Комплексний науковий аналіз стану та перспектив розвитку кримінальної відповідальності за привласнення, розтрату майна, або заволодіння

По-третє, деякі  автори в своїх визначеннях розкривають  зв'язок предмета злочину з об'єктом, розглядаючи предмет як матеріальний вираз (субстрат) суспільного відношення, передумову, умову або ж свідоцтво  існування суспільного відношення. З іншого боку, окремі вчені зауважують: „Лише частково можна погодитися з такою позицією. Дійсно, предмет злочину нерозривно пов’язаний із суспільними відносинами та може бути передумовою чи свідоцтвом їх існування, однак не завжди він є матеріальним виразом цих відносин. Наприклад, підроблена валюта (ст. 199 КК) аж ніяк не може бути виразом тих відносин, що охороняє кримінальний закон” [50, с. 49]. Однак, як слушно зазначає Н.О. Гуторова, в більшості випадків предмет дійсно є матеріальним субстратом суспільних відносин або ж являє собою обов’язкову умову, передумову або свідчення їх існування, але в деяких випадках, саме відсутність вказаного у законі предмета злочину або додержання щодо нього особливого правового режиму є свідченням нормального існування і функціонування суспільних відносин (наприклад, відсутність підроблених грошей або цінних паперів) [24, с. 96].

Але проведений аналіз висловлених поглядів щодо предмета злочинів ще не дає чіткої відповіді  на питання про поняття предмета злочину і його основні та суттєві  ознаки, які йому властиві, утворюють зміст цього поняття і якими він відрізняється від об’єкта злочину, знарядь злочину (з якими предмет має суттєву схожість) тощо. Ми підтримуємо сформульовану М.І. Пановим позицію, що предмету злочину притаманні наступні основні і суттєві ознаки – фізична, соціальна і юридична [72, с. 68].

Фізична ознака предмета злочину, як нам уявляється, вказує, що йому притаманні певні фізичні (матеріальні) властивості, тобто його необхідно розглядати, перш за все, як матеріальне явище, предмет матеріального світу, спроможний фіксуватися спеціальними технічними засобами. Саме тому, не можуть бути предметом злочину ідеї, думки, честь та гідність людини, інші явища нематеріального світу. Залежно від особливостей фізичної ознаки та зв’язку з об’єктом предмети злочинів можна поділити на наступні групи:

а) предмети злочинів, які є матеріальним вираженням, «субстратом» матеріальних суспільних відносин, тобто  які співпадають із предметами суспільних відносин (наприклад, чуже майно, державні або громадські будівлі чи споруди, лінії зв’язку тощо);

б) об'єкти (явища) зовнішнього світу, які є доступними для сприйняття ззовні, у тому числі, шляхом їх фіксації спеціальними технічними засобами (наприклад, енергія теплова  та електрична);

в) предмети злочинів, наявність яких або додержання щодо них особливого правового режиму є умовою або свідчить про нормальне функціонування суспільних відносин (наприклад, зброя, наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги, прекурсори тощо);

г) документи, що засвідчують існування певних суспільних відносин (наприклад, заповіт, договір купівлі-продажу тощо).

Соціальна ознака предмета злочину свідчить про його нерозривний зв’язок із суспільними  відносинами як об’єктом злочину. Предмети належать до сфери суспільних відносин – об’єктів злочинів. Вони або виступають їх матеріальним вираженням (субстратом), або наявність чи відсутність цих предметів є умовою нормального функціонування суспільних відносин. Саме за цією ознакою предмет відрізняється від засобів вчинення злочину, оскільки останні не пов’язані із суспільними відносинами, яким заподіюється шкода при вчиненні злочину, «стоять» так би мовити «осторонь» від них, виступають засобом злому і порушення останніх.

Юридична ознака предмета злочину означає, що предмет  повинен бути прямо вказаний у  законі або прямо випливати з  його змісту, тобто виступати як обов’язкова ознака складу злочину. Вказана ознака не завжди отримує самостійне значення у роботах вчених щодо проблеми визначення предмета злочину, або ж увага приділяється саме місцю предмета у складі злочину та його співвідношенню з іншими елементами та ознаками складу злочину. Однак зауважимо, як і будь-яка інша ознака складу злочину, наявність або відсутність предмета злочину підтверджує або виключає можливість притягнення особи до кримінальної відповідальності.

