Словарь дипломатической єтики

Взаємність — загальновизнаний принцип міжнародних відносин, згідно з яким держави будують між собою відносини на взаємовигідних, рівноправних засадах з врахуванням законних інтересів іншої сторони. На основі взаємності держава може здійснювати належні кроки у відповідь на будь-які дії іншої держави, але при цьому особливо зважаючи на те, щоб її дії не викликали порушення міжнародно-правових норм або загальноприйнятих норм людяності і моралі. Взаємність втілює принцип рівноправності держав, що визначають національні закони одна одної.

Визнання   ad    hoc    (лат.    —    одноразово, спеціально для цього випадку)  — одна з форм визнання,  яка  зводиться  до  одноразового  акту держави. Така ситуація складається  у тому випадку, коли суб'єкти міжнародного права не визнають одне одного офіційно, але змушені здійснювати між собою певні контакти за посередництвом дипломатів чи політиків, наприклад, проводити мирні переговори, готувати мирні угоди, як це неодноразово практикувалось у контактах між Організацією визволення Палестини та Ізраїлем у Женеві,  під час укладення мирної угоди між Армією визволення Косово та урядом Сербії в Рамбуйє (лютий—березень 1999 p.).

Визнання де-факто — одна з форм офіційного визнання новоутворених держав або урядів уже існуючими державами. Така форма визнання застосовується тоді, коли воно є тимчасовим або обмежується лише окремими правовідносинами. Це стосується новостворенних держав, у стабільності існування яких ще немає впевненості з боку держав, які їх визнають, а тому вони залишають за собою певне поле для маневру щодо офіційного і остаточного визнання їх як суб'єкта міжнародного права.  Таке визнання дає  можливість розвивати різноформатне співробітництво в різних сферах. Конкретний   обсяг   міждержавних   відносин   при такій формі визнання, як правило, індивідуально диференційований і може виражатися у формі налагодження   консульських   відносин,   але   не   є обов'язковим.

Визнання де юре — повне і остаточне визнання новоутвореної держави та її уряду державою, вже існує, у форматі  внутрідержавного акту (обміну    нотами,    листами    глав    держав    або зовнішньополітичних відомств),  в якому  виражається воля встановити певного рівня взаємовідносини з новою державою як суб'єктом міжнародного права. Іноді, правда дуже рідко, воно може супроводжуватися певними застереженнями з боку держави, яка здійснює визнання. Визнання де-юре здійснюється тоді, коли визнаюча держава абсолютно впевнена у законності виникнення нової держави та її уряду, невідворотності міжнародно-правових реалій її існування. Завершальним кроком визнання де-юре є встановлення повноцінних дипломатичних відносин між обома державами.

Віденська конвенція про дипломатичні зносиини 1961 р. — міжнародний договір універсального характеру, основне джерело сучасного дипломатичного права. Конвенція прийнята на Конференції ООН з дипломатичних зносин та імунітетів, скликаній відповідно до рішення Генеральної Асамблеї ООН. В ній взяли участь представники 81 держави. Конвенція була прийнята 14 квітня 1961 р. і набула чинності з 24 квітня цього ж року. На сьогодні учасниками Віденської конвенції є 150 держав (в т.ч. і Україна з 1964 p.).

Віденська конвенція регламентує основні правові питання дипломатичних відносин — порядок встановлення та припинення дипломатичних зносин, заснування дипломатичних представництв та окреслення їх функцій, призначення і відкликання глави та членів дипперсоналу представництва, обсяг дипломатичних привілеїв та імунітетів. Вона регулює   питання   старшинства   глав   представництв відповідно до класу і членів дипломатичного персоналу представництв;  передбачає  порядок  призначення  осіб,  тимчасово  виконуючих обов'язки глави представництва; містить норми, пов'язані з оголошенням глави диппредставництва або будь-якого члена дипперсоналу персоною нон грата.

