Комплексний науковий аналіз стану та перспектив розвитку кримінальної відповідальності за привласнення, розтрату майна, або заволодіння

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПЛАН

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність  теми. Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, а також передбачено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Важливе значення у правовому захисті відносин власності мають норми кримінального  права. Соціально-економічні зміни, що відбулись у суспільстві, викликали  суттєві зміни в кримінальному законодавстві у сфері охорони власності, що знайшли відбиття в Розділі VI Особливої частини Кримінального кодексу України 2001 р. «Злочини проти власності». Норми цього розділу утворюють правове підґрунтя протидії злочинам проти власності, визначають державну політику в цій царині, виконують важливу превентивну функцію. Однією з цих норм є ст. 191 КК України, що спрямована на забезпечення кримінально-правової протидії привласненню, розтраті майна, або заволодіння ним, шляхом зловживання службовим становищем.

Однак, слідча й  судова практика доволі часто стикається зі складнощами в застосуванні норм кримінального права при кваліфікації злочину, передбаченого ст. 191, а також  під час призначення покарання  за його вчинення.

Необхідно зазначити, що на даний момент в Україні відсутні монографічної праці, присвяченій питанням кримінальної відповідальності за привласнення, розтрату майна, або заволодіння ним, шляхом зловживання службовим становищем. Це обумовлює необхідність як загальної, так і спеціальної літератури.

Проблеми кримінально-правової охорони суспільних відносин власності  в різні часи досліджувалися такими вітчизняними фахівцями в галузі кримінального права, як Г.І. Волков, В.М. Куц, П.С. Матишевський, М.І. Панов, А.О. Пінаєв, С.І. Тихенко та ін. В останні роки цим займалися Д.П. Альошин, Н.О. Антонюк, П.С. Берзін, О.О. Дудоров, С.В. Дьоменко, В.В. Кузнецов, В.Г. Кундеус, М.І. Мельник, В.О. Навроцький, О.В. Смаглюк, Т.А. Чумаченко. Значну увагу даним проблемам приділяли російські вчені: О.І. Бойцов, Г.М. Борзенков, В.О. Владимиров, Л.Д. Гаухман, М.А. Гельфер, С.М. Кочої, Г.А. Крігер, Н.О. Лопашенко, Ю.О. Ляпунов, С.В. Максимов, О.О. Піонтковський, М.С. Таганцев, І.С. Тишкевич, І.Я. Фойницький, Є.А. Фролов та ін. Ці й інші науковці зробили значний внесок у розробку означеної проблематики.

Мета  і завдання дослідження. Метою магістерської роботи є здійснення комплексного наукового аналізу стану та перспектив розвитку кримінальної відповідальності за привласнення, розтрату майна, або заволодіння ним, шляхом зловживання службовим становищем, а також формулювання пропозицій щодо удосконалення окремих положень чинного кримінального законодавства і практики його застосування. Для її досягнення були поставлені наступні завдання:

- надати кримінально-правову характеристику об’єктивних ознак злочинів, передбачених ст. 191 КК України;

- здійснити аналіз  кримінально-правової характеристики  суб’єктивних ознак злочинів, передбачених  ст. 191 КК України;

- дослідити особливості  кваліфікуючих та особливо кваліфікуючих ознак злочинів, передбачених ст. 191 КК;

- розглянути форми  кримінальної відповідальності  за злочини, передбачені ст. 191 КК.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини у сфері кримінально-правової охорони права власності в Україні.

 Предметом дослідження є кримінальна відповідальність за привласнення, розтрату майна, або заволодіння ним, шляхом зловживання службовим становищем.

Методи  дослідження. Дослідження теоретичних і практичних аспектів кримінальної відповідальності за привласнення, розтрату майна, або заволодіння ним, шляхом зловживання службовим становищем відбувалось на основі таких методів: історично правового (під час дослідження історичних витоків і тенденцій розвитку законодавства щодо кримінально-правової заборони привласнення, розтрати майна, або заволодіння ним, шляхом зловживання службовим становищем); порівняльно-правового (для здійснення порівняння досліджуваних норм з відповідними нормами зарубіжних країн); системно-структурного (для встановлення місця аналізованих норм у системі кримінального права); формально-логічного (аналіз та синтез, індукція та дедукція) (під час дослідження вироків суду та понять, які стосуються кримінальної відповідальності за привласнення, розтрату майна, або заволодіння ним, шляхом зловживання службовим становищем); соціологічного моделювання (для визначення призначення кримінальної відповідальності за привласнення, розтрату майна, або заволодіння ним, шляхом зловживання службовим становищем); статистичного та соціолого-кореляційного (під час дослідження статистичних даних про вчинення злочинів, передбачених ст. 191 КК та призначення покарання за їх вчинення).

