, М.А. Гельфер, М.І. Загородніков, М.Й. Коржанський, С.Ф. Кравцов, Б.А Курінов, С.В. Максимов, А.В. Наумов, М.І. Панов, В.М. Смітієнко, В.Я. Тацій, О.М. Трайнін, Є.А. Фролов).

Інші автори відносять до предмета посягання  не тільки матеріальні об'єкти зовнішнього  світу, але і ідеальні явища, по суті справи ставлячи знак рівності між  вказаним предметом і предметом  суспільного відношення, що охороняється кримінальним законом (М.А. Беляєв, М.П. Бікмурзін, В.К. Глістін, В.М. Кудрявцев, Г.П. Новосьолов). З огляду наведених підходів, котрі в більшій чи меншій мірі мають право на підтримку, приходимо до висновку, що у якості предмета злочину слід визнати явища (об’єкти) зовнішнього світу як об’єкти суспільних відносин, у зв’язку з якими чи з приводу яких вчинюється суспільно небезпечне діяння і здійснюється посягання на об’єкт кримінально-правової охорони (об’єкт злочину). При цьому вважаємо, що до кола предметів злочинів слід відносити лише такі об'єкти (явища) зовнішнього світу, які є доступними для сприйняття ззовні, у тому числі шляхом їх вимірювання і фіксації. В цьому питанні ми згодні з концепцією Є.В. Лащука, згідно з якою матеріальність необхідно визначати емпірично: матеріальними (фізичними) слід визнавати явища, які можуть сприйматися органами чуття людини або спеціальними технічними засобами [50, с. 61]. Таким чином, не можуть бути предметом злочину будь-які нематеріальні блага (наприклад, ідеї, думки, честь, гідність і т.п.). І, навпаки, на цій підставі до предметів злочину, зокрема, можна віднести електричну й теплову енергію (ст. 188¹ КК).

По-друге, практично  у всіх визначеннях указується, що предмет злочину піддається безпосередньому  впливу з боку злочинця. Є.А. Фролов достатньо детально розкриває види такої дії: вилучення, знищення, створення або видозміна [105, с. 222]. Дана ознака є констатацією тісного зв'язку предмета злочину з об'єктивною стороною злочину. В предметних злочинах суспільно небезпечне діяння полягає в недозволеній дії на такий предмет, коли кримінально протиправна поведінка впливає на певний матеріальний об'єкт і викликає в останньому які-небудь шкідливі зміни або, навпаки, не запобігає розвитку такої трансформації, і в кінцевому рахунку призводить до порушення суспільних відносин як об’єкта кримінально правової охорони.

Варіацією викладу  даної ознаки є згадка про те, що злочин учиняється в зв'язку чи з  приводу даного предмета [72, с. 72-73]. Зокрема, у зв'язку з певним предметом або з приводу такого предмета учиняється злочинне діяння при готуванні до злочину або замаху на злочин. При такому викладі демонструється зв'язок предмета з суб'єктивною стороною складу злочину. Словосполучення «з приводу», «у зв'язку» указує на те, що спонукальним стимулом до вчинення злочину з'явилося бажання здійснити яку-небудь дію відносно предмета, саме в зв'язку або з приводу конкретного предмета злочинець учиняє злочинне діяння. Отже, в таких діях виявляється мотив або мета учинення злочину.