У переддень війни

12 ДАПО, ф.Р-4085, oп. 17, спр.3, арк.148.

Якщо знайти приміщення для відправлення релігійних потреб все ж було можливо, то заповнити  вакансії священиків у приходах було ніким. Як свідчить проведена у жовтні 1941 р. реєстрація духовенства, на Полтавщині вціліло лише 89 священиків [13], головним чином літнього віку, адже втрати, через репресії серед них були величезними, а поповнення — ніякого, тому-то духовні навчальні заклади були закриті ще в перші роки більшовицької диктатури. Тому обов'язки священиків часто виконували псаломщики, колишні семінаристи, випускники церковно-приходських шкіл і просто віруючі. У селі Луценки Лохвицького району з липня 1942 р. на прохання прихожан священиком став Данило Малиновський, який до революції 1917 р. закінчив церковно-приходську школу, до 1927 р. служив псаломщиком, до 1934 — дияконом, а після ліквідації церкви працював на різних роботах у місцевому колгоспі [14].

13 Пащенко В. Православ'я  в новітній історії України. 4.1. — Полтава, 1997. — С.57.

14 Волошин Ю. УАПЦ  на Полтавщині в роки другої  світової війни. — Український  церковно-визвольний рух і утворення  УАПЦ. — К., 1997. — С.176.

У селі Дашківка Кишеньківського  району обов'язки священика виконував  колишній псаломщик, а згодом — рядовий колгоспник Кирило Дашко. Вся його освіта складала три класи церковно-приходської школи. З листопада 1941 р. К. Дашко працював старостою громадського двору і користувався загальною повагою в односельців, а в травні 1942 р. став священиком [15]. Церковна громада села Окіп Сенчанського району запропонувала прийняти сан священика глибоко віруючому 68-річному колгоспнику Іллі Кириченку. Після невеликої підготовки у серпні 1942 р. його висвятив єпископ Лубенський і Миргородський Сильвестр [16].

15 ДАПО, ф.Р-4085, on.16, спр.10, арк.6.

16 ДАПО, ф.Р-4085, on.16, спр.21, арк.5.

(111) Диякона Онисія  Зуба в 1932 р. засудили до 13 років  далеких таборів, звідки він  повернувся напередодні війни.  Під час окупації О. Зуб керував  церковним хором у Чорнухах, а після висвячення єпископом Сильвестром став у березні 1943 р. священиком у селі Ковалях [17]. Священиками ставали і радянські військовополонені. Так, уродженець Майкопа, син священика Гаврило Іванов за царських часів закінчив церковно-приходське училище і два класи гімназії. У вересні 1941 р. в районі Кременчука він потрапив у полон до німців, звідки втік і в селі Більському Опішненського району влаштувався спочатку псаломщиком, а згодом — священиком місцевої церкви [18].

17 ДАПО, ф.Р-4085, on.16, спр.7, арк.6.

18 ДАПО, ф.Р-4085, оп.17, спр.1, арк.35.

Зважаючи на гостру нестачу  священиків у все зростаючих церковних  приходах УАПЦ, обласне єпархіальне  управління 10 квітня 1942 р. відкрило в  Полтаві шестимісячні богословські курси, на яких навчалося більше 30 слухачів переважно з вищою освітою. Працювали вони у невеликому приміщенні, розташованому у дворі краєзнавчого музею. Ректором курсів з часу їх заснування був о. Олексій Потульницький. Курси розпочали роботу в той час, коли німці посилили терор проти будь-яких проявів українського національного життя, тому на них знайшли притулок і окремі члени похідних груп ОУН, які врятувалися після проведених гестапо у квітні 1942 р. розстрілів українських патріотів. Зокрема, слухачами курсів стали Микола Соколовський (псевдо — "Біда"), Василь Шарий, Володимир Козир та петлюрівський сотник Шкода, який у період окупації повернувся в Україну з еміграції [19]. Крім богословських наук, слухачі вивчали філософію, психологію, педагогіку, українознавство і німецьку мову [20].

19 ДАПО, ф.Р-4085, оп.17, спр.1, арк.77.

20 Сарма-Соколовський  М. Червона плащаниця. — Київ, 1997. — №5-6. — С.30.

