Словарь дипломатической єтики

Повірений у справах (фр. charge d'affaires) — глава дипломатичного представництва (посольства або місії) — третій, нижчий клас дипломатичних представників, який передбачений ще у Віденському регламенті 1815 та закріплений Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961. Інститут повірених у справах застосовується зазвичай за особливих обставин, наприклад, у разі не до кінця нормалізованих стосунків чи у випадку напружених відносин між державами. Тому повірені у справах акредитуються при міністрах закордонних справ і на відміну від послів чи посланників замість вірчих грамот глави держави отримують лише відповідний лист від міністра закордонних справ своєї держави. Повірені у справах належать до самостійного класу глав дипломатичних представництв, призначення яких має постійний харакгер, на відміну від тимчасових повірених у справах (сharge d'affaires ad interim), які тимчасово виконують обов'язки глави дипломатичного представництва (будь-якого класу) у разі його відсутності.

Подарунки — невід'ємна складова частина дипломатичної протокольної практики кожної держави, відома з часу започаткування дипломатичних відносин. Протокольний подарунок виконує роль символу уваги до високого іноземного гостя, вдячності за успішну спільну працю чи підтримку плідних ділових контактів.

Подарунок завжди вважався одним з обов'язкових атрибутів міжнародної ввічливості. Колись подарунки називалися дарами, бо високий іноземний гість ніколи не приїжджав у чужу країну з порожніми руками, а привозив багаті дари, які являли собою предмети дійсно високої вартості, — вироби з золота і срібла, багаті тканини і хутра, зброю і прикраси. В свою чергу, після завершення нізиту високого гостя також обдаровували по-царськи.

В сьогоднішній дипломатичній протокольній практиці під час зустрічей і  візитів  глав держав, глав   урядів,   міністрів   закордонних   справ,   при від'їзді  глав дипломатичних  представництв  після завершення ними своєї місії та в деяких інших випадках передбачається вручення пам'ятних подарунків.  У  питаннях  обміну  подарунками   в  ході міждержавного спілкування сьогодні особливо яскраво виражена тенденція демократизації протокольних норм, як і всього протоколу взагалі. Проте, тим не менше, обмін подарунками — важлива складова частина візитів на найвищому і високому рівнях. Важливим елементом протокольної практики  є  вибір  подарунка  і  його характер.  Тут  необхідно   враховувати   ряд   важливих   факторів: рівень і характер відносин з державою, національність гостя чи дипломатичного представника, його вік, особисті інтереси. Але завжди варто пам'ятати про те, що подарунок, з одного боку, має виражати національну специфіку своєї держави, а з другого — по можливості враховувати персоніфіковані особливості того, кому він вручатиметься, бо кожна країна має свої особливості, звичаї, а навіть  і забобони.  І те,   що  з вдячністю приймається в одній країні, може бути прямо протилежно потрактоване в іншій, нанести шкоду відносинам, а то і стати причиною конфлікту.

Протокольна служба вищих посадових осіб держави створює так званий подарунковий фонд, куди входять, як правило, твори художників, скульпторів, майстрів художніх народних промислів, фотоальбоми, записи класичної і народної музики, вироби з дорогоцінних каменів та інше.  Важливе значення має елегантне опакування подарунків. Подарунки, як правило, особисто високими гостями не вручаються, а передаються протокольними службами і в цьому плані існує досить чітка система. Послам, які від'їжджають з країни перебування у зв'язку з завершенням дипломатичної місії, вручається, зазвичай, пам'ятний подарунок від імені міністра закордонних справ на знак вдячності за внесок у зміцненим двосторонніх відносин, а також від колег по дипломатичному корпусу.

Посланник — згідно з Віденським регламенти 1815, закріпленим Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 — глава дипломатичною представництва другого класу (іде за класом послів), як і посол акредитується при главі держати після вручення вірчих грамот, наданих йому главою акредитуючої держави. В дипломатичній практиці він іменується як Надзвичайний Посланник і Повноважний Міністр.

Посланник —  це і дипломатичний ранг, який присвоюється особам керівного складу дипломатичної служби. В дипломатичній службі України є ранги Надзвичайного і Повноважного Посланника 1-го і 2-го класу, які присвоюються Президентом України за поданням міністра закордонних справ.

