Право землекористування

ЗМІСТ

ВСТУП.................................................................................................................3

 

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ПРАВА ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ....7

1.1. Поняття  та види права землекористування…………………...……....….7

1.2. Принципи  права землекористування ……………………….……..........17

Висновки до Розділу 1……………………………………………….……..…36

 

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ЗДІЙСНЕННЯ ОКРЕМИХ ВИДІВ ПРАВА ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ............................................................................39

1. Право загального землекористування…………………………………..39
2. Право орендного землекористування………………….……………..…57
3. Право концесійного землекористування …………….…………………77
4. Інші види права землекористування (емфітевзис, суперфіцій, право земельного сервітуту)…………………………………………...……………84

Висновки до Розділу 2……………………………………………….………106

 

РОЗДІЛ 3. ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ЗАХИСТУ ПРАВА ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ………………………………………………..110

3.1. Поняття та види захисту  права землекористування…………..………110

3.2. Правовий порядок визнання прав на земельну ділянку............…...…119

Висновки до Розділу 3……………………………………………….………127

 

ВИСНОВКИ....................................................................................................129

 

ДОДАТКИ………………………………………………………………...…134

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...................................................143

 

ВСТУП

 

Актуальність теми. Реформування земельно-правових відносин у нашій державі потребує розвитку інститутів, покликаних забезпечити узгодження інтересів власників та користувачів земельних ділянок як між собою, так і з іншими членами суспільства. Земельна ділянка як просторово і функціонально призначена не лише для задоволення потреб власника (спеціального користувача), а й залишаючись частиною земної поверхні, являє собою споживчий інтерес для суспільства в цілому як територія, здатна задовольняти духовні, естетичні, оздоровчі, рекреаційні потреби населення, виступати засобом сполучення в процесі реалізації права загального землекористування громадян. Становлення відносин приватної власності на землю жодною мірою не повинно обмежувати можливості людини і громадянина на вільне використання земель як базового природного ресурсу та місця життєдіяльності. Особливість визначення земель як базового природного ресурсу передбачає необхідність аналізу права землекористування як неодмінної умови використання інших природних компонентів (рослинності, водних об'єктів, корисних копалин), які за своїми природними властивостями створюють сферу життя. Відсутність належного законодавчого регулювання реалізації права землекористування створює значні перешкоди в реалізації таких важливих екологічних прав, як право природокористування та право на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище. Конституцією України визначено право кожного громадянина на користування природними об'єктами (землями, лісами, водами тощо) відповідно до закону (ст.13). Досить вдалою у цьому зв'язку є законодавча позиція щодо права громадян на загальне та спеціальне використання природних ресурсів. Безперечно, що зазначене вище конституційне право кожного громадянина на користування природними ресурсами, у нашому випадку землями, реалізується, перш за все, в процесі здійснення права землекористування. Здійснення земельної реформи, перехід до ринкових умов господарювання на землі, законодавче закріплення різноманіття форм власності на землю і розширення можливостей використання земельних ресурсів на підставі права власності значно звузили сферу застосування права землекористування. Проте воно не втратило свого значення як передбачений законом спосіб добування корисних властивостей землі. Право землекористування в оновленому вигляді знайшло закріплення в чинному ЗК й успішно застосовується у сфері регулювання сучасних земельних відносин.

В юридичній літературі право землекористування розглядається як правовий інститут, що охоплює сукупність однорідних земельно-правових норм, що закріплюють і регулюють підстави, умови та порядок надання, зміни і припинення засад використання земельних ресурсів. Водночас право землекористування можна розглядати як правовідносини, що включають сукупність наданих прав і покладених обов'язків, пов'язаних із здійсненням землекористування. У цьому зв'язку право землекористування має комплексний характер, що систематизує законодавчі вимоги і поєднує їх у земельно-правовий інститут, а також охоплює правомочності суб'єктів - користувачів земельних ділянок та регламентує їх права і обов'язки, що реалізуються у конкретних правовідносинах. Але у зв’язку із відсутністю ґрунтовних доктринальних досліджень в контексті вказаної правової проблеми, доцільним є проведення комплексного наукового дослідження особливостей щодо реалізації та припинення права землекористування в сучасних умовах.

Науковою основою для проведення дослідження стали праці українських і зарубіжних вчених-правників у галузі земельного, аграрного та екологічного права: Ф.Х. Адіханова, Г.О. Аксеньонка, В.І. Андрейцева, Г.В. Анісімової, Н.О. Багай, С.Б. Байсалова, В.П. Балезіна, Г.І. Балюк, А.І. Берлача, Г.Ю. Бистрова, Ц.В. Бичкової, А.Г. Бобкової, СО. Боголюбова, Л.О. Бондара, В.Л. Бредіхіна, Ю.О. Вовка, Г.О. Волкова, А.П. Гетьмана, С.В. Гринька, O.B. Єлісєєвої, В.М. Єрмоленка, Б.В. Єрофєєва, М.І. Єрофєєва, О.С Колбасова, В.В. Костицького, І.О. Костяшкіна, О.П. Коцюби, C.M. Кравченко, М.В. Краснової, М.І. Краснова, О.І. Крассова, П.Ф. Кулинича, В.І. Лебедя, Л.В. Лейби, A.B. Луняченка, Н.Р. Малишевої, М.І. Малишка, Р.І. Марусенка, М.Д. Миколюка, А.М. Мірошниченка, С.В. Размєтаєва, Л.П. Решетник, Б.Г. Розовського, В.І. Семчика, І.О. Середи, М.С. Федорченка, М.О. Фролова, Н.І. Хлудньової, СІ. Хом'яченко, B.C. Шелестова, А.П. Шеремета, Ю.С Шемшученка, A.M. Шульги, М.В. Шульги, А.Д. Юрченка, В.В. Янчука, В.З. Янчука та інших.