Серед викладачів богословських  курсів були видатний український педагог  професор Григорій Ващенко та професор Прядкін. Декілька разів курси відвідав єпископ Сильвестр та єпископ Мстислав під час свого перебування в Полтаві. М. Соколовський, за його власними спогадами, став першим курсантом, якого єпископ Мстислав за рекомендацією О.О. Потульницького висвятив на іподиякона у Миколаївській церкві, а єпископ Сильвестр — на священика у Покровській церкві. "Ставши священиком, — згадував пізніше М. Соколовський, — я радів моєму санові, маючи можливість із церковного амвона, як з високої трибуни, мовити слово нашої української правди, (112) засуджуючи сите попівство, породжене московською церквою. Ставши священиком, я залишився незламним членом ОУН і, коли було потрібно, з чистим сумлінням брав під рясу нагана" [21].

21 Рідне слово (Лубни), 1942. — 10 червня.

Керівником богословських  курсів у 1943 р. став архимандрит Досифей, а радником в освітніх справах — протоієрей Рахубовський. Курси зробили два випуски слухачів, які були висвячені в сан священників і направлені в сільські приходи Полтавщини. Завдяки вжитим заходам, уже на кінець 1942 р. псаломщики в автокефальних церквах області були замінені священиками.

 

Другий випуск слухачів було зроблено у серпні 1943 р. напередодні  повернення Червоної армії на терени Полтавщини. Одним з випускників  був Н. Максимович, у минулому —  бухгалтер і архівіст. Спочатку він виконував пастирські обов'язки у Спаській церкві в Полтаві, а з жовтня 1943 р. — У Свято-Пантелеймонівській церкві села Драбинівки Новосанжарського району [22].

22 Сарма-Соколовський  М. Червона плащаниця. — Київ, 1997. — №5-6. — с.27.

Восени 1942 р. разом з протодияконом о. Василем Потієнком Полтаву відвідав 93-річний Харківський архієпископ Теофіл. Виголошена ним у день святої Покрови в Покровській церкві патріотична промова вразила чисельних віруючих, які були присутні на богослужінні, і сприяла збільшенню числа вірних УАПЦ.

 

Як відомо, масована атеїстична пропаганда, що проводилася радянською владою з перших днів її існування  в Україні, супроводжувалася знищенням  культових споруд, вилученням церковних  цінностей та пограбуванням предметів культу. Тому в церквах, що відкривалися в період окупації, відчувалася гостра нестача церковної утварі та богослужебної літератури. На допомогу прийшли самі віруючі: вони добровільно зносили до церков культові речі, які вдалося врятувати і зберегти від "войовничих атеїстів".

 

Значна частина культових  речей (ікон, риз, хоругв тощо) виготовлялася  в Полтаві. 18 квітня 1942 р. на вулиці Котляревського відкрилася художня майстерня з 12 робітниками, яку очолив О.В. Трирог. В ній працювали: висококваліфікований іконописець Ф.П. Діхтяр, портретист М.А. Бакало, молоді художники Є.В. Вольський, В.Л. Григоренко та ін. Художнім консультантом майстерні був Валентин Лапа, який напередодні (113) війни завідував картинною галерею історико-краєзнавчого музею, а після приходу німців протягом недовгого часу виконував обов'язки його директора.

 

У Полтаві існувала також  художньо-декоративна майстерня, в  якій працювало 33 чоловіки. Вона мала іконописний, декоративний, пейзажний і столярний  цехи. Крім усіх інших робіт, у майстерні проводилася реставрація церковного начиння за ескізами старовинного українського церковного стилю. Замовлення до майстерні надходили від церков з усієї області. Значну допомогу УАПЦ надав і директор Полтавського краєзнавчого музею К. Мощенко, який дозволив Єпархіальному управлінню взяти частину церковних речей із музейних фондів [23].

23 Голос Полтавщини. —  1943. — 29 червня.

На початку 1942 р. Єпархіальне  управління УАПЦ придбало декілька тисяч  молитовників і Євангелій, видрукуваних українською мовою. Проте заповнити до кінця потребу в церковній утварі і релігійній літературі в умовах ворожої окупації не вдалося.

 

Всього протягом 1941-1945 років на Полтавщині було відкрито три жіночих монастирі (в Полтаві, Козельщині і Золотоноші) та 342 церкви і молитовних будинки, в тому числі: 1941 р. — 74, 1942 р. — 193, 1943 р. — 46, 1944 р. — 28, 1945 р. — 2. Отже, більшість церков почали діяти в умовах німецько-фашистської окупації. Найбільше церков було відкрито в Миргородському районі — 24, Лубенському — 22, Золотоніському — 18, Гадяцькому — 17, Кобеляцькому — 15, Новосанжарському — 14, а найменше — в Петрово-Роменському і Лазірківському — по одній та в Машівському — 2 [24]. За підрахунками Ю. Волошина, серед діючих храмів Полтавщини 176 були автокефальними.