Думається, якнайповнішою  буде така дефініція предмета, в якій будуть враховані всі названі ознаки, оскільки кожна з них є обов'язковою, а всі разом – достатніми для всебічного розкриття юридичної природи і характерних, відмінних від суміжних понять, рис цієї категорії.

Отже, під предметом злочину ми визнаємо предмети, речі, інші об’єкти (явища) матеріального світу (спроможні фіксуватися спеціальними технічними засобами), що виступають об’єктами (предметами) суспільних відносин – об’єкта злочину, характеризуються фізичною, соціальною та юридичною ознаками і шляхом безпосереднього впливу на які та (або) у зв’язку з якими чи з приводу яких учиняється злочинне посягання на об’єкт.

Важливим, для  розуміння змісту предмета злочину  залишається питання про його місце у складі злочину, яке в  теорії кримінального права також розв'язується неоднозначно.

З’ясування  того, що об’єкт злочину і предмет  злочину поняття не тотожні, призводить вчених до двох протилежних висновків: 1) предмет злочину є елементом  суспільних відносин, а тому входить  до його змісту як складова частина; 2) предмет злочину є самостійною ознакою складу злочину і виступає щодо об’єкта як окремий, зовнішній елемент. Так, О.О. Піонтковський визначаючи місце предмета злочину у складі злочину, розглядає його у якості факультативної ознаки об’єкта. Вчений вказував, що «відмова від поняття безпосереднього об'єкта і введення у вчення про об'єкт злочину поняття предмета посягання не викликаються необхідністю і є методологічно необґрунтованими» [76 с. 141]. Б.С. Никифоров, також виходячи з розуміння предмета як складової частини об'єкта злочину, відзначав, що «проблема предмета злочину в її нинішньому вигляді, по суті, знімається, тому що усувається необхідність в самостійному дослідженні предмета злочину як явища, що лежить за межами об'єкта і ведучого самостійне по відношенню до нього існування» [65, с. 130]. Підтримуючи позицію щодо визнання предмета злочину одним з елементів суспільних відносин, С.Ф. Кравцов дійшов висновку, що предмет посягання (злочину) включається до структури суспільних відносин у вигляді матеріального субстрату такого елемента, як об’єкт (предмет) суспільних відносин. Обґрунтовуючи свою позицію, вчений вважає, що предмет злочину – це матеріальний (речовий) елемент суспільних відносин, прямо вказаний чи такий, що логічно випливає зі змісту норми, шляхом протиправного впливу на який порушуються суспільні відносини, тобто вчиняється посягання на об’єкт злочину [36, с. 6-9]. Отже предмет злочину і предмет суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом, при такому визначенні науковця фактично співпадають і він визнає предмет злочину як ознаку такого елементу складу злочину як його об’єкт.

Однак, якщо предмет  злочину є складовою суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом, то відносини з приводу  деяких предметів (тих, що мають певні негативні чи шкідливі властивості) не забезпечені такою охороною. Вищезазначені дослідники пропонують ці предмети відносити до об’єктивної сторони або зовсім не визнають їх предметом злочину, не включаючи до жодного з елементів його складу. Виходячи із запропонованої логіки, наприклад, недоброякісна або некомплектна продукція (ст. 227 КК), порнографічні предмети (ст. 301 КК) та предмети, що пропагують культ насильства і жорстокості (ст. 300 КК), не можуть визнаватися предметами відповідних злочинів або їх потрібно вважати знаряддями чи засобами вчинення цих злочинів.

Згідно іншого погляду, предмет злочину відноситься  до ознак об'єктивної сторони складу злочину. Зокрема, П.П. Михайленко ставить  предмет в один ряд з факультативними  ознаками об'єктивної сторони складу злочину [57, с. 76].

