У переддень війни

 

У березні 1942 року голова Кременчуцької міської управи О. Алей дав доручення двом жінкам —  Б. Білевич та М. Пащенко — знайти приміщення та влаштувати перші в місті дитячі ясла. Жінки-ентузіастки своєї справи швидко справилися з поставленим завданням. Через декілька місяців зруйнований під час воєнних дій будинок було відремонтовано і в (104) серпні він уже прийняв перших малюків. Влітку 1943 року в ньому перебувало 103 дітей, місячна плата за утримання однієї дитини становила 150 крб.

 

Дитячі ясла і садки  працювали також і в окремих  селах Полтавщини, зокрема, у Вільній  Терешківці та Піщаному Кременчуцького району. У Піщаному дитячі ясла відвідувало  понад 200 малюків. Проте дошкільними дитячими закладами була охоплена лише незначна кількість дітей. Окупаційна влада коштів на їх утримання не виділяла. Тому існували вони, головним чином, за рахунок добродійних пожертвувань, плати батьків та обмежених фінансових можливостей допоміжної української адміністрації. Наприклад, у Миргородському районі у п'яти дитячих садках утримувалося лише 290 дітей.

 

У роки окупації німці  відкрили на Полтавщині і декілька специфічних навчальних закладів, які  готували шпигунів, диверсантів та чиновників окупаційної адміністрації. Майже відразу після вступу німців до Полтави "Абверкомандою" при групі армій "Південь" була створена розвідувальна школа під кодовою назвою "Оріон". Розміщувалася вона в приміщенні колишньої профшколи панчішно-трикотажної фабрики на розі вулиць Монастирської і Паризької комуни. Школа мала декілька відділень, на яких готувалися розвідники ("ходоки"), радисти і диверсанти. З метою конспірації вони були розкидані в різних районах міста, в тому числі й на території Хрестовоздвиженського монастиря. Щоб запобігти можливим провалам, агентів готували невеликими групами.

 

Контингент шпигунської  школи в основному складали радянські  військовополонені, які не витримували  нелюдських знущань у концтаборах, кримінальні злочинці, а часом і безробітні, які потрапляли до школи за направленнями з бірж праці. Курс навчання у школі тривав від 2-3 тижнів до 2-3 місяців. Підготовлених агентів засилали у глибокий тил Радянського Союзу.

 

Німці надавали великого значення полтавській шпигунській школі. Про це свідчить той факт, що у квітні 1942 року її відвідав керівник німецької армійської розвідки адмірал Канаріс.

 

У середині 1942 року радянській контррозвідці вдалося проникнути до "Оріону" і одержати інформацію про її структуру, особовий склад та програму підготовки шпигунів. Після (105) цього німецькому абверу нічого не залишалося робити, як у квітні 1942 року закрити свою розвідшколу у Полтаві через повну її реконспірацію [34].

34 Подвигу народному  жити у віках. Матеріали науково-практичної конференції 19 квітня 2000 року. — Полтава, 2000. — С.94-100.

На початку 1942 року в  Полтаві була відкрита школа по підготовці поліцейських, перший набір якої складав 40 слухачів. Згодом їх контингент значно розширився. Школа перебувала на напівказарменому становищі. В місті існували також курси гестапо, слухачами яких були українці, які вже пройшли певний випробувальний строк у лавах допоміжної поліції. На курсах готували професійних розвідників і терористів, яких згодом закидали літаками на Кавказ, у райони Сталінграду та Казані. З метою вільного пересування на окупованих німцями територіях СРСР агентура користувалася усним паролем "Київ Айнс". Слухачів до цієї школи шпигунів і диверсантів підбирали офіцери гестапо і німецької військової розвідки. На курсах навчали методам диверсійно-підривної роботи, використанню вибухових речовин, снайперську і радіо справи [35].

35 ОУН і УПА в  другій світовій війні. // Український  історичний журнал. — 1994. — №2-3. — С.123.