24 Волошин Ю. УАПЦ на Полтавщині в роки другої світової війни. — Український церковно-визвольний рух і утворення УАПЦ. — К., 1997. — с.177.

За браком статистичних даних важко судити про кількість  віруючих на Полтавщині взагалі і  вірних УАПЦ зокрема. Спроба священиків встановити їх число наражалася на заборону німецьких властей. Розпорядженням від 19 березня 1943 р. Лубенський гебітскомісар заборонив проводити облік віруючих, який розпочали старости церковних приходів [26]. Але, судячи з уривчастих даних, які збереглися у фондах Державного архіву Полтавської області, їх були десятки тисяч. Наприклад, у ще не зареєстрованих автокефальних церквах Покровобагачанського району у Єрківці було 830 віруючих, а в Мусіївці — 1747 [27].

26 Волошин Ю. УАПЦ  на Полтавщині в роки другої світової війни. — Український церковно-визвольний рух і утворення УАПЦ. — К., 1997. — с.179.

27 ДАПО, ф.Р-4085, оп.1, спр.40, арк.31.

(114) Крім чисто релігійних  справ, УАПЦ проводила і велику  благодійну роботу, організовуючи  віруючих на допомогу сиротам, інвалідам, престарілим, біженцям, — всім, хто залишився без засобів до існування в тяжкі часи воєнного лихоліття та потребував опіки і допомоги. З ініціативи священика УАПЦ села Жуківки Машівського району о. Федота Забіяки та його дружини 30 червня 1942 p. був влаштований сніданок для 600 радянських військовополонених, яких німці гнали через село. Полоненим на дорогу було роздано по 400 грамів хліба та надана медична допомога. В цій доброчинній справі о. Ф. Забіяку підтримали староста сільської управи Ризик та старости місцевих громадських дворів. З великою вдячністю сприйняли полонені цей гуманний вчинок своїх благодійників [28]. Прихожани Успенського собору в Миргороді зібрали в лютому 1942 p. для військовополонених 1937 крб. [29], а в квітні 1943 p. для благодійного товариства "Братерство" — 950 крб. [30].

28 ДАПО, ф.Р-2561, оп.1, спр.3, арк.76.

29 Голос Полтавщини. —  1942. — 12 липня.

30 Відродження (Миргород). — 1942. — 14 лютого.

Під час проведення в  червні 1943 p. чергової акції по збору  пожертвувань Ковалівська церква передала благодійному товариству "Громадська допомога" 1000 крб., Шишацька — 714 крб., Пришибська — 350 крб., Яновщинська — 330 крб. Священик із села Шафранівки о. І. Сокологорський пожертвував 331 крб. власних заощаджень [31].

31 Миргородські вісті. — 1943. — 25 квітня.

Знані на Полтавщині священики  УАПЦ Олексій Потульницький і  Демид Бурко та їх дружини Зінаїда  Потульницька і Антоніна Кушнір-Бурко  стали ініціаторами створення в  листопаді 1941 p. Полтавського комітету Українського Червоного Хреста, який ставив собі за мету надавати допомогу військовополоненим-українцям, жертвам більшовицького терору, сиротам, інвалідам та всім нужденним і знедоленим. Полтавський комітет УЧХ існував виключно на пожертви населення і підтримував тісні зв'язки з обласним Єпархіальним управлінням УАПЦ, якому для видання духовних книг українською мовою позичив 25 тисяч карбованців. На ці кошти Єпархіальне управління УАПЦ придбало молитовники та Євангелія для своїх вірних, які розійшлися не лише серед громад УАПЦ на Полтавщині, але й по інших регіонах України [32].

32 Миргородські вісті.  — 1943. — 1 липня.

Швидке і неконтрольоване  відродження УАПЦ та її намагання  створити загальноукраїнський координаційний центр викликало все більше занепокоєння німців. Після чисельних страт українських патріотів на початку 1942 p. (115) УАПЦ стала предметом прискіпливої уваги окупантів. У ній вони вбачали один з осередків українського національно-визвольного руху.