Теоретичну  основу дослідження склали наукові праці вітчизняних і зарубіжних учених, присвячені проблемам як Загальної та Особливої частин кримінального права, так і, зокрема, проблемам злочинів проти власності, а також роботи з цивільного та господарського права, економічної теорії тощо. Досліджено кримінальне законодавство низки зарубіжних країн, вітчизняне кримінальне законодавство минулих років, постанови Пленуму Верховного Суду України.

Нормативно-правову  базу дослідження становлять: Конституція, Кримінальний, Цивільний кодекси України, окремі закони, інші нормативно-правові акти, а також положення КК України 1960 р. У процесі порівняльно-правового аналізу застосовувалися положення кримінального законодавства окремих зарубіжних держав.

Емпіричною  базою дослідження є: постанови Пленуму Верховного Суду України; єдиний реєстр судових рішень України; матеріали офіційної статистичної звітності Департаменту інформаційних технологій МВС України за 2005-2011 рр.

Структура та обсяг роботи. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, які об’єднують вісім підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг роботи – 112 сторінок, список використаних джерел складається із 112 найменувань і займає 11 сторінок.

 

 

Розділ 1. Кримінально-правова  характеристика об’єктивних ознак  злочинів, передбачених ст. 191 КК України.

1.1. Об’єкт та предмет злочинів, передбачених ст. 191 КК

 

 

Визначення  об’єкта злочину, розкриття його змісту, виявлення його різновидів є одним з ключових питань у теорії кримінального права. Правильне визначення сутності об’єкта дозволяє розкрити механізм злочинного посягання, виявити ступінь суспільної небезпеки, зробити належний аналіз інших елементів складу злочину, вирішити питання кваліфікації, відмежувати відповідне діяння від суміжних злочинів і правопорушень, які не є злочинами.

Злочин, передбачений ст. 191 КК законодавець відніс до розділу VI Особливої частини КК. Як випливає з назви цього розділу, об’єктом зазначеної групи злочинів є відносини власності, тобто суспільні відносини з приводу майна чи інших матеріальних благ, які знаходять юридичний вираз у суб’єктивному праві власності, яке зосереджене у правомочностях володіння, користування та розпорядження тим майном чи іншими матеріальними благами, якими володіє власник. Причому в обов’язки інших осіб (не власників) входить сприймати вказані правомочності як належне і не перешкоджати їх здійсненню. Звідсіля природне тяжіння правників до того, що їм близьке і зрозуміле – до юридичного трактування власності. Це і пояснює, чому деякі з них вважають об’єктом кримінально-правової охорони складові юридичного змісту власності права володіння, користування та розпорядження, тобто саме право власності.

Право власності як юридична категорія представляє собою  забезпечену законом можливість володіти, використовувати та розпоряджатися приналежними особі (власнику) матеріальними  цінностями. Відповідно до ст. 319 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном і іншими об’єктами відносин власності [108]. Володіння означає господарське панування власника над річчю, приналежність майна окремій людині. Під використанням слід розуміти отримання із речі корисливих якостей шляхом її виробничого або ж особистого споживання. Розпорядження представляє собою вчинення відносно майна вчинків, які визначають його подальшу долю (у т.ч. обміну, пошкодження або знищення) [109, с. 433].

П.С. Матишевський родовим  об'єктом посягань на власність називав  право власності як охоронюване  законом відношення між людьми, що виражається у володінні, користуванні і розпорядженні майном. Іншими словами, розкрадання майна порушує право  власності, тобто юридичний вираз суспільних відносин, що дає можливість власнику здійснити свої правомочності – володіти, користуватися і розпоряджатися майном на свій розсуд і в своїх інтересах [55, с. 24].

Своєрідно інтерпретували об'єкт злочинів проти власності Б.С. Никифоров і Є.А. Фролов. Так, Б.С. Никифоров відзначав: «об'єктом крадіжки, розбою, привласнення, знищення і пошкодження майна громадян, а також (в більшості випадків) вимагання і шахрайства є забезпечена законом можливість у встановлених межах використовувати майно на свій розсуд, можливість поводитися з ним «як зі своїм», зокрема володіти, користуватися і розпоряджатися їм. Це і є особиста власність не тільки в її позитивному правовому (право особистої власності), але і соціальному (особиста власність як суспільне відношення) змісті» [66, с. 15].