Віденський регламент 1815 р. — це перший багатосторонній міжнародний договірно-правовий акт. Ним стало «Положення стосовно дипломатичних агентів» як додаток до Заключного акта, що було прийнято 19 березня 1815 р. з метою попередження ускладнень, які часто виникали у питаннях дипломатичного старшинства й етикету. Згідно з цим Положенням встановлювались три класи дипломатичних агентів: посли і папські легати або нунції, які представляли своїх монархів; посланники (інтернунції), повноважні міністри та «інші уповноважені при государях»; повірені у справах, уповноважені при міністрах закордонних справ.

Відкликання  дипломатичного   представника — дипломатичний акт, що здійснюється стосовно глави дипломатичного представництва акредитуючої держави у зв'язку з призначенням його на нову посаду, виходу у відставку, через хворобу або з якоїсь іншої причини; за ініціативою уряду країни перебування у випадку оголошення дипломатичного представника персоною нон грата або розірвання дипломатичних відносин чи їх призупинення.

В   дипломатичній   практиці   відкликання   за ініціативою   акредитуючої   сторони   відбувається шляхом вручення відкличних грамот, як правило, новопризначеним   представником   разом   з   його вірчими  грамотами.  Вручення  відкличних  грамот особисто   дипломатичним   представником,   якого відкликають, у практиці дипломатичної роботи — явище вкрай рідкісне.

Відкличні  грамоти (фр.  letters de rappel)  — офіційний документ про відкликання дипломатичного представника (посла, посланника).  Він оформляється, як і вірчі грамоти, тобто підписується главою акредитуючої держави і скріплюється підписом міністра закордонних справ.  Відкличні грамоти,  в яких повідомляється про загальні причини відкликання  дипломатичного   представника   і   висловлюється надія, що він своєю діяльністю сприяв підтриманню і розвиткові дружніх взаємин між обома державами,   адресуються   главі  держави  акредитації. Вручаються відкличні грамоти зазвичай новоприбулим  дипломатичним  представником  разом  з його вірчими грамотами і дуже рідко — самим відбуваючим послом.

Відкритий лист — документ, що видається відомством закордонних справ або дипломатичним представництвом іноземцеві, який користується дипломатичними привілеями та імунітетами, або особі, яка є гостем країни. В цьому документі висловлюється прохання до митних та прикордонних властей своєї країни надати іноземцеві всіляке сприяння   при   перетині   ним  державного кордону.  У сьогоднішній дипломатичній  практиці привілеї,  про які  йдеться у відкритому листі, як правило, забезпечуються наявністю дипломатичного паспорта у того чи  іншого високопосадового представника іноземної держави, а тому  видача спеціальних листів не практикується.

Відомство закордонних справ — внутрідержавний орган зовнішніх зносин, що здійснює повсякденну оперативну зовнішньополітичну діяльність, спираючись на дипломатичну службу, яка складаєгься з центрального апарату та закордонних установ. В більшості держав світу — це міністерство закордонних справ, хоча в деяких державах вони може мати й іншу назву, наприклад, у США — Державний департамент, який очолює Державний Секретар, у Великій Британії — Міністерство закордонних   справ   і   у  справах   Співдружності   (Форін Офіс).

Будучи важливою ланкою великого механізму державного управління, МЗС постійно інформує уряд про проблеми зовнішньої політики, вносить відповідні пропозиції з цієї проблематики та організує виконання прийнятих рішень. МЗС представляє і захищає права та інтереси держави у сфері зовнішніх зносин; здійснює дипломатичні і консульські зносини з  іноземними державами  через дипломатичні представництва і консульські установи, направляє і контролює їх діяльність; забезпечує участь держави в міжурядових організаціях. МЗС  готує кадри для дипломатичної служби, підтримує контакти з представниками ЗМІ, забезпечує підготовку та видання архівних документів.

Глава зовнішньополітичного відомства обов'язково входить до складу уряду. Як і глава держави та глава уряду, він може вести переговори і підписувати міжнародні договори без спеціальних для цього повноважень, користується повними дипломатичними привілеями та імунітетом.