У Кременчуці влітку 1942 року відкрилася школа з підготовки допоміжних працівників для тилових німецьких установ — канцеляристів, перекладачів і музикантів; навчання в ній було досить інтенсивним і тривало три місяці. Викладачами в школі були німці, а мовою навчання —українська. Учні посилено вивчали німецьку мову, яка з часом ставала і мовою навчання, а також математику, бухгалтерію, історію, товарознавство і стенографію. Слухачі школи проживали в інтернаті і перебували на казарменому становищі. Крім вивчення фахових дисциплін, з ними щоденно проводилися заняття військової справи. Про немалу кількість слухачів свідчить той факт, що в шкільному хорі брало участь близько 120 чоловік [36].

36 Дніпрова хвиля (Кременчук). — 1943. — 7 серпня.

Таким чином, спроба українських  патріотів відродити в умовах ворожої окупації національну школу, яка б давала дітям повноцінні знання і готувала їх до вступу до вищих навчальних закладів, закінчилася невдачею, сподівання виявилися марними. Відкриті з дозволу окупантів початкові, так звані народні, та професійні школи готували з українців покірних і слухняних виконавців чужої волі, дармову робочу силу для гітлерівського рейху.

 

№3 В . Церковне життя

 

З перших днів свого існування  радянська влада вела непримириму  боротьбу проти будь-яких проявів  впливу релігії на суспільне життя, адже християнська і комуністична ідеології існували на різних ідеологічних засадах: перша — на любові до людей, а друга — на класовій ненависті. Поряд з шаленою атеїстичною пропагандою радянська влада все більше вдавалася до свого виправданого засобу — терору проти церкви і віруючих, результатом якого було те, що напередодні радянсько-німецької війни на Полтавщині залишилася лише одна офіційно діюча православна церква. Церковні приходи були ліквідовані, а культові споруди використовувалися для господарських потреб або стояли поруйновані, як пам'ятники комуністичної жорстокості і нетерпимості.

 

З приходом німців у 1941 р. на Полтавщині ситуація в релігійному  житті різко змінилася. Намагаючись  здобути прихильність українського народу, вони спочатку не перешкоджали релігійним домаганням полтавців, до того ж їм, імпонувала роль "визволителів" від безбожної влади більшовиків у очах багатьох віруючих.

 

На початку радянсько-німецької  війни Головне командування вермахту видало ряд розпоряджень, що стосувалися ставлення військових до релігійних почуттів українців, суть яких зводилася до того, щоб "релігійній діяльності цивільного населення не сприяти й не перешкоджати" [1]. Тому в перший рік окупації німці дотримувалися політики невтручання у внутрішньо церковні справи, що сприяло відродженню релігійного життя в Україні. Уже восени 1941 p. з ініціативи віруючих почали створюватися громади прихожан і відкриватися православні церкви. 

1 Пащенко В. Православ'я  в новітній історії України. 4.1. — Полтава, 1997. — С.30.

Відродження релігійного  життя на Полтавщині з самого початку  проходило шляхом одночасного створення  двох паралельних конфесій православ'я: Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), яка виступала як національна  церква українського народу і була знищена ще в кінці 20-х — на початку 30-х років, і Автономної православної церкви, канонічно підпорядкованої Московському патріархату Російської православної церкви — єдино дозволеної в Радянському Союзі. Відсутність єдності в українському православ'ї вміло використовували в своїх інтересах окупанти з тим, щоб не (107) допустити створення ніяких загальноукраїнських церковних структур.

 

Щодо УАПЦ політика німців була двоякою: з одного боку її протистояння Російській православній церкві було на руку окупантам, а з другого — УАПЦ могла перетворитися на центр згуртування національних сил українського народу, що аж ніяк не відповідало їх політиці стосовно України. Безперечно одне: гітлерівці дозволяли існування православної церкви в Україні лише в тій мірі, в якій вона могла служити їх інтересам.

