Система вищої освіти

Яскравим проявом технократичного минулого системи вищої освіти України є фаховий склад ректорів. У закладах Міністерства освіти і науки України понад 68% ректорів мали технічну та фізико–математичну освіту і лише 10% мали економічну та юридичну освіту.

Звертає на себе увагу той факт, що лише 30% завідуючих кафедрами мають стаж науково–педагогічної роботи менше 20 років. Це означає, що перспективні науковці в найбільш плідній період своєї наукової діяльності не мають змоги створювати самостійні наукові колективи, залучати необхідні ресурсні можливості, формувати власні наукові школи. Гірше того, лише 28,7% доцентів мають стаж науково–педагогічної роботи менше 15 років, що прямо вказує на штучне стримування наукового і професійного зростання викладачів. При цьому кандидати наук переважають докторів на посадах завідуючих кафедр.

Завдяки інтеграції закладів різного типу поступово поліпшується кадрова ситуація у вищих навчальних закладах І—II рівнів акредитації. До навчально-виховного процесу залучено 1,7 тис. кандидатів наук, з них 0,7 тис. на штатні посади.

 

 

 

 

 

 

 

 

3.2. Підготовка персоналу вищих навчальних закладів

Форми підготовки професорсько–викладацького складу

Основними формами підготовки науково–педагогічних та наукових кадрів вищої кваліфікації для вищої школи є аспірантура і докторантура. Відкриття і закриття аспірантури і докторантури у вищих навчальних закладах здійснює Міністерство освіти і науки України, яке щорічно формує державне замовлення на підготовку аспірантів та докторантів. Існує і постійно розширюється практика підготовки  аспірантів і докторантів поза державним замовленням.

Самостійна робота над дисертацією на здобуття наукового ступеня також розповсюджена як одна з форм підготовки науково–педагогічних і наукових кадрів. У такому випадку викладач набуває статусу “здобувача” і прикріплюється до однієї з провідних кафедр відповідного спрямування у своєму або іншому вищому навчальному закладі.

 

Підвищення кваліфікації викладачів

Педагогічні та науково-педагогічні працівники мають проходити регулярне підвищення кваліфікації у формі навчання в інститутах (факультетах) перепідготовки, стажування у вищих навчальних закладах, науково-дослідних установах тощо як в Україні, так і за її межами. Вищий навчальний заклад має забезпечити підвищення кваліфікації викладача кожні п’ять років із збереженням середньої заробітної плати, але часто це лишається власною проблемою педагога. Результати підвищення кваліфікації враховуються при атестації викладачів.

 

Наукові ступені та вчені звання

 

В Україні існує національна система наукових та педагогічних кваліфікацій, яка складається з наукових ступенів, вчених і педагогічних звань.

Науковими ступенями є: кандидат наук; доктор наук.

Наукові ступені кандидата і доктора наук присуджуються спеціалізованим вченими радами вищих навчальних закладів, наукових установ та організацій з подальшим затвердженням Вищою атестаційною комісією України, яка провадить експертизу дисертаційних робіт, розгляд атестаційних справ здобувачів та видачу дипломів доктора наук і кандидата наук. У разі порушення спеціалізованими вченими радами вимог нормативно–правових актів з питань присудження наукових ступенів Вища атестаційна комісія скасовує прийняті ними рішення.

Вченими званнями є: старший науковий співробітник; доцент; професор.

Вчені звання доцент та професор присвоюються на основі рішень вчених рад вищих навчальних закладів Міністерством освіти і науки України.

Вчене звання професора і доцента присвоюють, як правило, відповідно, докторам і кандидатам наук, які працюють на визначених посадах і мають належний стаж педагогічної роботи та певні академічні здобутки.

Педагогічні звання (категорії) присвоюються викладачам вищих навчальних закладів I–II рівнів акредитації.

 

Викладацька мобільність, її тенденції та мотиви

Історично склалося таке положення, при якому високої мобільності викладацького складу в Україні ніколи не було, навпаки дуже поширена практика, коли викладач протягом усієї кар’єри працює в одній освітній установі.

В останні десять років викладацька мобільність в Україні дещо зросла. Вона набула двох основних напрямів: внутрішнього та зовнішнього. Внутрішня мобільність, переважно, пов’язана з переходом значної частини викладачів (у першу чергу, кандидатів наук, доцентів у віці 30–45 років) у нові ринкові структури та до підприємницької діяльності, переходом до новоутворених вищих навчальних закладів усіх форм власності (які були здатні забезпечити кращі умови оплати праці та соціального захисту), а також зі створенням ексклюзивних умов для переходу провідних професорів з провінційних закладів до успішних національних вищих навчальних закладів.