Відпускні   грамоти   направляються   деякими державами на іноземних послів, які від'їжджають, завершуючи свою дипломатичну місію. У такому випадку після від'їзду дипломатичного представника, відкликаного за ініціативою свого уряду, глава держави акредитації надсилає главі держави, яка призначила цього представника, відпускні грамоти, у яких відмічається позитивна роль цього представника в розвитку відносин між обома державами, робляться компліменти на його адресу. Інколи глава   країни   перебування   може   завершувати відпускні грамоти фразою про те, що він «відпускає»   дипломатичного   представника.   В   сучасній дипломатичній практиці успішне завершення дипломатичної   місії   відзначається  врученням  якоїсь державної нагороди (ордена, відзнаки), а тому направлення відпускних грамот — явище надзвичайнії рідкісне.

Відрядження довготермінове — перебування дипломатичних працівників держави за принципом ротації на роботі  в закордонних дипломатичних установах. Відповідно до Закону України «Про дипломатичну службу» 2001 р. відрядження працівників триває, як правило, до 4-х років у державах  з нормальними  кліматичними умовами та стабільною політичною обстановкою та до 3-х  років ні у державах з несприятливими кліматичними умовами або складною політичною ситуацією. Для адмінтехперсоналу термін закордонного відрядження становить 2—3 роки. Після закінчення довготермінового закордонного відрядження працівникам дипломатичної служби надається посада в системі органів дипломатичної служби, рівноцінна попередній.  Тим,  хто  позитивно  зарекомендував себе під час проходження дипломатичної служби, може пропонуватися і підвищення по посаді.

Віза дипломатична — особлива позначка, що проставляється відомством закордонних справ, дипломатичним представництвом або консульською установою і означає визнання дипломатичного статусу особи, в паспорті якої вона проставлюється. Це стосується членів уряду та вищих посадових осіб держави, делегатів на міжнародні форуми, осіб, які направляються за кордон з одноразовими     надзвичайними     дипломатичними місіями,  дипломатичних  співробітників  МЗС,   які їдуть у  короткотермінові  службові  відрядження, дипломатичних   кур'єрів.   Зазвичай   дипломатичні візи надаються особам, які мають на них право і їдуть за кордон у приватних справах (в туристичну поїздку, на лікування, на відпочинок). Зрідка дипломатична віза у порядку люб'язності може видаватись і особам, які не мають дипломатичного паспорта, але високошановані як у своїй державі, так і за кордоном.

Візит державний — найвища категорія візиту, що здійснюється главою держави. Державний візит відрізняється від інших своїм найвищим політичним рівнем, наповненням програми, тривалістю та урочистістю заходів є, як правило, особливим етапом у розвитку двосторонніх взаємин обох країн. Під час таких візитів має місце максимальна кількість церемоніальних почестей (напр. «Салют націй»); підписуються заключні широкомасштабні договори та угоди, які можуть мати доленосне значення для розвитку двосторонніх відносин на певну перспективу; можуть обговорюватися деякі міжнародні проблеми, що мають взаємний інтерес. Програма такого візиту передбачає зустріч глав держав у форматі «віч на віч», зустрічі, бесіди і переговори у вузькому і розширеному форматах, урочисте підписання угод, вручення державних нагород, відвідання національних святинь,  покладання  вінків до місць національної пам'яті, прийоми як з боку приймаючої сторони, так і з боку гостей. За бажанням гостя (а це все більше входить в практику) до програми візиту можуть включатися його виступи в парламенті, в одному з престижних вузів держави, зустрічі з представниками ділових кіл, громадськістю країни (для Президента України, зокрема, з українською діаспорою). Якщо дозволяє час, то може складатись програма поїздки по країні, офіційна культурна програма (відвідання театрів, музеїв, виставок). Коли високого гостя супроводжує дружина, то для неї складається окрема програма переважно гуманітарно-культурного змісту. Згідно з міжнародною практикою державний візит до однієї і тієї ж держави може бути здійснений лише один раз за час перебування високої особи на виборній посаді (за виключенням монархів).

