Словарь дипломатической єтики

 Військовий аташе (фр. attache — прикріплений)  (аташе з питань оборони, військово-морський, військово-повітряний) — представник військового відомства акредитуючої держави при військовому відомстві держави акредитації. Часто він є радником глави дипломатичного представництва військових   питань.   Військовий   аташе   призначається   міністром   оборони   за   погодженням   з відомством закордонних справ своєї держави. Деякі держави дотримуються процедури попереднього   погодження   кандидатури   військового   аташе, але вона не є загальнообов'язковою. Основними функціями   військового   аташе   є   представлення військового відомства своєї держави в країні перебування; консультування глави диппредставництва з військових питань, з'ясування усіма законними способами ситуації у військовій сфері країни перебування і своєчасна інформація про це глави диппредставництва   та   військового   відомства   своєї держави. Статус і повноваження військових аташе України визначений Положенням Президента України «Про військових аташе», затверджений 7 травня 1993 р.

Вірчі грамоти (фр. letters de creance) —  це урочистий документ, що офіційно засвідчує статус дипломатичного представника акредитуючої держави в державі акредитування. Вірчі грамоти (вживання сьогодні цього терміна, як і «відкличні грамоти» в множині — це скоріше за все данина історичній традиції,  коли  ці документи були дійсно складнішими,   ніж   сьогодні)   адресуються   главі приймаючої  держави,   підписуються   главою   направляючої   держави   і   скріплюються   підписом міністра закордонних справ. Копії вірчих грамот  видаються  послам  та  посланникам  (за підписом міністра закордонних справ і вручаються міністрові закордонних справ приймаючої держави), а також главам спеціальних  (надзвичайних)  місій.  В давні часи вірчі грамоти були надзвичайно колоритні з вітіюватим змістом. У сучасній дипломатичній практиці  —  це лаконічний документ приблизно однакового змісту.  Розпочинається він з повного конституційного титулу глави направляючої держави і адресується главі приймаючої держави (також обов'язково вказується його повний конституційний титул). Далі йдеться про бажання направляючої сторони «розвивати і поглиблювати дружні відносини між нашими державами», називається ім'я та прізвище призначуваного Надзвичайного  і  Повноважного  Посла  і  висловлюється прохання «прийняти його з прихильністю і вірити всьому   тому,   що  він   висловлюватиме   від  мого (тобто глави держави ) імені або за дорученням уряду». Зрідка у випадку зміни державного yстрою в результаті революційних подій або глави держави вірчі грамоти можуть вручатися по- новому

Генералізм — сучасна концепція кадрової політики дипломатичної служби, яка передбачає багатопрофільну підготовку дипломатів, спроможних працювати на її різних напрямках. Сучасний дипломат повинен мати ґрунтовні знання не тільки з  історії дипломатії  та  практики  дипломатичної служби, а й бути обізнаним з сучасними проблемами економіки і фінансів, торгівлі і бізнесу, військово-технічного співробітництва і роззброєння,  науки і культури, щоб спростувати думки скептиків, які вважають, що тільки вузькі спеціалісти можуть бути ефективними експертами з тих чи інших питань. Експертами вони, безумовно,  можуть бути, але сучасна багатостороння дипломатія в умовах глобалізації потребує справжніх дипломатів з масштабним мисленням, ґрунтовною різносторонньою підготовкою, здатних оперативно орієнтуватися у всіх складнощах сучасного життя і забезпечувати виконання як поточних, так і стратегічних завдань, що постають перед зовнішньополітичною службою держави.

Герб державний — один із символів державного суверенітету, що в графічних і кольорових зображеннях виражає її національні, історичні, соціальні  та інші традиції й особливості. 

Гімн державний — один із символів державного суверенітету, урочиста пісня глибокого змісту і піднесеного музичного звучання.

Музичне виконання Державного гімну здійснюється під час офіційних державних церемоній (напр. покладання вінків, квітів), інших протокольних заходів. Гімном держави розпочинаються і закінчуються щоденні передачі державного радіо. В ході церемонії зустрічі високого іноземного гостя обов'язково виконуються у музичному варіанті (оркестром або, як виняток,  у запису) спочатку Гімн  країни гостя, потім — приймаючої сторони. Наруга над Гімном держави тягне за собою відповідальність, згідно з законом.

Глава держави  —  вища посадова особа або спеціальний державний орган, що здійснює верховне представництво держави як у внутріполітичному житті, так і у відносинах з іноземними державами. Глава держави може бути одноосібним (напр., Президент  в  державах  з  республіканською  формою правління — США, Франція, Україна; король або королева — в монархічних державах (Велика Британія, Данія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія, Швеція); в Ліхтенштейні і Монако — князь, в Люксембурзі — великий   герцог)   або   колегіальним   органом   (наприклад, Державна Рада на Кубі, Федеральна Рада в Швейцарії, Президія Верховної Ради в колишньому СРСР).  Повноваження глави держави в галузі зовнішньополітичних зносин визначаються внутрішнім законодавством, насамперед Конституцією держави. Для здійснення зовнішньополітичних актів (переговорів,   виступів,   листування)   глава   держави відповідно до норм міжнародного права не потребує спеціальних повноважень, бо вважається представником ex officio dum in officio (лат — за посадою і доти, доки на посаді). Глава держави призначає та звільняє з посади послів та посланників (повірених у справах) своєї держави, приймає вірчі грамоти та відкличні грамоти акредитованих при ньому послів та посланників іноземних держав. Глава держави на час виконання своїх повноважень користується правом недоторканності, в тому числі дипломатичними привілеями та імунітетами згідно з нормами міжнародного права. Під час перебування його в офіціиному статусі на території іноземної держави йому надаються спеціальні почесті.

