Право приватної власності на землю в Україні

Сьогодні земельні ділянки, як об'єкти права приватної власності громадян України, мають також визначені законодавством граничні розміри і розрізняються за метою використання.

Наприклад, для ведення фермерського господарства земельна ділянка надається в розмірі земельної частки (паю); для ведення особистого селянського господарства — не більше 2,0 гектара; для ведення садівництва — не більше 0,12 гектара; для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах — не більше 0,25 гектара, в селищах — не більше 0,15 гектара, в містах — не більше 0,10 гектара; для індивідуального дачного будівництва — не більше 0,10 гектара; для будівництва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 гектара.

Необхідно зазначити, що об'єктом права  приватної власності іноземних  громадян та осіб без громадянства є земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

В земельному законодавстві немає  обмежень з кількості земельних ділянок, що можуть знаходитися у власності однієї особи. Проте це не тягне об'єднання декількох земельних ділянок в єдиний об'єкт права власності, навіть при збігу їх цільового призначення та мети використання. Кожна з зазначених земельних ділянок, незважаючи на належність одній особі, являє собою самостійний об'єкт права власності.

Потрібно сказати і про земельну частку (пай), яка є специфічним  об'єктом земельних відносин. Її виникнення пов'язане з паюванням земель недержавних сільськогосподарських підприємств у процесі здійснення земельної реформи. Право на земельну частку (пай) мають члени недержавних сільськогосподарських підприємств, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в цьому підприємстві і залишаються членами підприємства відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. Право на земельну частку (пай) посвідчується відповідними земельними сертифікатами, які є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю.

Таким чином, можна відмітити, що основними  об”єктами права приватної власності  на землю сьогодні є земельні ділянки різного призначення та земельні паї.

 

1.3. Суб”єкти права приватної власності на землю та їх правовий статус

 

Суб'єктами земельних  правовідносин визнаються фізичні  й юридичні особи, наділені правами та обов'язками у сфері користування, володіння та розпорядження земельними ресурсами.

Необхідно зазначити, що земельна й  аграрна реформи докорінно змінили не тільки статус суб”єктів права приватної власності, які раніше функціонували, але й сприяли виникненню нових суб'єктів цих земельних правовідносин — фермерських господарств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських товариств, приватних (приватно-орендних) підприємств та ін.

Таким чином, безпосередніми суб'єктами земельних правовідносин стали  не лише юридичні особи, а й громадяни, які вели особисті селянські господарства.

Усі суб'єкти земельних правовідносин  із статусом юридичної особи мають  відокремлене майно, яке знаходиться  на самостійному балансі, рахунки в  установах банків, печатку із своїм  найменуванням та ідентифікаційним кодом, відповідають за своїми зобов'язаннями своїм майном, можуть від свого імені набувати та здійснювати майнові та особисті немайнові права, мати обов'язки, бути позивачами та відповідачами в суді.

Засновники недержавних  сільськогосподарських підприємств мають відповідні права та обов'язки щодо майна таких підприємств.

Суб'єкти земельних правовідносин  мають загальну цивільну правосуб'єктність. Тобто вони можуть мати цивільні права  та нести цивільні обов'язки з метою здійснення будь-яких видів діяльності, не заборонених законом.

Новий Земельний кодекс України розрізняє всіх суб'єктів  права власності на землю залежно від форми власності, у якій знаходиться земельна ділянка.

За статтею 80 Земельного кодексу України суб'єктами права  власності на землю визначаються:

а) громадяни та юридичні особи  — на землі приватної власності;

б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, — на землі комунальної власності;

в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, — на землі державної власності.

Таким чином право  власності на землю характеризується множинністю суб'єктів відповідно до форм власності — державної, комунальної і приватної.

Характерною ознакою  суб'єкта земельних відносин є належна  йому право- і дієздатність. У зв'язку з відсутністю відповідних приписів в Земельному кодексі правовий статус суб'єктів права власності на землю доцільно визначати за аналогією з нормами цивільного права щодо загальної право- дієздатності з урахуванням вимог земельного законодавства.

Земельною дієздатністю є здатність громадянина своїми діями набувати права та створювати для себе обов'язки, тобто здійснювати дії, які направлені на самостійне, або спільне з іншими особами, отримання земельної ділянки, зокрема, звертатись до відповідного органу про надання у власність земельної ділянки, отримання земельного паю, придбання земельної ділянки на підставі цивільно-правової угоди та ін.¹

Земельна дієздатність належить окремій  фізичній особі — громадянину  України, іноземній особі або  особі без громадянства з моменту досягнення 18-річного віку. Але у випадку, коли законодавством допускається шлюб до досягнення 18-річного віку, то земельна дієздатність фізичної особи настає в повному обсязі з часу шлюбу.

Юридичні особи набувають  земельної право- і дієздатності з моменту державної реєстрації в органах виконавчої влади.

До основних суб”єктів  права приватної власності, які  були створені протягом останніх років, необхідно віднести сільськогосподарські кооперативи.

Відповідно до чинного  законодавства України кооперативи є суб'єктами права приватної власності, що дає можливість розвиватися різним формам господарювання, основою яких є власність колективу співвласників на засоби виробництва, вироблену продукцію, одержані прибутки тощо.

Особливість приватної власності  полягає в тому, що вона належить кожному кооперативу як окремому власнику. Суб'єктом права власності є не кожен член кооперативу зокрема, а кооператив в цілому як юридична особа. Сьогодні, коли в основному завершено паювання майна колективних агроформувань, приватна власність значною мірою набула характеру спільної сумісної чи спільної часткової.

