Комплексний науковий аналіз стану та перспектив розвитку кримінальної відповідальності за привласнення, розтрату майна, або заволодіння

Покарання по своєю  сутністю, своїм змістом є карою. В процесі ж виконання покарань її супроводжають або кримінально-виправний  вплив, або громадський вплив, виховання і перевихоння засуджених.

Залежно від  тяжкості досконалого злочину, ступеня  вини особи, що його вчинила, кара може виражатися в засудженні винного  або у вживанні до нього певних обмежень. Наявність останніх не є  обов’язковою ознакою кари. Якщо особа вчинила злочин невеликої або середній тяжкості, або навіть тяжкий, але вперше, може виявитися достатнім, з погляду поставленої перед покаранням мети, обмежитися осудом діяння і самої особи, яка його вчинила. І, можливо, це буде карою – необхідною і достатньою реакцією на злочин. В інших випадках, коли скоюється тяжчий злочин, доцільнішим буде посилення впливу на винного за допомогою встановлення відносно нього певних правообмежень. І це також кара, що знайшла відображення в засудженні і правообмеженнях.

Слід зазначити, що розглядаючи кару як мету покарання, український законодавець не повинен  забувати і про відновлення таким  чином соціальної справедливості, що частково заповнюється практикою вживання кримінального покарання в Україні. Ст. 5 КВК України відносить справедливість до принципів кримінально-виконавчого законодавства. Хоча мета відновлення соціальної справедливості і принципи справедливості призначення і відбування покарання тісно зв’язані, їх не слід плутати.

Суд, призначаючи  винному покарання, повинен прагнути відновити хоча б частково соціальну справедливість не тільки стосовно потерпілого, але і до суспільства в цілому.

Слід зазначити, що серед українських учених все  частіше лунають думки про  необхідність закріплення як головної мета покарання відновлення соціальної справедливості .

На необхідність призначення справедливого покарання  вказує й Пленум Верховного Суду України  в Ухвалі № 7 від 24.10.2003 р. «Про практику призначення судами кримінального  покарання». Зокрема, суддям рекомендовано звернути увагу на те, що, під час призначення покарання, у кожному конкретному випадку необхідно суворо дотримуватись вимог ст. 65 УК України щодо загальних засад призначення покарання, обов’язково враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного і обставини, які пом’якшують або обтяжують покарання, оскільки саме через це реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості і індивідуалізації покарання.

Вкажемо, що реалізація мети відновлення соціальної справедливості заснована на призначенні і виконанні покарання, яке є адекватним тяжкості вчиненого злочину і спрямоване на відновлення того стану суспільних відносин, яке було порушено злочином.

Кримінальний  закон України передбачає таку мету покарання, як виправлення.

Як указував І.Я. Фойніцкий, теорія виправлення  розглядає покарання як засіб  виховання, що застосовується для того, щоб зробити із злочинця доброго  члена суспільства [103, с. 59-60]. Вчені, підтримуючі дану точку зору, бачили тільки в цій меті виправдання будь-якого покарання. В зміст виправлення одні учені вкладали релігійно-моральне переродження, прагнули досягти цього шляхом вивчення злочинцем священного писання, релігійних бесід, церковної служби, уроків моралі. Інші прагнули перетворити злочинця в корисного для суспільства людини шляхом залучення до праці [68, с. 106].

За радянських часів виправлення було нерозривно пов’язано з перевихованням, що породжувало наукові дискусії та суперечки. З одного боку – серед  учених не було єдності думок в  оцінці змісту цього поняття і його відмінності від виправлення; з іншого – ряд учених вважали необґрунтованою саму постановку в законі такої мети. Наприклад, М.І. Бажанов вказував: «Ставити перед покаранням мету перевиховання – це значить перебільшувати можливості покарання як соціального явища» [5, с. 134]. Деякі автори вважали, що виправлення і перевиховання є неоднозначними поняттями. Виправити злочинця, значить піддати зміні в кращу сторону окремі його погляди, звички, навики, коли в цілому його особа не вимагає докорінної зміни. Перевиховання передбачає перебудову морального світу засудженого. Інші автори вважали виправлення і перевиховання синонімами. Враховуючи сучасний стан кримінально-виконачої системи, досягнення цієї мети навряд можливе. Тому, з погляду практики реалізації покарання, доцільно ставити перед ним лише мету виправлення засудженого [44, с. 262].

Таким чином, новий КК України перевиховання, як мету покарання виключив. При визначенні покарання за конкретно вчинений злочин, зміст його цілей і вид вживаних кримінально-правових заходів у кожному окремому випадку, безумовно, конкретизується, що обумовлює і різноманіття засобів виправлення і інших способів дії на винних для досягнення вказаних цілей. Але, як відзначає Ю.В. Шинкарьов, не дивлячись на відсутність в КК України вказівки на те, що метою покарання є перевиховання, що покарання призначається для перевиховання, суди продовжують вказувати у вироках, що покарання призначається з метою перевиховання засудженого [112, з. 123].

Метою покарання  за кримінальним законодавством України також є попередження вчинення злочинів.

Цю мету покарання  прийнято розділяти на два види –  загальне і спеціальне (індивідуальне) попередження здійснення злочинів. Під  загальним попередженням слід розуміти попередження здійснення злочинів іншими особами як своєрідне втілення теорії залякування, коли завдяки тяжкості покарання, встановленого в санкціях статі Особливої частини КК, загальному авторитету Закону певні «нестійкі» верстви населення не скоюють злочин. Варто помітити, що не вчинення злочину тільки під страхом покарання є достатньо хистким. У такому разі в суспільній і індивідуальній правосвідомості існує дуже тонка грань між правомірною і протиправною поведінкою.