Мета дослідження полягає у визначенні поняття, встановленні особливостей та конкретного змісту права землекористування як самостійного правового інституту, формулюванні на основі відповідних висновків пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства у сфері реалізації визначеного права.

Завданнями роботи є: визначити поняття та види права землекористування; сформувати принципи та завдання права землекористування; дослідити особливості здійснення окремих видів права землекористування; проаналізувати правові проблеми захисту права землекористування.

Об'єктом дослідження є доктринальні підходи, наукові матеріали, що стосуються права землекористування, приписи нормативно-правових актів, що регламентують можливість реалізації та забезпечення відповідного права, практика їх застосування.

Предметом дослідження є правовідносини щодо реалізації права землекористування, а також суспільні відносини, що потребують належного правового регулювання у зазначеній сфері.

Методи дослідження. При проведенні дослідження автором використовувалися загальнонаукові (діалектичний, формально-логічний, структурно-функціональний) методи пізнання правових явищ, а також спеціально-наукові методи (порівняльно-правовий, метод тлумачення правових норм тощо). Застосовування цих методів дозволило проаналізувати процес становлення та розвитку законодавства у сфері загального та спеціального землекористування в Україні, визначити коло суб’єктів правовідносин землекористування.

Практичне та теоретичне значення. Одержані під час виконання дослідження результати можуть бути використані для вдосконалення чинного земельного законодавства, покращення практики захисту прав землекористувачів в Україні. Крім того, результати дослідження можуть бути використані для вдосконалення існуючої правозастосовної практики земельних спорів. Таке вдосконалення може бути досягнуто насамперед шляхом більш послідовного та науково-обґрунтованого застосування правових норм, які регламентують умови та порядок здійснення права землекористування.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ПРАВА ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ

1.1.  Поняття та види права землекористування

Право землекористування становить систему правових норм, закріплених у земельному законодавстві, що регулюють суспільні відносини, пов'язані з одержанням корисних властивостей земельних ресурсів. Право землекористування можна розглядати як правовідносини, що включають сукупність наданих прав і покладених обов'язків, пов'язаних із здійсненням землекористування. У цьому зв'язку право землекористування має комплексний характер, що систематизує законодавчі вимоги і поєднує їх у земельно-правовий інститут, а також охоплює правомочності суб'єктів - користувачів земельних ділянок та регламентує їх права і обов'язки, що реалізуються у конкретних правовідносинах. Право землекористування як важливий правовий інститут базується на фундаментальних конституційних положеннях та вимогах земельного законодавства. Перехід до ринкових умов господарювання на землі в процесі здійснення сучасної земельної реформи та законодавче закріплення різних форм власності на землю істотно впливає на сферу застосування землекористування [1]. Використання земель здійснюється як власниками земельних ділянок, так і землекористувачами. У першому випадку правовою формою такої експлуатації земель виступає право власності на земельні ділянки, у другому - право землекористування. Право землекористування прийнято розглядати в різних аспектах. Як правовий інститут право землекористування являє собою сукупність однорідних правових норм, які регулюють підстави, умови та порядок виникнення, здійснення, зміни та припинення права на використання земельних ресурсів. Право землекористування як суб'єктивне право становить забезпечену і гарантовану державою правову можливість конкретної особи добувати у встановленому порядку корисні властивості землі. Сутність права землекористування як правовідносин, які виникають у процесі використання земельних ресурсів, полягає в тому, що вони включають сукупність прав та обов'язків, пов'язаних зі здійсненням права землекористування [1]. Право землекористування як правовий інститут в оновленому вигляді закріплено чинним Земельним кодексом. Цей інститут є похідним від інституту права власності на землю. Крім того, сам характер використання землі значною мірою визначається правом власності на землю. Як відомо, власник земельної ділянки має право визначати її юридичну долю чи організувати її використання згідно з цільовим призначенням та отримувати доходи. З урахуванням принципу обов'язкового використання всіх земельних ділянок, крім тих, що перебувають, наприклад, у стані рекультивації чи консервації, власник сам безпосередньо використовує земельну ділянку або передає її у користування іншій особі - землекористувачеві. В останньому випадку до землекористувача переходять дві правомочності власника земельної ділянки: право володіння та право користування цією ділянкою.