Послання  глав держав, урядів, міністрів закордонних справ — один з видів дипломатичного листування, який досить поширений у сучасній дипломатичній практиці. Послання, як правило, присвячуються    найбільш    важливим    проблемам міжнародного життя або двосторонніх міжнародних відносин. Послання складаються на спеціальному  папері   з  Державним  гербом   і за  своїми реквізитами не відрізняються від дипломатичних нот.   Під текстом послання  ставиться особистий підпис того, від чийого імені воно направляється, або лише прізвище, якщо воно передається телеграфом. Посада автора послання зазвичай не вказується, зважаючи на його високий ранг. Послання вручається адресату особисто послом у країні перебування, або спеціальним представником його автора. Може передаватись копія послання у перекладі   на   мову  адресата,   а  оригінал   вручатись пізніше після його отримання дипломатичною поштою. Зважаючи на особливість змісту послань, які є документами особистого листування високих посадових  осіб  держави  часто  конфіденційного характеру, вони, як правило, не публікуються.

Посол (фр. ambassadeur, анг. ambassador) — глава дипломатичного представництва першого (найвищого) класу відповідно до Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961, який акредитується при главі держави. Його повна назва — Надзвичайний і Повноважний Посол (анг. Ambassador Extraordinary and Plenipotentiary). Вперше термін «посол» був вжитий ще в XIV ст. для позначення представника глави держави. З XVIII ст. посли і посланники почали призначатись як представники глав держав замість дипломатичних агентів, резидентів. Спроба упорядкування дипломатичних класів була зроблена з прийняттям Віденського регламенту 1815, який визнав за послами, на відміну від дипломатичних представників інших класів, представницький характер. Тобто лише посол, що представляв особисто главу акредитуючої держави, міг безпосередньо виступати від імені монарха, що його послав, міг вимагати приватної аудієнції від монарха країни акредитації. Тому і право призначати послів довгий час визнаюсь лише за Австрією, Великою Британією, Прусією, Росією і Францією.

Сучасне міжнародне право, що спирається на положення Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961, не визнає правової відмінності між послами — главами дипломатичних представництв главами дипломатичних представництв інших класів, встановивши таким чином принцип їх рівності. Саме в цьому і полягає один з проявів принципу суверенної рівності держав.

Надзвичайний  і Повноважний Посол — це найвищий дипломатичний ранг, який присвоюється Президентом України.

Посол за сумісництвом — дипломатичний представник, який акредитований і постійно перебуває в одній державі, а в іншу або кілька держав призначається главою дипломатичного представництва за сумісництвом. Призначення послів за сумісництвом досить поширене в сучасній дипломатичній практиці і відповідає положенням ст. 5 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961. Процедура призначення посла за сумісництвом   ідентична  процедурі   призначення   посла  в країні з постійним місцем перебування, тобто: дотримання внутрідержавних правил призначення посла; запит агреману, вручення вірчих грамот. Посол за сумісництвом відвідує країну, в якій він призначений, один-два рази на рік: з нагоди національного свята, під час візитів високих посадових осіб своєї держави, для проведення важливих переговорів тощо. Він належить до дипломатичного корпусу та виконує всі функції глави дипломатичного представництва.

Посольство  надзвичайне — в сучасній дипломатичній практиці найчастіше називається «спеціальна урядова делегація». Це, як правило, делегація, що направляється в іншу державу на урочистості і святкування круглої дати національного свята, інавгурації глави держави, для участі в траурних церемоніях стосовно вищих офіційних осіб держави. У давнину, коли не існувало постійних дипломатичних представництв, тимчасові надзвичайні посольства були основною формою міждержавних контактів. Функції надзвичайного посольства у виключних випадках можуть доручатися дипломатичному представництву в країні перебування.

Посольське  право — сукупність договірно-правових і звичаєвих норм, якими регулюється діяльність і статус дипломатичних представництв держав, акредитованих в країні перебування. Цей термін застосовувався до початку XX ст. і потім був замінений на термін  «дипломатичне право», що більш   повно   відображає   реалії   сучасних зовнішньополітичних відносин.