 

Одночасно з відродженням релігійного життя на Полтавщині почали створюватися і обласні координаційні  центри обох православних конфесій. Уже 29 вересня 1941 р. в Полтаві була організована "Церковна управа православної старослов'янської церкви", яка об'єднувала прибічників автономістичної течії українського православ'я. Очолив її В.І. Беневський [2]. Дещо пізніше — на початку жовтня — виникла і Українська церковна рада, як тимчасовий орган по відродженню УАПЦ на Полтавщині. Очолив її священик О.М. Шевченко. Церковна рада мала діяти до скликання обласного Єпархіального з'їзду та церковного Собору в Києві, які могли стати координаційними центрами розбудови УАПЦ і створити відповідну церковну ієрархію [3].

2 Голос Полтавщини.— 1942, 8 березня.

3 Волошин Ю. УАПЦ  на Полтавщині в роки другої  світової війни. — Український  церковно-визвольний рух і утворення  УАПЦ. — К., 1997. — С.174.

Наприкінці грудня 1941 р. на зміну Церковній раді було створене обласне єпархіальне управління УАПЦ, яке очолив протоієрей Олексій Потульницький — у недалекому минулому в'язень сталінських таборів, а з приходом німців — настоятель Покровської церкви в Полтаві, де церковним хором керував Євген Тичина — рідний брат радянського поета Павла Тичини. Заступником О. Потульницького став настоятель Спаської (згодом — Миколаївської) церкви о. Павло Бойко. Обов'язки секретаря Єпархіального управління УАПЦ виконував Демид Бурко. В 20-ті роки всі вони були активними діячами УАПЦ, а після її розгрому більшовиками зазнали репресій з боку радянської влади.

 

Формально на Полтавщині існувало дві єпископські кафедри, які тяжіли до Харківського центру УАПЦ. Проте призначеному адміністратором  УАПЦ архієпископом Полікарпом (Сікорським) на Полтавську єпархію Ігорю (Губу) німецькі окупаційні власті заборонили займати єпископську кафедру. (108) Єпископом Лубенським і Миргородським у червні 1942 p. став Сильвестр — колишній професор української мови і літератури Кременчуцького учительського інституту [4]. До кінця німецької окупації він залишався фактичним керівником УАПЦ на Полтавщині.

4 Рідне слово (Лубни). — 1942. — 18 червня.

У розбудові УАПЦ особливо помітні успіхи спостерігалися в  перший рік окупації, оскільки ця церква була найбільш близька і зрозуміла  українському народові, до того ж служба в ній відбувалася рідною мовою. 21 листопада 1941 р. церкви відкрилися в Диканьці і Нижніх Млинах, 30 листопада — в Руновщині, 18 грудня почала діяти Миколаївська церква в Полтаві. Під час церковної літургії в ній співала українська хорова капела під орудою хормейстера полтавського музично-драматичного театру Шаповаленка. Місцева окупаційна преса відзначала, що стіни храму не могли вмістити всіх віруючих, серед яких було чимало дітей та молоді. У квітні 1942 р. на Полтавщині налічувалося 27 парафій УАПЦ, а в червні цього ж року — вже 61 [5].

5 Голос Полтавщини. —  1942. — 20 червня.

У Золотоніському і Чорнобаївському  районах, як відзначалося в одній  з післявоєнних інформацій Полтавського обкому КП(б)У, церкви відкривалися "виключно з ініціативи куркулів", господарства яких були знищені в період колективізації, а самі вони напередодні радянсько-німецької війни працювали в Донбасі та інших промислових центрах України. В період окупації вони повернулися в рідні місця і стали ініціаторами відкриття церков у своїх селах.

 

Велику роботу по відродженню  УАПЦ на Полтавщині провів один з її чільних діячів єпископ Переяславський Мстислав (Степан Скрипник) — небіж  Головного отамана військ УНР  С. Петлюри. Його авторитет як духовного  пастира серед віруючих був незаперечним. Керівник 2 відділу Київської генеральної округи професор Рейнхардт відзначав у вересні 1942 року: "Найважливіша духовна персона в Києві — це висвячений у травні цього року в єпископи православної церкви політикан Мстислав" [6-а]. 17 липня 1942 р. він прибув до Полтави і того ж дня провів у Покровській (Архієрейській) церкві урочисту соборну службу [7]. Єпископ Мстислав мав також чисельні зустрічі з духовенством Полтавщини, брав участь у масових хрещеннях народу, висвяті священиків, виданні богословської літератури тощо.