У спеціальній юридичній літературі право користування земельними ділянками визначається по-різному, проте попри редакційні відмінності усі визначення загалом виходять із загальноприйнятого «цивілістичного» визначення права користування як юридично забезпеченої можливості застосовувати корисні властивості речі. На відміну від загального правила, встановленого ст. 319 ЦКУ («власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону»), обсяг права користування земельною ділянкою є обмеженим і обумовлюється цільовим призначенням земельної ділянки. Земельна ділянка може (і повинна) використовуватися лише за цільовим призначенням (ст. 91 ЗКУ, ч. 4 ст. 373 ЦКУ). [2, с.135].

У Земельному кодексі України передбачено поняття земельної ділянки як частини земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Вірогідно і незаперечно, що подібне визначення земельної ділянки може бути розповсюджене не тільки на право власності, але і право користування нею.

Одним з різновидів тлумачення права землекористування в юридичній літературі є його розуміння як суб'єктивного права, що становить забезпечену і гарантовану державою правову можливість конкретної особи вилучати чи добувати у встановленому законом порядку корисні властивості землі чи прибутки з відповідних земельних ділянок у процесі їх безпосередньої експлуатації з дотриманням відповідних правил охорони цих ділянок [3, с.9].

Використання земель здійснюється як власниками земельних ділянок, так і землекористувачами. У першому випадку правовою формою такої експлуатації земель виступає право власності на земельні ділянки, у другому – право землекористування. Таким чином, землекористування можна розглядати як правомочність власника земельної ділянки самостійної використовувати або як використання земельної ділянки суб'єктом, якому вона на праві власності не належить, але з дозволу власника він здійснює її використання.

Фахівець у сфері земельно-правової науки Кулинич П.Ф. розглядає інститут права землекористування як похідний від інституту права власності на землю. Під правом землекористування він розуміє сукупність правових норм, які регулюють порядок отримання у користування та використання земельних ділянок особами, які не є власниками таких ділянок [4, с.143]. Казанцев Н.Д. визначає право землекористування як сукупність правових норм, що регулюють правильне та раціональне використання землі землекористувачами у відповідності з тією ціллю, для якої вона їм надана [5, с.89]. Аксеньонок Г.А. відмічає: «Отримавши у встановленому законом порядку земельну ділянку, громадянин стає суб'єктом права землекористування» [6, с.45].

Зв'язок земельного права, що регулює відносини з приводу використання землі з водним, лісовим, гірничим правом обумовлений тим, що земля - найважливіша частина всієї біосфери, вмістилище всіх інших пов'язаних з нею природних об'єктів: лісів, вод, тваринного та рослинного світу тощо. Без використання землі практично неможливе використання інших природних ресурсів. За таких умов право землекористування громадян не лише претендує на першочергове нормативне закріплення, але в деякій мірі виступає базовим і для загального лісокористування, водокористування, використання тваринного світу тощо.

Законодавчим забезпеченням цього підходу є конституційна норма, яка гарантує кожному громадянину право користуватися природними об'єктами відповідно до закону.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» закріпив право громадян на здійснення загального і спеціального використання природних ресурсів, води, лісів та іншої рослинності, тваринного світу [24]. Положення вказаного акту законодавства встановлюють, що право загального використання природних ресурсів здійснюється безоплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами, без надання відповідних дозволів, для задоволення життєво-необхідних потреб, обмеження щодо такого використання можуть встановлюватись законодавством України. Наведене положення також в повній мірі відноситься до права землекористування. Адже базовий принцип земельного законодавства передбачає поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва.

Законодавство України передбачає існування поділу права землекористування на такі самостійні види, як: постійне (ст.92 ЗК України), орендне (ст.93 ЗК України) та концесійне (ст.94 ЗК України) [31]. Проте, слід зауважити, що одночасно правові гарантії щодо використання землі власниками та її користувачами майже однакові, незалежно від виду прав на землю. Відповідно до норм Земельного кодексу України землекористування може бути постійним або тимчасовим. Постійним визнається землекористування без заздалегідь встановленого строку. Відповідно тимчасовим вважається землекористування строкове. Строки тимчасового землекористування визначені ЗК України. В залежності від строку, на який земельна ділянка надана у користування, даний вид землекористування поділяється на два підвиди: тимчасове короткострокове і тимчасове довгострокове користування земельною ділянкою. Короткостроковим вважається користування землею на строк до 5 років, довгостроковим — до 50 років.

Історичний досвід свідчить, що в земельному законодавстві практично ніколи не існувало розподілення права землекористування на загальне і спеціальне. Так, Земельний кодекс від 8 липня 1970 року виділяв землі загального користування серед земель міст, до яких відносились усі землі у межах міста (ст.84). Стаття 94 закріплювала, що землі загального користування складаються із земель, що використовуються як шляхи сполучення (майдани, вулиці, шляхи, проїзди, набережні), задля задоволення культурно-побутових потреб населення міста (парки, лісопарки, сквери, бульвари, водойми), а також із земель комунально-побутового призначення (кладовища, місця утилізації відходів та ін.).