Постійне представництво при міжнародній організації — постійна дипломатична місія, яка направляється державою-членом міжнародної організації (ООН, ЮНЕСКО, ЄС, Рада Європи, НАТО) для представництва в ній своїх інтересів. Їх правий статус визначається на основі багатосторонніх міжнародних договорів,  двосторонніх договорів, угод про місцеперебування штаб-квартири з приймаючою державою, а також відповідно до норм внутрідержавного   права.    Представництва   при міжнародних організаціях поділяються на постійні, які  акредитовані   і   діють   при   міжнародній   організації на постійній основі з відповідним дипломатичним складом, а також тимчасові — тобто делегації, які відряджаються ad hoc (тимчасово) для участі в роботі сесії міжнародної організації, її робочих органів чи організованих ними міжнародних форумів,  конференцій тощо. Основними  функціями постійних представництв держав при  міжнародних   організаціях   є   забезпечення   постійного зв’язку акредитуючої держави з міжнародною організацією, захист її інтересів в міжнародній організації,   проведення  переговорів,  залучення  до реалізації мети  і завдань, які стоять перед організацією та її членами, забезпечення участі у заходах міжнародної організації (наприклад, миротворчі операції ООН).  Постійні представництва є частиною загальної дипломатичної служби держави і відрізняються від посольств тим, що діють у сфері багатосторонніх міжнародних відносин, мають свої певні особливості функціонування в державі  розміщення  міжнародної організації.  Глави постійних представництв під час свого призначення не потребують запиту агреману, а документом, що засвідчує його призначення є його повноваження. Постійні представництва та члени їх персоналу як представники суверенних держав наділяються дипломатичними привілеями та імунітетами, які  практично  не  відрізняються  від  привілеїв та імунітетів дипломатичних представництв та членів дипломатичного персоналу.

Почесний  консул — особа, яка не перебуваючи на державній службі (не будучи штатним консулом) виконує певні консульські функції на прохання зацікавленої держави та за згодою країни перебування.   Почесні   консули   призначаються   з числа авторитетних, самодостатніх, але не заангажованих  в  політику  осіб  країни  перебування  зі сфери бізнесу, культури, правознавства. За виконання своїх консульських функцій вони не отримують заробітної плати, але мають право справляти консульські збори, а також брати плату для покриття своїх фактичних витрат, пов'язаних з виконанням консульських функцій. Будучи повноправними громадянами своєї країни, почесні консули мають право займатися підприємницькою чи професійною діяльністю. Процедура призначення почесних консулів (зазвичай класу консулів і віце-консулів,   а   дуже   рідко   генеральних   консулів) практично не відрізняється від призначення штатних консулів, тобто отримання консульського патенту від акредитуючої держави і екзекватури від держави акредитації. У питаннях старшинства, привілеїв та імунітетів на почесних консулів поширюються основні положення Віденської конвенції про консульські зносини 1963 з певними обмеженнями.   Практика призначення почесних консулів в Україні  регулюється  Положенням  про нештатних (почесних) консулів (Указ Президента України від 17.02.1997). Пропозиції про призначення почесних консулів України в іноземних державах вносять до МЗС    глави дипломатичних представництв та консульських установ України у відповідних державах, а в тих державах, де їх нема, пропозиції вносять керівники консульського та відповідного територіального  підрозділів  МЗС України.  Призначення   і   звільнення   почесних   консулів   здійснює міністр закордонних справ України. МЗС підписує з ними угоди про виконання ним консульських функцій та обов'язків, що випливають з цього. Почесні консули повинні постійно проживати на території визначеного консульського округу на час виконання своїх консульських функцій, здійснювати щорічні об'їзди округу та один раз на рік звітувати про свою діяльність перед главами диппредставництв чи консульських установ в країні перебування або безпосередньо перед МЗС, якщо вони там відсутні.