Є.А. Фролов, визнаючи за родовий об'єкт злочинів проти  власності стан приналежності матеріальних благ, вважав, що їх безпосередній об'єкт  – можливість використовування цих  благ власниками або умови реалізації цієї можливості [104, с. 106].

Визнання суб’єктивного  права власності об’єктом злочинів проти власності призводить до того, що існуючі економічні відносини  власності, які зазнають збитків  від злочинних посягань, підміняються юридичною формою, яка закріплює і опосередковує ці суспільні відносини. Ще у 1974 р. В.О. Владимиров зазначив, що економічні відносини власності як елемент виробничих відносин, як матеріальне суспільне відношення включається в структуру базису суспільства, а правові відносини власності – в його надбудову. Являючись матеріальним змістом власності, економічні відносини привласнення та споживання матеріальних благ визначають і правову форму вираження – права власності [13, с. 10].

А.О. Пінаєв свої заперечення проти розгляду права  власності об’єктом досліджуваних злочинів аргументує наступним чином: право як таке зумовлюється суспільними (економічними) відносинами, повністю залежить від них і є їх юридичним закріпленням. Тому якщо як об'єкти розглядати юридичний вираз суспільних відносин, то навряд чи можна відрізнити за ступенем суспільної небезпечності порушення права соціалістичної власності від порушення, наприклад, права особистої власності громадян. До того ж, визнання права власності безпосереднім об'єктом розкрадань і інших злочинів практично не дає відповіді на питання, в чому суть збитків, заподіяних цьому об'єкту, і який механізм його порушення, оскільки власник не позбавляється права власності при розкраданні його майна – він тільки втрачає можливість фактичного володіння, користування і розпорядження останнім. На підставі цього вчений робить висновок про те, що визнання права власності об'єктом розкрадань ускладнювало б їх відмежування від інших злочинів, при яких власник нерідко позбавляється можливості фактично володіти, користуватися й розпоряджатися майном (халатності, самоправстві і т.п.) [75, с. 27-29].

В той же час  багато авторів, характеризуючи даний  об’єкт, приходять до іншої протилежності, особливо підкреслюючи необхідність визнання в якості такого об’єкта фактичних  відносин власності, які будучи первинними, і порушуються злочином „в кінцевому рахунку”, тоді як правовідносини власності виступаючи „вторинними” порушуються лише попутно [18, с. 18].

Досліджуючи об’єкт привласнення, розтрату майна, або заволодіння ним, шляхом зловживання службовим становищем приходимо до висновку про суттєві труднощі визначення змісту поняття „власність”. Це пояснюється, зокрема, множинністю його значень.

Власність, як вірно  зазначає П.С. Матишевський, - це складне  суспільне відношення, яке включає не тільки економічні відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ, але й правові відносини, які регулюють поведінку людей у цій сфері [55, с. 13]. Е.С. Тенчов відзначав, що відносини власності як об'єкт кримінально-правової охорони припускають, отже, як матеріальні суспільні відносини, так і їх юридичний вираз, «правову оболонку», тобто право власності [90, с. 54]. Ю.І. Ляпунов також вважав, що будь-яке розкрадання заподіює шкоду відносинам власності, юридичною формою яких виступає право власності [53, с. 46].

Тому слід погодитися із думкою О.І. Бойцова про те, що протиставлення власності (як економічних  відносин) та правовідносин власності (як їх „правової оболонки”) виправдане лише настільки, наскільки є виправданим  протиставлення на філософському рівні форми та змісту [7, с. 107]. На нашу думку, будь-який злочин проти власності одночасно деформує і соціальний зміст – суспільні відносини власності, і правовідносини власності як певну юридичну форму їх реалізації.

Вказана позиція, відповідно до якої об'єктом злочинів проти власності визнається власність як соціально-економічна категорія, як відносини між людьми в процесі суспільного виробництва матеріальних благ, обміну, розподілу і споживання продуктів праці, а також і як право власності у суб’єктивному сенсі, одержала найбільше визнання серед вчених-криміналістів. На необхідність розгляду власності у єдності її економічного та правового змісту вказують і вчені-цивілісти [107, с. 302].

Здійснення  власником своєї влади відносно речі, яка належить йому на праві власності, проходить у межах суспільних відносин власності, оскільки свою волю власник реалізує через належні йому правомочності (володіння, користування, розпорядження) і тільки завдяки тому, що усі інші особи, керуючись встановленими у суспільстві юридичними правилами поводження з належним власнику майном чи іншими матеріальними благами, зобов’язані не перешкоджати здійснювати свої правомочності власника, не вчиняти йому перепон.