Необхідно заначити, що у найбільш узагальненій формі власність можна  визначити як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади над ними, приналежності їх конкретній особі. Саме ці відносини є рушійною силою суспільного виробництва, є його сутністю.¹

Першооснову приватної  власності становлять економічні відносини  привласнення матеріальних благ у процесі  виробництва. Тому власність у такому значенні є її економічним розумінням.

Між тим економічні відносини  власності, які існують в цілому помимо волі і свідомості людей, можуть бути об'єктом правового регулювання, одержуючи відповідне оформлення в  нормах права. У такому разі проявляється юридичний зміст власності. Закріплення відносин власності правовими засобами здійснюється під впливом волі суспільних груп.

Важливо, що суспільство  не обмежується правовим закріпленням засобів виробництва і продуктів  праці за конкретними особами  чи їх колективами. Відносини власності одержують також, що не менш важливо, необхідну регламентацію і примусовий захист. У такому разі врегульовані правовими нормами економічні відносини власності набувають ознак якісно нових відносин — відносин права власності.

Безперечно, що відносини права  власності є похідними відносно економічних відносин власності, які  є складовою частиною виробничих відносин.

Саме власність є умовою функціонування організованого виробництва в межах  загального комплексу виробничих відносин, а відтак і їх головною складовою частиною.

Роль економічних відносин власності  полягає у закріпленні стану  приналежності матеріальних благ індивідам, віддзеркалюючи статичний момент того чи іншого способу суспільного виробництва.

 

Розділ ІІ. Правовий режим використання землі, що знаходиться у приватній власності

2.1. Виникнення  права приватної власності на  землю

 

Загальні підстави набуття  та припинення права власності передбачені  Цивільним кодексом України.

Стаття 328 ЦК зазначає, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права  власності не встановлена судом.

На сьогоднішній час  основними підставами набуття права приватної власності визнаються:

1) виникнення право власності  на новостворене майно; 

2) набуття права власності на  перероблену річ; 

3) привласнення загальнодоступних  дарів природи; 

4) набуття права власності на  безхазяйну річ; 

5) набуття права власності на  рухому річ, від якої власник  відмовився;

6) знахідка;

7) бездоглядна домашня тварина; 

8) скарб; 

9) приватизація державного майна  та майна, що є в комунальній  власності;

10) набуття права приватної власності  на майно внаслідок успадкування.

Для виникнення у громадян права приватної власності на те чи інше майно необхідні певні  юридичні факти, які в правовому  значенні виступають в якості юридичної  підстави виникнення права власності. Подібні юридичні підстави необхідні  для виникнення права власності також у інших її суб’єктів, але повного їх співпадання може не бути.

В юридичній літературі здійснюється поділ підстав виникнення права власності на універсальні (загальні) і спеціальні.

В період соціалістичного  будівництва спеціальні способи (підстави) набуття права власності мали певну перевагу над універсальними, оскільки для суспільної власності (особливо державної) встановлювалися численні переваги.

Що ж до особистої власності  громадян, то тут діяв заборонний (обмежувальний) принцип її існування, а відповідно — обмежувалось коло підстав виникнення права власності у громадян.¹

За новим законодавством про  власність набувають більшого значення універсальні підстави виникнення права  власності, зокрема у зв’язку  з наданням громадянам, нарівні з іншими суб’єктами цивільних правовідносин, права на підприємницьку та іншу господарську діяльність. Водночас з’явилися і деякі нові спеціальні підстави набуття громадянами права приватної власності, наприклад в порядку приватизації державного майна за майновими сертифікатами. Так чи інакше, в умовах переходу до ринкової економіки і впровадження приватної власності відбулись істотні зміни в співвідношенні спеціальних і універсальних підстав виникнення права власності різних форм, причому на користь останніх.

Продовжує зберігати свою актуальність і в сучасних умовах відомий ще з часів розквіту римського права  поділ підстав (способів) виникнення права власності на первісні і  похідні.

Розмежування первісних і похідних підстав виникнення права власності, в тому числі і приватної власності громадян, здійснюється за традиційними давно відомими критеріями, які вже нами розглядались в попередніх розділах даної праці. Введення приватної власності в Україні істотних змін у визначення цих критеріїв не внесло, а лише розширило коло первісних і похідних підстав виникнення у громадян права власності, наприклад внаслідок надання громадянам права займатися будь-якими видами підприємницької діяльності (крім забороненої законом).

Значна частина юридичних фактів може служити юридичною підставою як виникнення права власності, так і його припинення. Наприклад, укладення договору купівлі-продажу тягне за собою припинення права власності у продавця і одночасне виникнення його у покупця. Але в практиці так буває не завжди. Так, створення громадянином власними зусиллями і з власних матеріалів скульптури, картини, іншої речі призводить лише до виникнення права власності. Тому дещо необережними можуть бути беззастережні висловлювання про те, що «в нормальному товарообігу виникнення права власності на конкретне майно у однієї особи одночасно означає припинення права власності у іншої особи».

Більш виваженою є позиція Н.С.Кузнєцової, яка вважає, що не завжди певний юридичний  факт виступає одночасно підставою  припинення і виникнення права власності і це має місце головним чином тоді, коли припинення права власності не пов’язане з правонаступництвом. Свій висновок автор підтвердила прикладами, серед яких називаються випадки споживання власником належних йому продуктів харчування, знищення або викидання власником непотрібної йому речі, загибелі речі не по волі власника, вилучення майна відповідно до акту органів державного управління (наприклад, у разі вилучення худоби при епізоотіях).¹