6-а ЦДАГО України,  ф.57, оп.4, спр.106, арк.8.

7 ЦДАГО України, ф.57, оп.4, спр.106, арк.8.

(109) Під церкви віруючі,  як правило, використовували колишні  культові споруди, які в роки  радянської влади були пристосовані  під сільбуди або господарські склепи. Так, у селі Деревки Котелевського району зусиллями віруючих була відбудована закрита ще в 1935 р. церква. Напередодні війни її встигли на третину розібрати для будівництва школи, і споруда стояла пусткою. У Драбинівці Новосанжарського району церква також повернулася у старе приміщення, яке в 1940 р. перебудували під сільський клуб [8]. У селі Ковалях Чорнухинського району "войовничі атеїсти" розібрали церкву ще в 1933 р., тому в 1942 р. службу Божу відбували у приміщенні школи, а в 1943 р. — у сільському клубі [9].

8 Голос Полтавщини. —  1942. — 19 липня.

9 ДАПО, ф.Р-4085, oп. 17, спр.1, арк.5.

Відбудова поруйнованих комуністами церков стала справді  всенародною справою. Тисячі кременчужан  взяли участь у відновленні Успенського собору, де вартість робіт, за підрахунками спеціалістів, становила близько мільйона карбованців. Спеціально створена комісія розгорнула роботу серед населення міста і навколишніх сіл по збору пожертв грошима і будівельними матеріалами. Лише Покровська церква Кременчука передала на ремонт собору 50 тисяч карбованців [10]. Завдяки пожертвам кременчужан і старанням віруючих до кінця 1942 р. Успенський собор було відбудовано. Його урочисте освячення відбулося напередодні Різдва 27 грудня.

10 ДАПО, ф.Р-4085, oп. 17, спр.1, арк.35.

Там же, де культові споруди  не збереглися, під церкви використовувались  різноманітні інші приміщення. Лубенські  автокефалісти під церкву зайняли  один із цехів місцевого шкірзаводу, який раніше належав промартілі "Більшовик". За 40-50 метрів від неї відновила богослужіння і Троїцька церква, яка належала автономістам, але ніяких конфліктів між віруючими двох конфесій не спостерігалося [11]. В Оболоні під церкву віруючі зайняли приміщення колишнього райвиконкому, а в Машівці — районного Будинку культури.

11 Вечірній листок (Кременчук). — 1942. — 28 травня.

Як відомо, крім початкових, усі інші школи окупантами були закриті. Так було, наприклад, у Нових Санжарах, Кишеньках, Соснівці Гадяцького району та деяких інших селах області. Вперше за багато років більшовицького терору віруючі дістали можливість задовольнити свої релігійні потреби. Різко зросло число віруючих, у тому числі й серед молоді, чию свідомість більшовицька пропаганда встигла отруїти бацилами атеїзму і бездуховності.

 

(110) У роки воєнного лихоліття, нечуваних втрат і страждань люди зверталися до Бога, шукаючи у вірі порятунку, душевної втіхи і розради. Віруючі справляли християнські похорони по рідних, які давно відійшли у вічність, вінчалися давно одружені пари, спостерігалося масове хрещення народу. Свідком одного з них був єпископ Мстислав під час свого перебування на Полтавщині: "До кінця мого життя залишиться в пам'яті велике масове хрещення народу в селі Рибцях на Полтавщині. Над ставком, один бік якого творив ніби амфітеатр, згуртувалися діти, молодь і старші, які не були хрещені, — понад 300 душ. Несуть дітей на руках. Хресних бракувало: не раз хресний батько і хресна мати були для 10-15 дітей... Смеркає, починають блимати чудові полтавські зорі... Зі мною два священики. Співає хор — переважно жінки, і відбувається містерія" [12].