Загальне попереджувальне  значення інституту кримінального покарання реалізується впродовж тривалого тимчасового простору, оскільки попереджувальна дія кримінального покарання направлена як на конкретного злочинця, так і на суспільство в цілому. Інститут кримінального покарання як би «сигналізує» суспільству про неблагополуччя в його структурах; в широкому сенсі загальне попереджувальне значення кримінального покарання прямо або побічно розраховано на увагу громадян, які цього потребують. А, оскільки, сутність загального попередження як мети покарання полягає в утриманні від суспільно небезпечних діянь, в основному, під страхом покарання, то воно розповсюджується на тих, хто не скоює злочинів через страх перед покаранням.

В розділі ХІ Загальної частини КК України  визначено основний кримінально-правовий зміст інституту призначення покарання. Призначення покарання є одним з етапів застосування кримінального законодавства. Воно здійснюється виключно судом після того, як він, згідно п. 4 ч. 1 ст. 324 КПК України дійде висновку, що особа, яка вчинила злочин, підлягає покаранню за вчинене діяння. Призначення покарання полягає в обранні щодо особи, визнаної винною у вчиненні злочину або злочинів, конкретної міри покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

При призначенні  покарання суд має, в першу  чергу, керуватися загальними засадами призначення покарання. Дані правила  вичерпно перелічено у ст. 65 КК України. Ними є:

1) суд призначає  покарання у межах, установлених  у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;

2) суд призначає  покарання відповідно до положень  Загальної частини цього Кодексу;

3) суд призначає  покарання враховуючи ступінь  тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

Вивчаючи проблеми покарання за певний злочин, неможливо  не торкнутися проблеми конструювання  санкції статті, у якій передбачена  кримінальна відповідальність за цей  злочин, оскільки саме санкція статті дає орієнтовний перелік видів та розмірів покарання, які можна застосувати до осіб, що вчинили такий злочин.

Визначення  санкції, виду та розміру покарання  – це своєрідна форма реалізації кримінальної політики держави, вони відображають соціальний зміст злочину, його об’єктивні та суб’єктивні ознаки, а також інші обставини, що визначають напрям кримінальної політики у боротьбі з тими чи іншими злочинами [98, c. 53].

Одним із найважливіших  значень санкції є те, що вона визначає межі караності, встановлює рамки суддійського розсуду, межі врахування обставин справи при призначенні покарання в плані визначення міри їх впливу на покарання, що вибирається. В залежності від конструкції санкції, вибору законодавцем її виду та типу можливості суду з індивідуалізації, призначення покарання, відповідно, стають більш ширшими або, навпаки, більш вузькими [45, c. 268].

Залишається нерозв’язаною  проблема науково обґрунтованих  критеріїв визначення санкцій норм Особливої частини кримінального  законодавства. Це надзвичайно складне завдання, що має політичні, економічні та морально-правові аспекти. Його розумне вирішення безпосередньо пов’язане з ефективністю законодавства та діяльності кримінальної юстиції [56, c. 186].

 Згідно діючого  КК України стаття 191 про привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем має 5 частин і відповідно п’ять кримінально-правових санкцій. Для зручності наведемо міру покарання в зазначених санкціях у звідній таблиці.

У п’яти санкціях ст. 191 КК є додаткове покарання у  виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, причому в чотирьох випадках обов’язкове. Проте необхідно зазначити, що іноді деформується ієрархічний зв'язок при побудові кримінально-правових санкцій з урахуванням вищевказаного виду додаткового покарання. У теорії кримінального права загальновизнано, що додаткове покарання не повинно бути тяжче основного. Однак у санкціях іноді ця вимога порушується. Так, у ч. 1 ст. 191 КК додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років може бути приєднане до основного виду покарання штрафу. Що, звичайно ж, суперечить сучасній системі покарань і практиці побудови санкцій. У цьому випадку законодавець применшує значимість позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю. Аксіологічний підхід до аналізу перерахованих покарань дозволяє зазначити, що позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю сьогодні є більш тяжким покаранням, ніж штраф. У таких випадках при побудові кримінально-правових санкцій необхідно покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю перетворити з додаткового в основне. Необхідно поставити питання про ступінь тяжкості таких покарань, як громадські роботи, виправні роботи і позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю. На нашу думку, для більшості засуджених позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю є більш тяжким видом покарання, ніж громадські чи виправні роботи. Тому ще раз загостримо увагу на більш широкому використанні при побудові кримінально-правових санкцій цього виду покарання як основного.

Серед інших  нами були вивчені матеріали кримінальних справ, за якими до покарання у  виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на різні строки (1, 2 чи 3 роки) засуджено 15 осіб. Помилки при застосуванні цього виду покарання схожі з уже описаними нами недоліками при призначенні покарання у виді конфіскації майна. Зокрема, не наводяться мотиви відмови від призначення цього виду покарання при застосуванні ст. 69 КК.

Далі спробуємо  детальніше розглянути деякі аспекти  дотримання принципу гуманізму при  законодавчому застосуванні тих  чи інших видів покарання в  тих чи інших обсягах у санкціях за злочини проти власності. Нами було проведене анкетування щодо доцільності зміни рівня кримінальної репресії щодо злочинів проти власності, виявлено за рахунок чого це необхідно робити, а також з’ясовано, які види покарань, на думку опитаних, є найбільш доцільними за злочини проти власності.