Глава уряду — вища посадова особа, яка керує діяльністю вищого органу виконавчої влади — уряду. В різних державах ця посада називається по-різному, наприклад, в Індії, Ізраїлі, Великій Британії, Україні — це прем'єр-міністр, в Австрії, ФРН — федеральний канцлер, Польщі — голова уряду, в Італії- голова Ради Міністрів. У президентських республіках (США, Мексика) посада глави уряду об’єднується з посадою глави держави, а тому президент є фактичним главою уряду і керує як внуїрішньою, так і зовнішньою політикою держави.

Глава уряду представляє державу в зовнішніх зносинах за посадою та в межах своїх повноважень, здійснює щоденну оперативну діяльність у цій сфері. Він має право приймати дипломатів, інших офіційних представників іноземних держав, вести з ними переговори, підписувати договори і угоди без спеціальних повноважень. Під час перебування за кордоном глава уряду користується дипломатичними привілеями та імунітетами, йому надаються відповідні почесті згідно з протоколом держави перебування.

Дезавуювання   (фр.  desavouer  —  зрікатися, відмовлятися) — спростування офіційним органом держави (урядом, МЗС) висловлювань чи дій свого   дипломатичного    представника    або    іншої офіційної  особи,   що  є  надзвичайною  подією  в діяльності уряду чи МЗС. У подібному державному акті повідомляється, що офіційний представник держави, здійснюючи той чи інший крок, діяв без відповідного доручення або перевищив свої повноваження,    а    тому    держава    знімає    із    себе відповідальність за такі дії та їх політичні і міжнародно-правові   наслідки.   Як   правило,   за  такою оіфійною заявою відповідні офіційні органи держави відкликають дезавуйованого співробітника з посади, яку він займав.

Декларація (лат. declaratio — проголошую) — одно- дво- або багатостороння заява, в якій держави проголошують основоположні принципи і своєї  зовнішньої політики або заявляють про свою позицію з того чи іншого конкретного питання. Дво- або багатосторонні декларації зазвичай підписуються, хоча за домовленістю сторін можуть прийматися і без підпису. Якщо дво- або багатосторонні декларації створюють для сторін взаємні права і обов'язки, виходячи із спільних принципів, цілей і намірів, вони можуть набирати силу міжнародних договорів. Спільні декларації глав кількох держав або глав урядів, міністрів закордонних справ чи інших офіційних державних представників є частими в практиці роботи міжнародних організацій. У формі декларацій може здійснюватися визнання держав і урядів. Часто декларації можуть виконувати роль офіційного додатка, роз'яснення до міжнародного договору, угоди. В українській дипломатичній практиці декларації є часто підсумковим документом офіційних візитів на найвищому рівні.

Демарш (фр. de'marche — виступ) — дипломатичний виступ уряду або дипломатичної установи однієї держави перед урядом іншої держави. Демарш може містити прохання, застереження, протест і т.п. і виражається у різних формах (нота, меморандум, заява) письмово або усно. Незважаючи на свій характер, демарш повинен здійснюватися з дотриманням загальновизнаних норм міжнародного права.

Депонування (лат. deponere — віддавати на зберігання) — передача на зберігання депозитарію (органу, якому здають на зберігання оригінал міжнародного договору — міжнародні організації, офіційні органи держави чи держав, головна виконавча посадова особа міжнародної організації) оригіналу міжнародного договору, ратифікаційної грамоти, документа про приєднання до договору або документів про його денонсацію (відмову). Депонування здійснюється через дипломатичного чи  іншого спеціального  представника, оформлюється  протоколом, який  підписується, з одного боку, особою, що депонує акт, а з друго-

представником держави, що здає його.

Дипломат — посадова особа держави, яка виконує роботу по здійсненню офіційних зовнішньо-політичних   зносин   своєї  держави   з   іноземними державами і спеціально підготовлена для цього. Слова   «дипломатія»,   «дипломат»   походять  від грецького «diploma» (документ, складений удвоє), бо у Стародавній Греції так називалися здвоєні дощечки, на воскових поверхнях яких писали тексг грамот про повноваження посланця (щось на зразок сучасних вірчих грамот) або послання іншого важливого змісту.