Аналізовані проблеми логічно привели багатьох правників  до позиції, згідно з якою предмет  злочину не можна віднести до структури  суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом, оскільки дії  щодо певних речей (зброя, наркотичні засоби, психотропні речовини, порнографічні предмети тощо) заборонені законом. Однак й розглядати зазначені предмети (з негативними властивостями) у якості знарядь чи засобів вчинення злочину неможливо у зв’язку з їх різною правовою природою. В той же час аналіз предмета злочину окремо від об’єкта не може бути визнаний обґрунтованим, оскільки у такому випадку за межами аналізу залишається соціальна ознака предмета злочину. Тому більшість вчених визнають предмет злочину самостійною факультативною ознакою у складі злочину, розглядаючи при цьому його поряд з об’єктом злочину, у нерозривній єдності з ним.

Отже, поширена на сьогоднішній день точка зору на предмет злочину  як самостійну факультативну ознаку складу злочину уявляється нам обґрунтованою. Саме такий погляд на місце предмета злочину у складі злочину, на нашу думку, є найбільш переконливим. Це дозволяє, з одного боку, розглядати предмет злочину як єдине цілісне утворення, не розриваючи його по окремим частинам (одна частина у складі об’єкта, інша – у складі об’єктивної сторони), з іншого, штучно не обмежувати, а тому відповідає дійсному місцю цього кримінально-правового феномена в структурі складу злочину. Предмет злочину має важливе значення для встановлення наявності у вчиненому суспільно небезпечному діянні складу злочину як підстави кримінальної відповідальності у випадках, коли ця ознака вказується в диспозиції кримінально-правової норми. Якщо предмет злочину прямо вказаний в кримінально-правовій нормі (статті Особливої частини КК) або безпосередньо випливає із її змісту (як і будь-яка інша ознака складу злочину), то його встановлення є обов'язковим також і для правильної кваліфікації злочину. І, навпаки, якщо в конкретному вчиненому діянні відсутній названий в кримінальному законі предмет, то відсутній і склад даного предметного злочину. Все це обумовлює необхідність надання у вказаних випадках тим або іншим об'єктам матеріального світу (предметам, речам й іншим явищам матеріального світу), що виступають у якості об’єкта суспільних відносин (а у нашому випадку – предмета злочину) самостійного кримінально-правового значення й віднесення їх до обов’язкових ознак складів відповідних злочинів.

Отже, співвідношення понять предмета і об’єкта злочину  полягає в тому, що предмет злочину є факультативною ознакою складу злочину. При цьому основна проблема відмежування об’єкта злочину від предмета полягає у тому, що предмет злочину досить часто має якості, притаманні предмету суспільних відносин, що й ускладнює їх відмежування. Проте відмінність між предметом злочину та предметом суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом, полягає, на нашу думку, по-перше, в тому, що предмет злочину, на відміну від суспільних відносин, завжди є матеріальним утворенням і має певні фізичні ознаки. По-друге, предметом злочину можуть бути і ті матеріальні явища, наявність або відсутність яких (при їх особливому правовому режимі) виступають свідченням і є підтвердженням нормального функціонування суспільних відносин. По-третє, предмет злочину, на відміну від суспільних відносин, завжди піддається злочинному впливу. По-четверте, предмет злочину – це факультативна ознака складу злочину (яка потребує обов’язкового аналізу і встановлення у випадках, якщо вказана ознака прямо зазначена у законі або безпосередньо випливає з його змісту), а предмет суспільних відносин – це обов’язковий структурний елемент суспільних відносин, без якого вони не існують.

На теперішній час в науці кримінального  права загального (на рівні родового поняття) визначення предмета привласнення, розтрати майна, або заволодіння ним, шляхом зловживання службовим становищем не існує. Більшість вчених, досліджуючи зазначену проблему, обмежуються вказівкою лише на майно як предмет вказаного злочину. Однак вирішення цього питання не повинно обмежуватись аналізом одного (хоча й найпоширенішого) виду предмета злочинів проти власності, залишаючи поза увагою інші. З диспозиції ст. 191 КК Розділу VI Особливої частини КК, випливає, що предметом цього злочину є чуже майно.