Проголошення орієнтиру на побудову відкритого демократичного суспільства відкрило можливість для від’їзду найбільш кваліфікованої частини та молодих перспективних викладачів з ряду природничих та технічних напрямів для постійної або тимчасової роботи за кордон. Новим постійним місцем проживання вони найчастіше обирають США, Німеччину, Російську Федерацію, Канаду та Ізраїль. На тимчасову викладацьку роботу частіше від’їжджають до країн Центральної та Східної Європи.

Не набуло широкого розповсюдження запрошення провідних закордонних фахівців, більш того залишається епізодичним залучення навіть унікальних спеціалістів з одного вітчизняного вищого навчального закладу до іншого для читання окремих курсів. Натомість, поширився так званий “вахтовий метод” роботи деяких викладачів, коли професори і доценти з великих університетських центрів кілька разів на рік приїздять до провінційного інституту та за кілька днів інтенсивно (8–12 годин на день) вичитують окремі дисципліни, фахівців з яких у даній місцевості немає. На жаль, ця досить здорова ідея часом набуває характеру симуляції навчання, коли викладач начебто читає, студенти начебто вчаться, а рівень набутих студентами знань і новоствореного навчально–методичного потенціалу залишається близьким до нульового.

Стримуючим фактором викладацької мобільності є традиційна практика формування керівного складу вищих навчальних закладів майже виключно з числа власних співробітників. Більш того, у багатьох закладах підготовка аспірантів та докторантів спрямована, перш за все, на підвищення кваліфікаційних ознак своїх співробітників.

 

Можливості академічної та адміністративної кар’єри

Як вже раніше згадувалося, в Україні викладач протягом усієї кар’єри часто працює в одній освітній установі, а формування керівного складу вищих навчальних закладів ведеться майже виключно з числа власних співробітників.

На відміну від багатьох видів людської діяльності, темп кар’єри у системі вищої освіти досить повільний, оскільки пов’язується не лише з особистими успіхами працівника, але й цілою низкою супутніх факторів.

По–перше, тривалий час кількість навчальних закладів та їх підрозділів змінювалася повільно, вищі посади були зайняті, а на вакансії вартувала черга. 

По–друге, існує жорстка детермінованість академічної та адміністративної кар’єри. Щоб посісти посаду доцента чи заступника декана необхідно мати науковий ступінь кандидата наук, а професора чи ректора – доктора наук. І навпаки, щоб отримати вчене звання професора чи доцента необхідно певний час перебувати на відповідній посаді. Винятки існують, але вони лише підкреслюють правило.

По–третє, наука у вищих навчальних закладах знаходиться у вкрай занедбаному стані, відсутність стабільного фінансування стримує наукове зростання викладачів, що відчутно уповільнює підготовку дисертаційних досліджень, особливо в прикладних і технічних науках. Щоправда, значно зросла кількість дисертацій з гуманітарних та суспільних наук сумнівної наукової цінності.

По–четверте, керівні посади забезпечують особі не тільки певне підвищення прямої матеріальної винагороди і суспільного статусу, але також істотний вплив на розподіл різноманітних ресурсів та деякі негрошові привілеї. Внаслідок цього формується система абсолютизації влади на кожній ієрахічній щаблинці (ректора у вищому навчальному закладі, декана на факультеті, завідуючого кафедрою на кафедрі), принижується роль колегіальних і дорадчих органів, створюється спокуса боротьби за довічне зайняття певної посади. Тим більше, що правила змінюваності керівних працівників дуже ліберальні і часто порушуються.

Нарешті, Вища атестаційна комісія України в останні роки істотно підвищила формальні вимоги до здобувачів наукових ступенів, часто спрямовуючи свою вибіркову суворість саме на викладачів вищих навчальних закладів.

 

Державне, професійне та громадське визнання

Система державного, професійного та громадського визнання викладацької праці не зазнала радикальних змін порівняно з радянським періодом.

Почесні звання “Заслужений діяч науки і техніки”, “Заслужений працівник вищої школи”, а також інші урядові нагороди присвоюються Президентом України. Найчастіше почесні звання та урядові нагороди присвоюються керівним працівникам вищих навчальних закладів до ювілейних дат (самих нагороджених або вищих навчальних закладів), причому вони самі ініціюють клопотання з цього приводу.