Дипломатична бесіда — одна з найбільш поширених форм щоденної дипломатичної роботи дипломатичних співробітників від посла до аташе. Дипломатичні бесіди умовно можна поділити на такі категорії: бесіди за офіційним дорученням глав держав, глав урядів, МЗС своєї держави; бесіди за офіційним запрошенням державного керівництва чи МЗС держави перебування; бесіди з представниками держави перебування чи дипломатичного корпусу за власною ініціативою чи на їхню пропозицію; кулуарні бесіди під час прийомів, конференцій, конгресів чи інших офіційних заходів. Дипломатичні бесіди як з представниками держави перебування, так і з дипломатами — важливе джерело отримання та перевірки достовірності інформації, найважливіша форма підтримки дипломатичних контактів. Дипломатичні бесіди — активна форма роз'яснення дипломатами внутрішньої і зовнішньої політики своєї держави, захисту інтересів держави та її громадян, активізації економічного і політичного співробітництва. Тематичний рівень бесід безпосередньо залежить від рівня співрозмовників, але є однаково важливими бесіди послів з вищими представниками держави чи дипломатами і бесіди всіх інших дипломатичних співробітників. До кожної бесіди слід уважно і ретельно готуватися, наперед чітко визначитись з її метою та наслідками, тактикою ведіння. За наслідками бесіди обов'язково оформлюється відповідний документ (інформація, запис бесіди, щоденниковий запис), де дається короткий опис тематики і ходу бесіди, викладаються суттєві висловлювання та оцінки, які становлять інтерес для керівництва держави. За наслідками бесід співрозмовниками можуть робитися прогностичні висновки, вноситися конкретні пропозиції щодо подальшого розгляду обговорюваної проблеми.

Дипломатична мова — до цього терміна відноситься три поняття: власне мова офіційних дипломатичних документів (нот, договорів, угод, меморандумів, декларацій тощо); сукупність спеціальних термінів, фраз, що складають загальноприйнятий дипломатичний словник (агреман, вірчі грамоти, дуаєн, консенсус, проксенія і т.п.); і, нарешті, усна мова дипломатів, яка характеризується стриманістю, обережністю, і ввічливістю. Хороший дипломат повинен мати швидкий і врівноважений розум, вміти добре слухати, бути уважним і ввічливим, мати достатню витримку, щоб гамувати в собі бажання висловитися до того, як сам обдумав те, що мав сказати» (Ф.де Кальєр).

Дипломатична мова — це і мова, яка вживається в дипломатичній практиці в прямому розумінні цього слова. Так, в часи середньовіччя мовою дипломатії була латина, в XVIII — першій половині XX ст. вживалася французька мова. Після Другої світової війни, коли в практиці міжнародних взаємин утвердилися принципи суверенної рівності держав та принцип взаємності, єдиної дипломатичної мови ведення офіційних дипломатичних відносин та укладення міжнародних договорів не існує і може вживатися будь-яка мова, але де-факто домінує англійська.

Дипломатичні представництва формально мають право вести кореспонденцію в державі перебування мовою своєї держави, але зазвичай ведуть переписку мовою держави перебування (рідко) або своєю мовою з додатком перекладу на мову держави перебування, а часто третьою мовою (як правило, англійською).

У міжнародних організаціях, на конференціях та конгресах питання про мову визначається правилами процедури. Існують поняття «офіційна мова», якою видаються документи, що мають статус офіційних, та «робоча мова», якою ведуться дебати, готуються проекти документів. В ООН використовується 6 офіційних мов — англійська, арабська, іспанська, китайська, російська, французька, які на засіданнях Ради Безпеки ООН і сесіях Генеральної Асамблеї ООН є робочими мовами.

Дипломатична посада — структурна одиниця системи органів дипломатичної служби з відповідними службовими повноваженнями та обов'язками, які визначаються внутрішнім законодавством держави. Дипломатичні працівники проходять дипломатичну слуужбу на дипломатичних посадах як у відомстві закордонних справ, так і в закордонних установах. В ряді держав світу, в тому числі і в Україні до дипломатичних посад прирівнюються посади державних службовців, фахова діяльність яких відповідає засадам дипломатичної служби (з Секретаріату Президента, Верховної Ради України, Кабміну). Відповідно до дипломатичної посади дипломатичному працівнику присвоюється дипломатичний ранг, визначений Переліком посад, приписаних до дипломатичних рангів, затвердженим Указом Президента України 26.03.2003 р. Найвищою дипломатичною посадою є посада керівника відомства закордонних справ. Дипломатичні посади в закордонних установах України встановлені Законом України «Про дипломатичну службу» 2001: Надзвичайний і Повноважний Посол України, Постійний представник України при міжнародній організації, Генеральний Консул України; Радник-посланник, радник, консул України, перший секретар, віце-консул, другий секретар, третій секретар, аташе. Указом Президента України призначаються і звільняються з дипломатичних посад Міністр закордонних справ України (призначається за поданням Прем'єр-Міністра), Надзвичайний і Повноважний Посол України, Постійний представник при міжнародній організації (призначається за поданням Міністра закордонних справ України після консультацій у Комітеті Верховної Ради України у закордонних справах). Відповідно до Положення про МЗС України (Указ Президента України 3.04.1999) призначення на інші дипломатичні посади здійснюється Міністром закордонних справ, він же затверджує структуру і штатний розпис Міністерства.