Прапор  державний — один із символів суверенітету держави. Державний прапор України — прямокутне   полотнище,   яке   складається   з   двох рівних за шириною горизонтальних смуг: верхньої — синього кольору, нижньої — жовтого кольору, із співвідношенням ширини прапора до його довжини 2:3, затверджено Постановою Верховної Ради України від 28.01.1992 та у ст. 20 Конституції України, прийнятій 28.06.1996.  Етикет державного прапора передбачає його сувору відповідність затвердженому законом опису. Загальноприйнятою та однією з найдавніших норм міжнародної протокольної практики, що не закріплена спеціальними міжнародними договорами,  але  повсюдно дотримується  як  звичаєва норма, є виявлення пошани до державного прапора. В одних державах (наприклад США) вона закріплена  законодавством.   Палата  представників Конгресу США в 1989 р. прийняла закон про захист національного прапора США, який передбачає грошовий штраф, а то і тюремне ув'язнення терміном до одного року для кожного, «хто свідомо нівечить, спотворює, спалює чи топче ногами прапор Сполучених   Штатів».   В   інших   державах,   зокрема   у Фінляндії,   такого  закону   нема,   але   існує   культ національного прапора, який виховується з раннього дитинства. Наприклад, з нагоди народження дитини,   під   час   шлюбу  біля  будинку   обов'язково вивішується національний прапор, який є своєрідним «почесним гостем» торжества. В міжнародній протокольній практиці склався певний етикет державного   прапора.   Державний   прапор   піднімається   на спеціальному флагштоку або на приміщенні, як правило зі сходом сонця і опускається з настанням темноти. Якщо ж прапор висить цілодобово, то в темну пору доби він повинен обов'язково підсвічуватися. Оптимальне співвідношення ширини прапора і флагштока 1:6. Якщо піднімається кілька прапорів, то кожен з них піднімається на окремому флагштоку (однакового розміру прапор і однакової висоти флагшток). Прапори піднімаються в алфавітному порядку відповідно до назви держав. Якщо прапор піднімається на честь глави іноземної держави, то почесне місце справа віддається прапору гостя. Склалася певна церемонія підняття та опускання прапора. Присутні при цьому повинні стояти струнко обличчям до прапора (військові віддають честь, а цивільні — знімають головні убори). При внесенні і винесенні прапора всі присутні встають і припиняють рух та розмови. Під час траурних церемоній прапор опускається на половину флагштока і до нього може прикріплятися бант чи стрічка з чорного крепу. Особлива увага приділяється належному стану прапора, він в жодному разі не може бути старим, вицвілим, заплямленим, зім'ятим. Державний прапорець може встановлюватися на автомобілях вищих посадових осіб держави під час візитів та інших урочистостей. Державний прапор може встановлюватися на приміщенні дипломатичного представництва чи консульської установи; на резиденції глави дипломатичного представництва чи консульської установи, на їх засобах пересування. Крім державного прапора є ще штандарт- (прапор) Президента, що являє собою квадратне полотнище з Гербом держави. Древко штандарта закінчується металічною (позолоченою) верхівкою у вигляді списа.

Представництво  МЗС на території України — орган дипломатичної служби України, що утворюється рішенням уряду і підпорядковується МЗС в регіонах, де є іноземні консульські установи чи представництва міжнародних організацій для надання їм допомоги у здійсненні своїх функцій; забезпечення сприяння місцевим органам виконавчої влади у здійсненні ними міжнародних зв'язків та контактів з іноземними консульськими установами, консультаційної та інформаційної допомоги. Представництва МЗС діють відповідно до Положення «Про Представництво МЗС України на території України», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів від 25.07.2002 р. Керівництво Представництвами здійснює міністр закордонних справ України, який і призначає керівника Представництва. Представництво звітується перед МЗС про свою діяльність в регіоні. Дипломатичним працівникам Представництва присвоюються дипломатичні ранги відповідно до посад, які вони займають, вони можуть виїжджати в довготермінові закордонні відрядження. На початок 2006 р. в Україні Представництва МЗС діяли в Донецьку, Львові, Одесі, Сімферополі й Ужгороді.

Приймаюча держава — держава, на території якої знаходиться дипломатичне представництво іноземної держави, штаб-квартира міжнародної організації, або проводяться міжнародні конференції, наради. Термін «приймаюча держава» зафіксований у Конвенції про спеціальні місії 1969. В інших міжнародних документах використовується аналогічний термін «країна перебування» (Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961, Віденська конвенція про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975. В дипломатичній практиці вживаються терміни «держава акредитації», «держава-організатор». Права і обов'язки приймаючої держави визначаються вищеназваними міжнародними конвенціями, а в необхідних випадках шляхом укладення і двосторонніх угод.

Проксенія (грець. — узи або право взаємної гостинності) — це принцип, що застосовувався у часи стародавньої Греції і полягав у призначенні спеціальних осіб, які були охоронцями інтересів громадян іноземних держав на території своєї держави. Вони надавали певні послуги (допомогу) гостям держави або міста (з того часу широко відомі міста-держави, особливо в Північному Причорномор'ї — Ольвія, Пантікапей, Херсонес) як приватним особам, так і офіційним представникам держав, міст. За виконання своїх функцій проксен мав певні пільги, наприклад у торгівлі з містом, представниками якого він опікувався. Проксени користувалися правом недоторканості, інколи звільнялися від сплати податків, їм гарантувалася безпека майна. Проксени допомагали розбудовувати міждержавні відносини, до них в першу чергу зверталися посольства, що прибували на переговори, і вони допомагали їм у контактах з офіційною владою міста. Часом міста-держави направляли своїх громадян до інших міст для виконання функцій проксенів. До встановлення нових форм міждержавних відносин — переговорів, підписання договорів — проксени відігравали основну роль у розвитку взаємин між державами, містами, общинами, що сприяли в першу чергу розвиткові взаємної торгівлі, а відтак і розквіту держав і міст.