В арсеналі Міністерства освіти і науки є почесні грамоти та значки “Відмінник освіти України”. Ці відзнаки можуть бути присуджені як до ювілейних дат, так і в разі досягнення визначних успіхів у професійній діяльності.

Місцеві органи державної влади інколи нагороджують освітян подяками, почесними грамотами, подарунками, але ці заходи не піддаються систематизації.

Система громадського визнання в Україні знаходиться на етапі становлення. Найбільшу шкоду їй чинить розповсюдження інформації про продажність цих відзнак.

 

3.3. Види діяльності професорсько–викладацького  складу

Діяльність професорсько–викладацького складу має особливі регламентації, що пов’язані з додатковими соціальними гарантіями, які обумовлені національним трудовим законодавством.

Середня тривалiсть робочого тижня викладачiв складає 36 годин, а річна відпустка надається в обсязі 56 календарних днів. (Більшість працюючих в Україні користується правом на 40–годинний робочий тиждень і 28–денну річну відпустку). Викладачам державних закладів виплачують надбавки за стаж роботи та підвищену наукову пенсію. У державному секторі діє також штатно–окладна система, яка не пов’язує оплату праці викладача з виконанням уніфікованих трудових зобов’язань.

Робочий час викладачiв вищих закладiв освiти III i IV рiвнiв акредитацiї визначається обсягом їх навчальної, методичної, наукової й органiзацiйної роботи. Планування робочого часу викладачiв здiйснюється на навчальний рiк за затвердженими Міністерством освіти і науки нормативами і переліками робіт усіх видів. Вищі навчальні заклади обмежені в правах на корегування цих нормативів. Навчальний заклад кожного навчального року визначає межі обов’язкового обсягу навчального навантаження викладачiв, а кафедри здійснюють розподіл роботи між викладачами з урахуванням її особливостей i структури.

Найбільші проблеми породжує зв’язок між загальним обсягом робіт і кількістю викладацьких ставок, а також між однаковим обліком різних за напруженістю робіт. Звичайними явищами є намагання завідуючих кафедрами і деканів обґрунтувати потребу в додаткових працівниках, використовуючи недосконалість системи планування педагогічного навантаження. Натомість, ректори додаткове навантаження часто намагаються поділити на наявних співробітників. 

Всередині кафедр завідуючі мають великі повноваження по розподілу різних видів і обсягів робіт між викладачами. Тим створюється небезпека поділу колективу за критерієм доступу до найбільш привабливої частини педагогічного навантаження. Найменш привабливим навантаженням вважають аудиторну навчальну роботу (лекції, практичні, семінарські та лабораторні заняття). Розповсюджена мінімізація найбільш впливовою частиною викладачів (часто професорами і досвідченими доцентами) обсягів власної “горлової” роботи, яку залишають молодим викладачам і аспірантам.

У провідних університетах обсяги аудиторної навчальної роботи викладачів намагаються встановити в межах 300–500 годин на рік, але 800–1000 і навіть 1200 годин на рік часто зустрічаються у вищих навчальних закладах України.

Цілий ряд державних та приватних вищих навчальних закладів впровадили прив’язку оплати праці (або додаткової винагороди) викладача до обсягу його аудиторної навчальної роботи. Це відразу вирішує проблему стимулювання кращих викладачів до аудиторної роботи, але з’являється зловживання цим на шкоду методичній, науковій та органiзацiйній роботі, коли викладач 150–200 і більше годин на місяць проводить в аудиторії.

Залікова наукова, методична і організаційна робота викладачів часто зводиться до заповнення різних форм звітності, що зовсім не еквівалентне відповідній діяльності. Реальна наукова діяльність викладача пов’язується з власним науковим інтересом або бажанням підвищити формальний кваліфікаційний рівень. Організаційною ж роботою переймаються схильні до неї викладачі.  

Ситуація у вищих навчальних закладах І–ІІ рівнів акредитації має певні особливості, які не носять принципового характеру і часто обумовлені ще більшою державною регламентацією.

Питання про академічні права, свободи, традиції і корпоративний дух професорсько–викладацького складу вищих навчальних закладів заслуговує на окреме дослідження. Варто лише зазначити, що небезпечність прямого застосування західного мирила цих понять до української реальності полягає в різних історичних традиціях розвитку університетів.