 

Втручання німців у церковні справи почалося ще в перший період окупації, коли Полтавщина перебувала в підпорядкуванні військового командування вермахту. Так, згідно розпорядження Хорольської польової комендатури від 24 лютого 1942 p., релігійні свята було наказано відзначати за Григоріанським, а не за юліанським календарем, як це прийнято у православних [33].

33 Голос Полтавщини. —  1942. — 15 лютого.

На підставі розпорядження  рейхскомісара України Е. Коха від 1 червня 1942 р. про правові відносини  релігійних організацій окупанти посилили втручання у церковне життя. Зокрема, німецьким гебітскомісарам надавалося виключне право контролю за відкриттям нових церков і реєстрації церковних громад, затвердження і звільнення священиків. Українські старости районів повністю усувалися від церковних справ [34]. Незареєстровані церковні громади штрафувалися і розпускалися. Навіть релігійні відправи відбувалися лише з дозволу гебітскомісарів [35].

34 За краще життя  (Хорол). — 1942. — 19.березня.

35 ДАПО, ф.Р-2434, оп.1, спр.4, арк.74.

Розпорядженням від 11 листопада 1942 р. хорольський гебітскомісар заборонив проводити відбудову зруйнованих за радянських часів культових приміщень, мотивуючи своє рішення нестачею будівельних матеріалів [36]. Одночасно священикам заборонялося збирати серед населення продукти на тій підставі, що вони одержують такі ж пайки, що і решта населення. Суворо регламентувалася і церковна служба: відправи дозволялося відбувати лише в неділю та з 6 до 8 години ранку в робочі дні. Будь-які зміни були можливі лише з дозволу німецької окупаційної адміністрації [37].

36 ДАПО, ф.Р-2899, оп.1, спр.1, арк.58.

37 ДАПО, ф.Р-2434, оп.1, спр.4, арк.61.

З великими труднощами єпископу Сильвестру вдалося домогтися дозволу  у Полтавського гебітскомісара на відправлення панахиди на могилі І. Котляревського, та й то лише за умов, що під час неї не буде проповіді єпископа, демонстрацій населення, а сама панахида триватиме не більше 20 хвилин. Незважаючи на грубе втручання німців у духовні справи українців, слухачі Пастирських курсів раділи і такому обмеженому святові. Василь Шарий та Володимир Козир зробили із свіжої хвої великого зеленого тризуба та оповили його широкою жовто-блакитною стрічною і поставили біля надгробку (116) поета. Якимось чином про панахиду довідалися чисельні гурти полтавців. Прибули також півчі двох церков УАПЦ — Покровської та Миколаївської. Не забарилися і гестапівці з вівчарками. Коли запала тривожна тиша, владика Сильвестр розпочав проповідь і заспівали півчі. Люди щиро молилися, але панахида враз урвалася після помаху руки гестапівця, коли минули 20 хвилин відведеного часу. Невдоволено загули люди, посилаючи німі прокляття на голови окупантів, і почали поквапливо розходитися [38].

38 ДАПО, ф.Р-2434, оп.1, спр.39, арк. 168.

Отже, у ставленні німців до УАПЦ чітко простежується два  періоди: перший — від початку  окупації і до весни 1942 р., коли Полтавщина перебувала в підпорядкуванні німецького фронтового командування. В цей час відбувався неконтрольований окупантами процес відродження православних храмів і створення церковних громад УАПЦ. Позбавлені ідеологічного й адміністративного тиску, полтавці в умовах ворожої окупації потягнулися до духовного життя.

 

Другий етап відродження  УАПЦ розпочався з переходом Полтавщини в управління цивільної німецької  адміністрації. Потяг полтавців  до рідної церкви викликав протидію з боку німців, які вбачали в ньому важливий чинник національного відродження і згуртування, що суперечило колонізаторській політиці нацистів, спрямованій на знищення будь-яких проявів української державності і цілковите поневолення українського народу. Діяльність УАПЦ була поставлена під контроль німецької окупації, а її священнослужителі змушені були проголошувати з церковних амвонів хвалу німецькій армії — "визволительці" та закликати українську молодь їхати на каторжні роботи до Німеччини [39]. Навіть у  час визволення Полтавщини, коли німецька армія вже терпіла поразку на всіх фронтах другої світової війни, єпископ Лубенський і Миргородський Сильвестр закликав віруючих до боротьби з "жидо-більшовизмом". Він говорив: "Святий обов'язок кожного допомагати нашим визволителям у всякому місці, де цього потребує боротьба з ворогом Христа і цивілізації" [40].