В теорії кримінального права ще у XIX сторіччі були визначені ознаки або критерії предмета злочинів проти власності: фізичний, економічний і юридичний [29, с. 53-55]. В подальшому, виділення та визначення цих ознак збереглося, зазнавши незначних змін [103, с. 162-164]. У сучасній теорії кримінального права більшість вчених виділяють три ознаки предмета злочинів проти власності: фізичну, економічну та юридичну [64, с. 476]. Н.О. Лопашенко також виділяє вказані три ознаки, але вважає, що дві з них (економічна та юридична) об'єднують в собі відразу декілька і тому називає їх відповідно комплексом економічних та юридичних ознак [52, с. 170-171]. А.О. Пінаєв, С.М. Кочої, Л.Д. Гаухман, С.В. Максимов називають ще і четверту ознаку – соціальну [75, с. 49]. На наш погляд, більш обґрунтованою представляється остання точка зору про виділення чотирьох ознак предмета злочинів проти власності: фізичної, економічної, соціальної та юридичної.

Вищезазначені ознаки є основними (головними) ознаками предмета привласнення, розтрати майна, або заволодіння ним, шляхом зловживання службовим становищем.

Фізична ознака предмета привласнення, розтрату майна, або заволодіння ним, шляхом зловживання службовим становищем означає те, що до нього відносяться предмети матеріального світу (речі), які можуть бути вилучені з володіння власника або іншого володільця, привласнені, спожиті, пошкоджені або знищені. Тобто предметом привласнення, розтрати майна, або заволодіння ним, шляхом зловживання службовим становищем може бути тільки така річ, яку можливо вилучити та (або) обернути на свою користь, а також знищити чи пошкодити. Залежність фізичної ознаки та характеру злочинних посягань на власність є взаємною. З однієї сторони характер злочинних дій обумовлює фізичність предмета, на який впливає злочинець, з іншої властивості предмета обмежують спосіб впливу на нього. Однак враховуючи сучасні погляди на предмет злочинів на рівні загального вчення про злочин, а також норми чинного законодавства про кримінальну відповідальність за посягання на власність, слід розширити традиційне розуміння фізичної ознаки предмета. Слід погодитися з запропонованим Є.В. Лащуком визначенням фізичної ознаки предмета як можливість сприйняття людиною тих чи інших матеріальних утворень (матеріальних цінностей) за допомогою органів чуття або фіксування їх спеціальними технічними засобами [50, с. 4].

Економічна  ознака предмета привласнення, розтрати майна, або заволодіння ним, шляхом зловживання службовим становищем означає те, що він має мінову (грошова оцінка, ціна) і споживчу вартість (господарсько-економічна або культурна цінність, корисність), здатний задовольняти матеріальні і пов'язані з ними потреби людини [27, с. 452-453]. Виразом вартості предмета є його грошова оцінка, тобто ціна. Ціну можна вважати формою грошового вираження вартості і цінності товара. Ціна зумовлює можливість одночасного прояву інтересів виробників і споживачів [28, с. 141].

Саме вартість майна виражена в грошовій оцінці, впливає на кваліфікацію дій винного, слугує для відмежування від суміжних складів злочинів за ознаками значної шкоди, великих чи особливо великих розмірів та від дій винного, що підпадають під ознаки адміністративного правопорушення.

Всі вчені, які  виділяють соціальну ознаку майна (А.О. Пінаєв, С.М. Кочої, Л.Д. Гаухман, С.В. Максимов), відповідно до цієї ознаки до предмета такого злочину відносять лише ті об’єкти матеріального світу, в які вкладено людську працю. Однак, на нашу думку, соціальну ознаку слід розглядати в більш широкому сенсі цього слова. Крім названої вона має й інше значення: соціальна ознака (за С.І. Ожеговим: «соціальний» - суспільний, що відноситься до життя людей та їх відносин в суспільстві) означає, що майно або інші предмети повинні представляти певну цінність, важливість, значущість як для всього людства, суспільства, народу, класу, соціальної групи, так і окремої особи. Вказані об’єкти повинні бути залученими у сферу суспільних відносин і представляти певну цінність для суб’єктів таких відносин.