Візити дипломатичні — найбільш поширена в дипломатичній практиці форма встановлення, розпитку і закріплення зв'язків з офіційними, діловими і  громадськими колами країни перебування, а також з дипломатичним корпусом. Дипломатичні візити поділяються (в залежності від їх призначення та смислового навантаження) на: протокольні (ввічливості або представлення), ділові, приватні. До обов'язкових протокольних візитів належать візити, які наносить дипломатичний представник до і після вручення ним вірчих грамот. Перший протокольний візит новопризначений глава дипломатичного представництва наносить керівникові дипломатичного протоколу, з яким обговорює порядок своєї акредитації щодо місцевої протокольної практики. Наступним   протокольним візитом є візит до міністра закордонних   справ,   під   час  якого   дипломатичний представник вручає копії вірчих грамот та відкличних грамот свого попередника, текст промови, яку він має намір виголосити під час вручення вірчих грамот (якщо це передбачається місцевою протокольною практикою). Під час цього візиту він просить аудієнції у глави держави для вручення вірчих грамот. Після вручення вірчих грамот і відповідної нотифікації дипломатичного корпусу про цей факт дипломатичний   представник,   ознайомившись   з місцевим протоколом, наносить протокольні візити, починаючи звичайно з дуаєна дипломатичного корпусу, з яким з'ясовує особливості місцевої протокольної практики та звичаїв, а потім з представниками влади країни перебування та главами дипломатичних  представництв,  акредитованими  в  столиці. Якщо порядку візитів місцевий протокол не встановлює, то новопризначений глава диппредставництва планує на свій розсуд візити представникам місцевої влади, а щодо глав диппредставництв, то все-таки класичним є принцип старшинства.

Перед закінченням дипломатичної місії дипломатичний представник наносить візит керівнику протокольної служби з метою вияснення порядку здійснення прощальних візитів, а також заходів на честь його від'їзду. Після цього наносить відповідні візити. Прощання з представниками дипкорпусу зазвичай відбувається під час прийому в посольстві.

Візити офіційних делегацій держави та іноземних делегацій — це візити на найвищому і витиму рівнях (державні й офіційні) — одна з основних і дуже активних форм дво- і багатосторонніх міжнародних відносин; робочі візити, візити проїздом,   неофіційні  візити,  візити  високих  посадових осіб, представників іноземних держав — у статусі гостя глави держави, глави уряду чи голови парламенту. Як правило, всі візити сприяють розвиткові міжнародних зв'язків, обговоренню та розв'язанню гострих і складних питань як економічного, так і політичного характеру. Візити є формою реалізації багатьох інших напрямків дипломатичної діяльності — участі в міжнародних конгресах і конференціях, нарадах, в роботі міжнародних організацій. Візити на найвищому рівні — це візити глави держави (президента) або глави уряду з країни, де немає інституту президента (монархічні держави, держави з парламентською формою правління). Візити на високому рівні — це візити глав урядів, голів парламентів, їх заступників, галузевих міністрів, візити спеціальних представників глав держав та урядів.  Робочі візити — це візити, які мають конкретну мету — участь   у   переговорах,   консультаціях,   підписання міжнародних договорів чи угод, участь у міжнародних форумах, у святкуванні ювілейних дат і т.п. Церемоніал робочого візиту витримується у спокійному тоні. Візит проїздом — це короткочасне перебування офіційної делегації або високого гостя в державі  (зазвичай в аеропорту),  коли він  прямує до іншої держави. Неофіційний візит — це перебування іноземних гостей в державі у приватних чи особистих  справах,  наприклад,  для  участі   в  конференціях,   симпозіумах   загального   характеру,   у відкритті виставок чи днів культури, для присутності на спортивних змаганнях, конкурсах, з туристичною метою. Церемоніал під час таких візитів відсутній або зведений до мінімуму.